Індивідуальний рівень соціальної діагностики - це рівень безпосередньої соціальної роботи з конкретною людиною чи групою осіб, які звернулися за допомогою до певних соціальних служб, Головною метою діагностики па цьому рівні стає визначення проблеми клієнта та знаходження правильних засобів для її вирішення. Тому на індивідуальному рівні соціальної діагностики важливим станом є вивчення особистості клієнта, що здійснюється за допомогою медичних, психологічних, соціально-педагогічних діагностичних процедур. [10.]
Теоретики соціальної роботи зазначають, що мета соціальної діагностики полягає у встановленні міри відповідності (невідповідності) параметрів соціальної реальності (ресурсів, властивостей об'єктів, соціальних установок) соціальним показникам та нормативам.
На рівні безпосередньої соціальної роботи з клієнтом функції соціальної діагностики трохи змінюються. Головною метою стає визначення соціальної проблеми клієнта і застосування правильних засобів для її вирішення. Забезпечення соціальної політики на місцевому, регіональному або, тим більше, державному рівні також входить у компетенцію соціального працівника, однак аж ніяк не в першу чергу. Дані загально соціологічних методів, масштабних дослідницьких технологій використовуються соціальним працівником, але лише як тло, на якому виявляється (і з яким порівнюється) конкретна ситуація клієнта. У зв'язку з цим широко використовуються в першу чергу мікросоціологічні, соціально-психологічні, педагогічні діагностичні процедури. У процесі професійного добору соціальних працівників широко використовуються спеціальні профорієнтаційні методики або спеціальна інтерпретація психологічних методик.
На більш високих рівнях соціальна діагностика може бути окремою галуззю діяльності, здійснюваної спеціальними співробітниками, що інтерпретують зібрані ними дані (можлива також внутрішня диференціація: збір даних роблять одні підрозділи або організації, інтерпретацію — інші). За підсумками цієї роботи можуть бути початі які-небудь дії, але не обов'язково. Соціальна діагностика — необхідна стадія технологічного процесу, початок роботи в будь-якій сфері обслуговування, з будь-якою категорією клієнтів і будь-яким типом соціальних проблем. Вона ні особово, ні організаційно не відділена від інших етапів соціального втручання. Жоден соціальний працівник не займається тільки соціальною діагностикою, але кожен соціальний працівник поряд з іншими обов'язками повинен виконувати функції соціального діагноста. Можна тільки припустити, що різні люди виявляють різні здібності до цього різновиду соціальної діяльності, що визначає більшу або меншу успішність їхнього навчання.[13.]
Незалежно від застосовуваних методів будь-який технологічний процес у соціальній діагностиці має подібну структуру, окремі елементи якої змінюються в залежності від конкретних умов. Початковим етапом його завжди є скарга клієнта або його близьких, сусідів, заява співробітника органа охорони порядку, педагога, тобто поява соціальної проблеми. Сам індивід, що є центром уваги такої проблеми, може не усвідомлювати її наявності (дитина, розумово відстала людина, алкоголік або наркоман, що не розглядає свій стан як життєву проблему або, який не знає, що може звернутися за допомогою). Тому співробітники соціальних служб не можуть обмежуватися рішенням проблем винятково тих клієнтів, що звернулися в установу соціального обслуговування, при всіх організаційних і інших складностях у функції територіального центра входить виявлення соціальних проблем на підвідомчій території.
Якщо наявність важкої життєвої ситуації констатувати досить просто, то, як правило, зовсім не просто визначити її сутність, причину і шляхи виходу з неї. Практика показує, що далеко не всі клієнти мають навички серйозного соціального аналізу, більшість з них привчені до пошуку простих, однозначних відповідей на важкі запитання або надають перевагу зручній формі ілюзій, самообману для пояснення своїх труднощів. Тому наступний етап діагностичного процесу — збір і аналіз даних про соціальну ситуацію. На цьому етапі фахівець використовує два типи дослідницьких методів: історико-генетичні і структурно-функціональні.
