В абсолютних цифрах кількісні зміни угорців виглядали так: у 1959 році – 146 247 чоловік, у 1970 році – 151 949 чоловік, у 1979 – 158 446 і в 1989 – 155 711 чоловік.
Отже, друга за чисельністю національність області – угорці, кількість яких за міжпереписний період зменшилась на 2,7 тисячі чоловік, або на 12,5% всього населення. Зменшення питомої ваги угорців у загальній кількості населення відбулося у Берегівському (на 3,1%) і Ужгородському (на 4,2%) районах, де їх абсолютна чисельність найбільша [16, с. 84].
Угорці поселилися на території Верхнього Потисся понад 110 років тому. Переважна більшість угорського населення проживала компактно на півдні області, у прикордонній з Угорщиною смузі (73,8%). Третина закарпатських угорців проживала у Берегівському районі, четвертина – в Ужгородському районі, решта – у таких населених пунктах, де вони становлять більшість. Найчисельніші угорські громади проживали в Берегові (25 тисяч), Ужгороді (16 тисяч), Мукачеві (15 тисяч), Виноградові (7 тисяч), селі Велика Добронь (5 тисяч). Серед угорського населення досить велику частку (38,1 %) становили міські жителі, але в основному угорське населення було зайняте у сільському господарстві.
За всіх часів і влад – від першого короля Св. Стефана до останнього регента М. Горті – угорці в Підкарпатті впевнено почували себе невід'ємною частиною нації. Тільки після розвалу Австро-Угорської монархії, рішень світових мирних конференцій Сен-Жермен (1919 рік) і Тріанон (1920 рік) значна частина етнічних угорців опинилися відокремленими від своєї нації державними кордонами. Міжвоєнні роки для угорців Підкарпатської Русі були позначені болючою раною відрізаного по живому угорського етносу. Політичний, економічний та культурний розрив зі своєю історичною батьківщиною негативно вплинув на соціально-політичне, тим паче морально-психологічне самопочуття угорців.
Неприкрита діяльність шовіністичних сил (трьох угорських партій, відвертих терористичних загонів «чорносорочечників», антирусинська та антиукраїнська пропаганда) щиро підтримувалася більшістю угорського населення краю аж до гортіївської окупації. Збройна ліквідація автономності Підкарпатської Русі та державної незалежності Карпатської України в березні 1939 року привела до того, угорці знову стали в силі. Та не надовго, бо за участь гортіївської Угорщини у війні проти Радянського Союзу довелося частково розплачуватися й підкарпатським угорцям. З приходом Червоної Армії у жовтні 1944 року сталінсько-мехлісовські репресії насамперед торкнулися угорців. Причому, незалежно від класово-політичної орієнтації. Разом з явними гортіївцями, салашистами, чорносорочечниками інтернування, підозри та недовіри зазнали й угорці-комуністи [28, с. 433].
Саме тому тема угорців Закарпаття у радянські часи було дещо особлива. Цією темою було становище угорської національної меншини, яка проживає на території Закарпатської області. Відстежували ситуацію, яка виникала навколо українських угорців, як в області на рівні обкому партії, облвиконкому, КДБ, міліції, прикордонників, військових, так і в Києві та Москві. Це відбувалося насамперед тому, що Угорщина як колишній союзник фашистської Німеччини ніколи не викликала у Москви особливої довіри, та й самі угорці час від часу давали підстави для підозр в надії на повернення територій, що належали країні ще до Тріанонського мирного договору. Тому будь-які спроби Будапешта надати угорській меншині допомогу у вивченні рідної мови, історії, культури, народних традицій сприймалися Радянським Союзом як втручання у внутрішні справи іноземної держави та політичним тиском. Наявність угорської нацменшини спричиняла багато непорозумінь і у відносинах угорців з іншими сусідніми країнами, насамперед з Югославією, Чехословаччиною, Румунією.
Горбачовська перебудова, початок розпаду СРСР, «оксамитові революції» кінця 80-х років у Центральній та Східній Європі спонукали угорців до пошуку в регіоні країни, на базі якої можна відпрацювати проект такого ставлення до угорської національної меншини, яке б відповідало найвищим європейським вимогам.
Серед усіх сусідніх держав угорці вибрали Україну. З одного боку, Україна як жодна інша країна в угорському оточенні потребувала підтримки офіційного Будапешта. По-перше, у 1989-1991 pp. в українському суспільстві зароджувалося розуміння того, що неминуче наближається кінець радянської імперії і в цій ситуації перед Україною втретє за її історію виникає перспектива державотворення, до того ж в УРСР у ці роки значно активізувалися політичні сили, які прагнули розпаду Радянського Союзу та розбудови незалежної держави. По-друге, для реалізації ідеї державотворення Україні потрібно було забезпечити міжнародну підтримку та визнання. По-третє, Україна також була зацікавлена у створенні європейської моделі захисту прав нацменшин у відносинах із сусідньою державою, оскільки велика кількість українців проживала та й проживає за кордоном і потребує відповідної уваги, а в окремих випадках захисту з боку батьківщини. З іншого боку, угорці розуміли, що Київ, який робив перші кроки на шляху здобуття незалежності, може піти на поступки в питаннях захисту прав нацменшини значно далі будь-якої сусідньої держави.
