Ще одне заперечення Челпанову виходило від видатного радянського фізіолога В.М. Бехтерева. Як відомо, Бехтерев виступав із пропозицією створити особливу науку - рефлексологію. Певну галузь її він запропонував використовувати для вирішення соціально-психологічних проблем. Цю галузь Бехтерев назвав "колективною рефлексологією" і вважав, що її предмет - це поведінка колективів, поведінка особистості в колективі, умови виникнення соціальних об'єднань, особливості їх діяльності, взаємовідношення їх членів. Для Бехтерева таке розуміння колективної рефлексології представлялося подоланням суб'єктивістської соціальної психології. Це подолання він бачив в тому, що всі проблеми колективів тлумачилися як співвідношення зовнішніх впливів з руховими і мимико-соматичними реакціями їх членів. Соціально-психологічний підхід мав бути забезпечений з'єднанням принципів рефлексології (механізми об'єднання людей в колективи) і соціології (особливості колективів і їх відношення із умовами життя і класової боротьби в суспільстві). Зрештою предмет колективної рефлексології визначався таким чином: "вивчення виникнення, розвитку і діяльності зібрань і зборищ..., що проявляють свою соборну співвідносну діяльність як ціле, завдяки взаємному спілкуванню один із одним вхідних в них індивідів" (Бехтерев, 1994. С. 40). [5]
Хоча в такому підході і містилася корисна ідея, що стверджує, що колектив є щось ціле, в якому виникають нові якості і властивості, можливі лише при взаємодії людей, спільна методологічна платформа виявлялася вельми уразливою. Всупереч задуму, ці особливі якості і властивості інтерпретувалися як що розвиваються за тими ж законами, що і якості індивідів. Це було данню механіцизму, який пронизував всю систему рефлексології: хоча особистість і оголошувалася продуктом суспільства, але при конкретному її розгляді в основу були покладені її біологічні особливості і, передусім соціальні інстинкти. Більш того, при аналізі соціальних зв'язків особистості для їх пояснення по суті допускалися закони неорганічного світу (закон тяжіння, закон зберігання енергії), хоча сама ідея такої редукції і піддалася критиці. Тому, незважаючи на окремих, таких, що мають велике значення для розвитку соціальної психології знахідки, загалом рефлексологічна концепція Бехтерева не стала основою достовірно наукової соціальної психології. [5]
Особливо радикальними виявилися ті пропозиції, які були висловлені відносно перебудови соціальної психології у зв'язку з дискусією, що розвернулася в ті роки з приводу розуміння ідеології. М.А. Рейснер, наприклад, пропонував побудувати марксистську соціальну психологію шляхом прямого співвідношення з історичним матеріалізмом ряду психологічних і фізіологічних теорій. Але, оскільки сама психологія повинна будуватися на вченні про умовні рефлекси, в соціально-психологічній сфері допускалося пряме ототожнення умовних рефлексів, наприклад, з надбудовою, а безумовних - з системою виробничих стосунків. Зрештою соціальна психологія оголошувалася наукою про соціальні подразники різних видів і типів (Рейснер, 1925).
Таким чином, незважаючи на суб'єктивне бажання багатьох психологів створити марксистську соціальну психологію, таке завдання в 20-і р.р. не було виконане. Хоча відсіч точці зору Челпанова і був зроблений достатньо рішучий, ключові методологічні проблеми психології не були вирішені. Прагнучи протистояти ідеалістичному підходу, дослідники часто-густо опинялися в полоні позитивістської філософії, конкретним і специфічним проявом якої з'явився механіцизм. Крім того, не було чіткості і щодо предмету соціальної психології: по суті бувальщини змішано дві проблеми, або два різне розуміння предмету соціальної психології. З одного боку, соціальна психологія ототожнювалася із вченням про соціальну детерміацію психічних процесів; з іншого боку, передбачалося дослідження особливого класу явищ, що породжуються спільною діяльністю людей і перш за все явищ, пов'язаних з колективом. Ті, які приймали перше трактування (і лише її), справедливо стверджували, що результатом перебудови всієї психології на марксистській матеріалістичній основі має бути перетворення всієї психології на соціальну. Тоді жодна особлива соціальна психологія не потрібна. Це вирішення добре узгоджувалося і з критикою позиції Челпанова. Ті ж, хто бачили друге завдання соціальної психології - дослідження поведінки особистості в колективі і самих колективів, - не змогли запропонувати адекватне вирішення проблем, використовуючи як методологічні основи марксистську філософію.
