Предметом нашої уваги в цьому випадку є незаконне пристосування. Воно сполучено з використанням, по загальному визнанню, заборонених, але часто ефективних засобів досягнення щонайменше видимості обумовленого культурою успіху — багатства, влади й тому подібного. Як ми вже бачили, такого роду пристосування зустрічається у випадку, коли особа сприйняла обумовлений культурою акцент на цілі „досягнення успіху”, без того щоб рівною мірою засвоїти пропонують моральні норми, що керують вибором засобів досягнення цього успіху, У зв’язку із цим постає питання: які фази нашої соціальної культури привертають особу до подібного способу пристосування? Ми можемо досліджувати конкретний приклад, плідно проаналізований Ламаному; у ньому втримується ключ до рішення цього питання. Ламаний показав, що спеціалізована зона пороку у північному перед мостів’ї Чикаго являє собою, „нормальну” реакцію на ситуацію, у якій засвоєний обумовлений культурою акцент на досягненні грошового успіху, але дуже мала можливість використати для досягнення цього успіху загальновизнані й узаконені засоби. Для осіб, що проживають у цій зоні, можливість вибору занять майже повністю обмежена областю фізичної праці. Якщо врахувати то презирство, з яким у системі нашої культури ставляться до фізичної праці, і його корелят – престиж інтелігентної праці, стане ясно, що результатом такої ситуації є прагнення до інновації. Обмеження можливостей областю некваліфікованої праці й пов’язаний із цим низький дохід не можуть конкурувати в термінах загальновизнаних стандартів досягнення успіху з високим доходом, пов’язаним з експлуатацією організованого пороку.
У цій ситуації є два важливих моменти. По-перше, така антисоціальна поведінка у відомому змісті „викликається до життя” деякими загальновизнаними цінностями культури й класовою структурою, сполученої з різним доступом до можливостей законного, що надає престиж досягнення обумовлених культурою цілей. Відсутність високого ступеня інтеграції між засобами й цілями, як елементами культури, і даної класової структури, узяті разом, сприяють більше частим проявам антисоціальної поведінки в таких групах. Не менше значення має й друге положення. Звертання до першого з можливих реакцій, а саме до використання законних зусиль, обмежено тим фактом, що реальне просування у бік досягнення символів успіху по загальновизнаних каналах – це суперечить ідеології відкритих класів, що відстоює, відносно рідким і скрутним для тих, кому заважає недостатнє формальне утворення й убогі економічні ресурси. Домінуючий вплив існуючих і групі стандартів успіху приводить, як наслідок, до поступового витиснення законних, однак загалом своїм неефективних спроб його досягнення й до все більшого використання незаконних, але більш-менш ефективних засобів аморального й злочинного характеру. Вимоги культури, які пред’являють до особи в такому разі, несумісні між собою. З одного боку, від особи вимагають, щоб особа орієнтувала свою поведінку в напрямку накопичення багатства; з іншого боку – йому майже не дають можливості зробити це інституційним способом. Результатом такої структурної непослідовності є формування психопатичної особистості й (або) антисоціальна поведінка, і (або) революційна діяльність. Рівновага між обумовленими культурою засобами й цілями стає досить нестійкою у міру того, як підсилюється акцент на досягненні які мають значення для престижу цілей будь-якими засобами. У цьому контексті Каноні втілює тріумф аморального інтелекту над запропонованим нормами моралі „банкрутством”, коли канали вертикальної мобільності закриті або звужені у суспільстві, що високо оцінює економічне процвітання й соціальне просування для всіх своїх членів.
Це останнє положення має першорядну важливість. З нього випливає, що якщо ми хочемо зрозуміти соціальні причини антисоціальної поведінки, то поряд з особливим акцентом на грошовому успіху, варто враховувати й інші фази соціальної структури. Багато випадків поведінки, що відхиляється від норми, породжуються не просто „відсутністю можливостей” або перебільшеним підкресленням значення грошового успіху. Порівняльна твердість класової структури, феодальний або кастовий порядок можуть обмежувати можливості подібного роду далеко за межами того, що має місце в американському суспільстві сьогодні. Антисоціальна поведінка здобуває значні масштаби тільки тоді, коли система культурних цінностей звеличує, фактично вище всього, певні символи успіху, загальні для населення в цілому, у той час як соціальна структура суспільства жорстко обмежує або повністю усуває доступ до випробуваних засобів оволодіння цими символами для більшої частини того ж самого населення. Іншими словами, наша ідеологія рівності по суті справи спростовується існуванням груп і індивідуумів, що не беруть участь у конкуренції для досягнення грошового успіху. Ті самі символи успіху розглядаються в якості бажаних для всіх. Вважається, що ці цілі перекривають класові розходження, які не обмежені ними, однак у дійсності соціальна організація обумовлює існування класових розходжень у ступені доступності цих загальних для всіх символів успіху. Невдачі й подавлені наміри ведуть до пошуків шляхів для втечі з культурно обумовленої нестерпної ситуації; або бажання, що не одержали задоволення, можуть знайти вираження в незаконних спробах опанувати домінуючими цінностями. Характерне для Америки надання надзвичайного значення грошовому успіху й культивування честолюбства у всіх приводять у такий спосіб до виникнення перебільшених тривог, ворожості, неврозів і антисоціальної поведінки.