Завдяки зусиллям угорської та української дипломатії наприкінці травня - на початку червня 1991 р. в Будапешті, під час візиту голови Верховної Ради України Л.М. Кравчука, було підписано Декларацію про принципи співробітництва щодо забезпечення прав національних меншин. Цей документ надав широкі права угорській національній меншині в Україні та українській в Угорщині аж до створення культурної автономії. Згідно з цим документом було створено українсько-угорську комісію із забезпечення прав нацменшин. До складу комісії від обох країн увійшли крім представників уряду, місцевих органів самоврядування і представники громадських організацій, які представляють інтереси національних меншин. Вперше в практиці країн Центральної і Східної Європи з'явився орган, здатний вирішувати проблеми нацменшин, не доводячи їх до конфлікту або навіть до конфронтації з титульною нацією [28, с. 439].
Нині правовою базою співробітництва в питаннях, що стосуються української національної меншини в Угорщині та угорської в Україні є міждержавні, міжурядові та міжвідомчі українсько-угорські документи:
· Договір про основи добросусідства та співробітництва (06.12.1991 p.); Декларація про основні напрямки співробітництва в гуманітарній сфері (31.05.1991 p.);
· Декларація про принципи співробітництва щодо забезпечення прав національних меншин (31. 05. 1991 p.); Угода між Урядом України та Урядом Угорської Республіки про співробітництво в галузі культури, освіти та науки (4.04. 1995р.);
· Угода про співробітництво у справі повернення культурних цінностей, що потрапили під час Другої світової війни та в наступні роки на територію іншої країни (4.05.1995 p.) [30, с. 98].
В Україні створено законодавчу базу, яка створює: реальні можливості для забезпечення прав і свобод національних та етнічних меншин. Держава забезпечує права національних меншин, спираючись на відповідні статті Конституції України. Так, згідно зі статтею 11 «Етнонаціональну структуру українського суспільства становлять українська нація, корінні народи й національні меншини». Визнавши корінні народи та національні меншини окремими суб'єктами політико-правових відносин, Конституція поклала на державу обов'язок сприяти розвиткові їхньої етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності. Надаючи українській мові статусу державної, Конституція одночасно гарантує вільний розвиток, використання й захист інших мов національних меншин України. Крім того, Конституція проголосила рівність громадянських прав і свобод незалежно від етнічного походження, мовних або інших ознак громадян України, їхнє право на свободу об'єднання у громадські організації для захисту своїх прав і свобод, задоволення культурних та інших інтересів.
25 червня 1992 року Верховна Рада України ухвалила Закон «Про національні меншини в Україні», згідно з яким Україна гарантує громадянам республіки незалежно від їх національного походження рівні політичні, соціальні, економічні та культурні права і свободи, підтримує розвиток національної самосвідомості й самовиявлення. Усі громадяни України користуються захистом держави на рівних підставах. При забезпеченні прав осіб, які належать до національних меншин, держава виходить з того, що вони є невід'ємною частиною загальновизнаних прав людини. Стаття 3 визначає, що до національних меншин належать групи громадян України, які не є українцями за національністю, виявляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою.
Окремі аспекти захисту прав національних меншин регулюються законами України «Про мови в Українській РСР», «Про освіту», «Про друковані засоби масової інформації в Україні», «Про свободу совісті та релігійні організації», «Про місцеве самоврядування в Україні» тощо [22, с. 308].
За даними перепису 2001 року в Україні проживає 156,6 тис. угорців, що становить 0,4 % від усього населення. Серед національних меншин угорці за кількістю населення посідають шосте місце (після росіян, білорусів, молдован, кримських татар, болгар). 96,8 % всіх угорців (151,6 тис. осіб) проживають у Закарпатті, становлячи 12,1 % населення області: у тому числі більшість угорців - 99,95 тис. осіб с сільськими мешканцями, 56,6 тис. осіб - мешканці міст. 149,4 тис. угорців або 95,4 % усього угорського населення України вважають рідною мову своєї національності. На одну тисячу осіб у віці 16 і більше років 37 угорців Закарпаття мають вищу освіту, 7 - незакінчену вищу, 98 - середню спеціальну, 427 - середню загальну.