Результатом цієї боротьби думок з'явився той факт, що лише перша із позначених трактувань предмету соціальної психології отримала права громадянства - як вчення про соціальну детерміацію психіки. Оскільки в цьому розумінні жодного самостійного статусу для соціальної психології не передбачався, спроби побудови її як особливої дисципліни (або хоч би як особливій частині психологічної науки) припинилися на досить тривалий термін. Соціологія ж в ці роки взагалі опинилася під ударом, тому про існування соціальної психології в її рамках питання взагалі не піднімалося. Більш того, той факт, що соціальна психологія в той же час продовжувала розвиватися на Заході, притому в рамках немарксистської традиції, привів деяких психологів до ототожнення соціальної психології взагалі лише з її "буржуазним" варіантом, виключивши саму можливість існування соціальної психології в нашій країні. Само поняття "Соціальна психологія" почало інтерпретуватися як синонім реакційної дисципліни, як атрибут лише буржуазного світогляду.
Саме у цьому змісті і говорять про "перерву", що настала на тривалий період, в розвитку соціальної психології. Протее термін цей може бути використаний лише у відносному значенні. Дійсно, мала місце перерва в самостійному існуванні соціальної психології в нашій країні, що не виключало реального існування окремих досліджень, що є по своєму предмету суворо соціально-психологічними. Ці дослідження були продиктовані потребами суспільної практики, передусім педагогічної.
1.3 Педагогічне значення соціальної психології
Так само ряд проблем соціальної психології продовжували розроблятися в рамках філософії, зокрема проблеми суспільної психології класів і груп. Тут становлення марксистської традиції в соціально-психологічному знанні здійснювалося з меншими труднощами, оскільки філософія в цілому розглядала як складова частина марксизму. Особливо слід сказати і про те, як розвивалася соціально-психологічна думка в рамках психологічної науки. Найважливішу роль тут зіграли дослідження Л.С. Виготського. Можна виділити два кола питань в роботах Виготського, які мають безпосереднє відношення до розвитку соціальної психології. [8;175]
З одного боку, це вчення Виготського про вищі психічні функції, яке значною мірою вирішувало задачу виявлення соціальної детерміації психіки (тобто, виражаючись мовою дискусії 20-х р.р., "чинило всю психологію соціальної"). Довівши, що вищі психічні функції (довільне запам'ятовування, активна увага, відвернуте мислення, вольова дія) не можна зрозуміти як безпосередні функції мозку, Л.С. Виготський прийшов до виводу, що для розуміння суті цих функцій необхідно вийти за межі організму і шукати коріння їх в суспільних умовах життя. Засвоєння суспільного досвіду змінює не лише зміст психічного життя, але і створює нові форми психічних процесів, які набирають вигляду вищих психічних функцій, що відрізняють людину від тварин. Таким чином, конкретні форми суспільно-історичної діяльності стають вирішальними для наукового розуміння формування психічних процесів, природних законів роботи мозку набувають нові властивості, включаючись в систему суспільно-історичних стосунків. Почавши з ідеї про історичне походження вищих психічних функцій, Виготський розвинув далі думку про культурно-історичну детерміацію самого процесу розвитку всіх психічних процесів. Дві відомі гіпотези Виготського (про опосередкований характер психічних функцій людини і про походження внутрішніх психічних процесів їх діяльності, спочатку "интерпсихічної") (Виготський, 1983. С. 145) дозволяли зробити вивід, що головний механізм розвитку психіки - це механізм засвоєння соціально-історичних форм діяльності. Таке трактування проблем загальної психології давало солідну основу для вирішення власне соціально-психологічних проблем. [8;145]
З іншого боку, в роботах Л.С. Виготського розв'язувалися і в більш безпосередній формі соціально-психологічні питання, зокрема висловлювалося специфічне розуміння предмету соціальної психології. Воно виходило з критики того розуміння, яке було властиве В. Вундту, що розвивало концепцію "психології народів". Соціальна психологія, або "психологія народів", як її розумів Вундт, розглядала як свій предмет мову, міфи, звичаї, мистецтво, релігію, які Виготський назвав "згустками ідеології", "кристалами" (Виготський, 1987. С. 16). На його думку, завдання психолога полягає не в тому, щоб вивчати ці "кристали", а в тому, щоб вивчити сам "розчин". Але "розчин" не можна вивчити так, як пропонує Бехтерев, тобто вивести колективну психіку із індивідуальної. Виготський не погоджується із тією точкою зору, що справа соціальної психології - вивчення психіки збиральної особистості. Психіка окремої особи також соціальна, тому вона і складає предмет соціальної психології. У цьому змісті соціальна психологія відрізняється від колективної психології: "предмет соціальної психології - психіка окремої людини, а колективною - особиста психологія в умовах колективного прояву (наприклад, війська, церкви)" (Виготський, 1987. С. 20).