Цей теоретичний аналіз можна поширити на пояснення мінливих співвідношень між злочинністю й бідністю. Бідність не являє собою ізольованої змінної. Вона включена в комплекс взаємозалежних змінних соціального й культурного характеру. Розглянута в такому контексті, бідність представляється в зовсім іншому аспекті. Бідність як така й супутнє їй обмеження можливостей самі по собі недостатні для того, щоб обумовити помітне підвищення коефіцієнта злочинної поведінки. Навіть згадував часто „бідність серед достатку” не веде за необхідністю до такого результату. Тільки в тій мері, у який убогість і з’єднані з нею негоди в конкурентній боротьбі за оволодіння цінностями, схваленими культурою для всіх членів даного суспільства, пов’язані зі сприйняттям обумовленого культурою акценту на значенні грошового накопичення як символу успіху, антисоціальна поведінка являє собою „нормальний” результат. Так, бідність у набагато меншому ступені пов’язана зі злочинністю в південно-східній Європі, чим у Сполучених Штатах. Можливості вертикальної мобільності в цих зонах Європи, очевидно, нижче, ніж у нашій країні, так що ні бідність сама по собі, ні її сполучення з обмеженістю можливостей не достатні для пояснення розходжень у кореляціях. Тільки в тому випадку, якщо ми будемо розглядати всю конфігурацію, утворену бідністю й обмеженістю можливостей, а також загальну для всіх систему символів успіху, ми зможемо пояснити, чому кореляція між бідністю й злочинністю в нашому суспільстві вище, ніж в інших суспільствах, у яких тверда класова структура сполучається з різними для кожного класу символами просування.
Таким чином, у суспільствах, подібних нашому, тиск, надаваний прагненням до успіху, пов’язаному із завоюванням престижу, приводить до усунення ефективних соціальних обмежень у виборі засобів, застосовуваних для досягнення цієї мети. Доктрина „ціль виправдує засоби” стає провідним принципом діяльності у випадку, коли структура культури зайво звеличує ціль, а соціальна організація зайво обмежує можливий доступу до випробуваних засобів її досягнення. Інакше кажучи, положення такого роду й пов’язана з ним поведінка відбиває недостатність координації, що існує в системі культури. Результати недостатньої інтеграції в цій області очевидні в сфері міжнародних відносин. Акцент на національній могутності не сполучається належним чином з незадовільною організацією законних, тобто певних і прийнятих у міжнародному масштабі засобів досягнення цієї мети. Результатом цього є тенденція до анулювання міжнародного права; договори стають шматком паперу, „неоголошена війна” служить технічним вивертом, бомбардування цивільного населення одержує раціональне обґрунтування зовсім так само, як у подібній же ситуації в суспільстві розширюється застосування незаконних засобів у взаєминах між окремими особами.
Описаний нами соціальний порядок з неминучістю породжує це „прагнення до розпаду”. Тиск, надаваний цим порядком, діє в напрямку випередження конкурентів. Вибір засобів у межах інституційного контролю продовжує існувати доти, поки емоції, що підтримують систему конкуренції, тобто можливості, що виникають зі свідомості, випередити свого конкурента й тим самим викликати сприятливу реакцію з боку інших, поширюються на всі області людської діяльності, а не зосереджені винятково на досягненні кінцевого результату. Для підтримки стабільності соціальної структури необхідний рівномірний розподіл емоцій відносно складових її частин. Коли відбувається зрушення від задоволення самим процесом змагання убік заклопотаності, майже винятково успіхом у цьому змаганні, виникає напруга, що веде до виходу з ладу регулюючої структури. Разом із применшенням у результаті цього ролі інституційних імперативів виникає ситуація, схожа на ту, котру утилітаристи помилково вважають типової для суспільства в цілому, коли розрахунок на очікувану вигоду й страх перед покаранням є єдиними результатами. У такого роду ситуації, як помітив Гоббс, насильство й обман стають єдиними чеснотами через їхню відносну ефективність для досягнення цілей, які для нього, звичайно, не виникали із системи культури.