Структура дипломної роботи визначена її метою та завданнями і складається зі вступу, двох розділів, списку використаних джерел, що налічує 84 найменувань.
У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначена її новизна, показана практична значущість роботи, окреслені географічні та хронологічні рамки дослідження, з’ясовані предмет та об’єкт дослідження, поставлена мета та завдання роботи, подана характеристика джерельної бази та історіографії дослідження.
У першому розділі – «Громадсько-політичні рухи Донбасу» – висвітлено пробудження національної свідомості населення Донбасу та зріст політичної ваги регіону на тлі країни, описуються умови, які призвели до збільшення кількості громадських об’єднань у Донбасі.
Другий розділ – «Національно-культурне життя українців Донбасу в 1989-2009 роках» – характеризує процес становлення української національної школи та церкви у Донбасі, з’ясовано значення стану освіти та релігії для відродження національно-культурних процесів.
У першому підрозділі – «Відродження української школи та педагогіки» – детально описано відкриття першої української школи на Донбасі, аналізуються труднощі, з якими стикнулися ініціатори її відкриття, проаналізовано сучасний стан української національної школи на Донбасі.
У другому підрозділі – «Релігійні організації українців Донбасу» – розглядаються ті зміни, що трапилися у сфері релігійних відносин у період перебудови та здобуття незалежності України, охарактеризовано розвиток релігійних громад Донбасу на сучасному етапі.
У висновках узагальнено результати дослідження.
1. ГРОМАДСЬКО-ПОЛІТИЧНІ РУХИ ДОНБАСУ
Донбас як один із важливих промислових та політичних регіонів України відігравав та відіграє значну роль у формуванні громадсько-політичної ситуації у державі. Саме тут наприкінці 80-х-на початку 90-х років XX ст. розгорнувся потужний робітничий рух, було створено та відтворено низку впливових політичних та громадських організацій. Цей регіон є значним й з точки зору формування політичної еліти України. Треба зауважити, що громадсько-політичні рухи на Донеччині хоч і мають свою відому і яскраву специфіку, але разом з тим за переліком і назвами партій і організацій мало відрізняються від загальної всеукраїнської картини – відмінність у іншому – кількісному вимірі прихильників цих організацій, їх впливовості.
Протягом 1989 року на Донбасі, як в цілому й на Україні, йде активне становлення громадянських організацій, спрямованих в основному на вирішення національних проблем. Першою масовою громадсько-політичною організацією Донеччини стало Донецьке обласне Товариство української мови ім. Т.Г. Шевченка (ДТУМ), яке було утворено 14 січня 1989 року. 4 березня – Луганська обласна організація ТУМ. У 1991-1992 роках Донецьке обласне Товариство української мови ім. Т.Г. Шевченка мало близько 70 первинних осередки практично у всіх найбільших промислових містах області, 1500 фіксованих членів і стільки ж симпатиків, членами ДТУМ були понад 30 докторів і кандидатів наук, обласне керівництво і керівництво первинних організацій в основному науковці, вчителі, поети, активні кооператори, в шахтарських містечках – інженери-гірники. В шахтарськiй столицi – Донецьку було i залишається найбiльше активних та дiяльних осередкiв ДТУМ. Тут зосереджене iнтелектуальне ядро органiзацiї, її координуюча ланка – Правлiння. Тут дiяли заснованi членами ДТУМ фiрми «Вiдродження», «Травень», а нинi працює заснований за iнiцiативи ДТУМ УКЦентр. I все це можливе тiльки завдяки активнiй позицiї самих мешканців регіону. На початках Донецьке обласне Товариство української мови ім. Т.Г. Шевченка налiчувало до 30 первинних органiзацiй, якi функцiонували, зокрема, при iнститутах УкрНДIВЕ, IНФОВ НАН України, «Пiвдендiпрогаз», «Теплоенергоуправлiннi», обласнiй фiлармонiї, телерадiокомiтетi, Донецькому державному унiверситетi, Донецькому полiтехнiчному iнститутi, в рядi шкiл, училищ, були й територiальнi осередки [7, 8-9].
На думку Тетяни Болбат, кандидата історичних наук, доцента Донецького державного університету управління, важливим чинником у політичному пробудженні Східної України стали вибори народних депутатів СРСР, які відбулися 26 березня 1989 року і проходили на альтернативній основі. Третина депутатів за новим Законом «Про вибори» обиралася від громадських організацій. Для демократичних сил вибори стали важливим засобом впливу на маси, оскільки вперше у радянській історії постала можливість проводити зустрічі з виборцями, легально пропагувати свої погляди. Серед кандидатів в депутати, котрі не одержали необхідної кількості голосів, опинилися кілька партійних та господарських керівників різного рівня. Вибори об’єктивно висвітлили реальну розстановку сил у суспільстві, справжні настрої людей, зменшення авторитету Компартії та її провідників; сприяли стрімкій політизації мас, пробудженню інтересу до громадсько-політичного життя. Активну участь у виборах взяли представники національних організацій та рухівські активісти [12, 109].
У виборчій кампанії 1989 року виявився феномен масової підтримки тих, хто зазнав критики з боку офіційних структур, та тих, хто виступив з різкою критикою інституцій влади, їх провідних представників. На ставленні виборців до кандидатів (комуністів-керівників) позначилося незадоволеність повільними темпами вирішення соціальних питань. До того ж місцеві органи Компартії України тривалий час виступали як господарсько-розпорядчі інституції і тому не мали достатнього досвіду політичної діяльності [12, 109-110].
30 березня 1989 року створено Донецьке обласне відділення науково-просвітницького товариства «Меморіал». На установчій конференції була обрана Рада у складі 11 осіб та три співголови – О.Букалов, В.Дуленко, Б.Парсенюк. Були проголошені основні завдання товариства: увічнення пам’яті жертв політичних репресій, сприяння їх повної та гласної реабілітації, надання допомоги особам, які постраждали від репресій. 16 вересня члени товариства «Меморіал» провели свій перший траурний мітинг пам’яті жертв сталінських репресій, який відбувся у Донецьку на знайденому навесні 1989 року місці перезаховання загиблих від рук сталінських катів. У подальшому щорічні мітинги на Рутченківському полі стали однією з акцій, які були спрямовані на привертання уваги громадськості до проблем історичної пам’яті. 30 жовтня 1989 року у будівлі колишнього НКВС у Донецьку було проведено мітинг, присвячений Дню політв’язня. Члени Донецької обласної організації товариства «Меморіал» зібрали сотні документів та матеріалів, які свідчили про добу сталінізму. Представники товариства працювали у міській комісії з відновлення прав реабілітованих, у редакції книги «Реабілітовані історією» (у Донецькій області було реабілітовано 48 тисяч громадян, які були незаконно репресовані в роки радянської влади). Делегати від Донецької обласної організації були присутні на усіх конференціях Українського, Всесоюзного та Міжнародного товариства «Меморіал», на другій міжнародній конференції з прав людини, яка проходила у вересні 1990 року у Санкт-Петербурзі [12, 71].
22 квітня 1989 р. виникла Донецька обласна організація Української Гельсінської спілки, 20 серпня – Донецька крайова організація Народного Руху України, у вересні – Луганська організація асоціації «Зелений світ», восени 1989 року – Донецька міська організація «Демократичний Рух», 24 грудня – Луганська крайова організація Народного Руху України. Усі ці рухи не лише ставили за мету відродження української мови та культури, що було актуальним для русифікованого Донбасу, але вперше виступили в опозиції монопольній владі КПРС. З самого початку свого існування національно-демократичні організації регіону були нечисленними, організаційно розрізненими, чому у деякому ступені сприяли й суб’єктивні причини (наприклад, суперечності між керівництвом) [12, 110].
Донецька крайова (обласна) організація Народного Руху України постала 20 серпня 1990 року, і на її установчих зборах у місцевому університеті було 109 делегатів, які вже представляли більш широку і багату палітру – від робітника до малого підприємця. Делегати обрали Координаційну Раду і делегатів на республіканський з’їзд НРУ за перебудову, ухвалили Статут ДКО НРУ. За Статутом Донецька крайова організація Народного руху України за перебудову визначалася як «самодіяльне об’єднання громадян – активних прихильників програми всебічного оновлення політичної та економічної системи нашого суспільства, що діє згідно з Конституцією УРСР та СРСР. Організація співпрацює на рівноправних засадах та підтримує діяльність усіх громадських та політичних об’єднань і організацій, що сприяють перебудові радянського суспільства, проголошеній квітневим (1985 р.) Пленумом ЦК КПРС» [6, 4].
До кінця року були створені міські осередки Руху у Донецьку, Димитрові, Горлівці, Єнакієвому, Червоноармійську, Маріуполі. Основою крайової організації НРУ стало обласне відділення Товариства української мови імені Тараса Шевченка (створене раніше 14 січня 1989 р.), тому і більшість активістів ДКО НРУ представляли його лідери: В.Білецький, І.Шутов, М.Тищенко, В.Тиха та інші [6, 4].
25 листопада 1989 року відбулася перша конференція Народного руху Луганщини (НРЛ) за перебудову, ще до створення обласної організації Народного руху України (грудень 1989 року). Спочатку його ініціатори планували стати складовою, але самостійною частиною НРУ, тому на зборах були присутні представники Руху. Однак згодом позиції цих двох «рухів» розійшлися. На наш погляд, с самого початку НРЛ створювався на противагу НРУ. Головна різниця між ними полягала у різних підходах щодо національного питання. Так, в окремому пункті Програми записано, що Народний рух Донбасу поділяє програму Народного руху України з питань демократизації суспільства, утвердження прав людини, соціальній справедливості, укріплення суверенітету республіки, екологічної безпеки, відродження національної культури, але не може згодитися з «декларативностью многих формулировок, однобоко митинговым характером деятельности, ... решительно отвергает явные и скрытые националистические идеи...» [12, 111].