Історико-генетичні методи покликані визначити час, джерела і причини зародження соціальної проблеми, простежити ступінь її прояву на різних стадіях життя клієнта. Цілий ряд соціальних патологій має спадкоємну природу або, принаймні, соціально успадковується. Якщо ми в даний час не можемо однозначно сказати, чи є зв'язок пияцтва й алкоголізму індивіда з пияцтвом його батьків або прабатьків, результатом уроджених біологічних передумов, які успадковані від попередніх поколінь, або це вплив сімейного образу життя, то успадкування особистісних рис, котрі сприяють алкоголізмові (інфантильність, конформність і т.д.), не підлягає сумнівам. Успадковуються багато захворювань, у тому числі психічні. Уроджені передумови обумовлюють темперамент, багато рис характеру, інтелектуальний статус індивіда.[13.]
Може бути, ще більш значимим питання соціальної спадковості. Мимоволі, можливо навіть не бажаючи того, індивіди сприймають мову і способи мислення свого етносу, моральні норми і типи емоційних реакцій свого суспільства, переваги і забобони своєї родини. Підлітковий бунт і властиве дорослим людям звільнення від сприйнятих установок, раціональне відношення до них і самовиховання здатні зробити в індивіді величезні зміни, ззовні настільки значні, що люди недооцінюють значення тих психічних установок, які вони отримали в ранньому дитинстві в родині і найближчому соціальному оточенню. Однак досвід показує, що в кінцевому рахунку консервативні елементи свідомості візьмуть гору, і відношення до світу в людини, що переходить у категорію людей похилого віку, на 80% визначається тим, що було сприйнято ним у дитинстві.
Інтернати і їм подібні установи для дітей можна розглядати в цьому змісті як квазісім'ю; примітивні, деформовані норми взаємин, сприйняті там, випускники дитячих будинків намагаються перенести в створювані ними власні родини, що часто приводить до їхнього розпаду. Збір даних про генезис соціальної проблеми передбачає використання методів соціальних біографій (або сімейних біографій), особливо часто застосовуваних в соціальній роботі з родиною, і т.д. Соціальний працівник цілеспрямовано збирає відомості, розпитуючи клієнта і (або) його близьких; іноді виникає необхідність використання архівних даних (наприклад, у випадку протиправної поведінки когось з попереднього покоління, наявності захворювань батьків або прабатьків). Звичайно, у таких бесідах (їх може бути декілька) потрібно виявляти такт. Оскільки предмет бесіди нерідко буває досить делікатним, клієнти можуть болісно сприймати «лобові» питання про девіантну поведінку, негативні звички — свої або своїх близьких. У цьому випадку інформація може бути отримана непрямим шляхом, за допомогою узагальнюючих розпитів; збір даних вимагає наявності встановленої довіри між фахівцем і клієнтом. Дані, які збирає соціальний працівник, повинні бути необхідними і достатніми: їхній обсяг повинен з максимальною повнотою відповідати змісту проблеми, не залишаючи нерозкритих її сторін, але без надмірності для аналізу.[10.]
Варто також пам'ятати, що навіть сама поведінка родичів, яка шокує, предків, близьких - це не привід для того, щоб виносити вирок самому опитуваному: син або онук алкоголіка зовсім не приречений сам стати алкоголіком, а родич злочинця - людиною, що порушує закон. Кожен індивід може відповідати (юридично і морально) тільки за свою поведінку, і то лише в тому випадку, якщо він має достатній інтелект і самосвідомістю, щоб оцінити свою поведінку і керувати нею.
Структурно-функціональні методи діагностики припускають одержання даних про поточний стан соціальної проблеми, побудови соціального об'єкта і зв'язках, що з'єднують різні його елементи, його функціональності або дисфункціональності, тобто про те, чи відповідає його діяльність своєму призначенню чи ні. Неправильно було б думати, що структурно-функціональні методи застосовуються переважно при аналізі групових клієнтів — родини, класу, трудового або студентського колективу. Навіть проводячи соціальну діагностику особистості, необхідно вивчити її соціальну мережу, функціонування в соціальному оточенні, нарешті, внутрішній стан, структуру самої особистості, гармонійність або дисгармонійність її внутрішніх елементів, узгодження або неузгодженість соціальних ролей і т.д.
З арсеналу засобів соціальний працівник використовує в першу чергу спостереження, що дозволяє, по-перше, довідатися оцінку ситуації клієнтом (клієнтами), познайомитися з його (їх) трактуванням наявної проблеми. У процесі спостереження фахівець сприймає як вербальну (словесну), так і невербальну інформацію (міміка й інтонація клієнта, його жести).Ці два потоки інформації, як правило, не збігаються, оскільки вербальне спілкування — це самопрезентація клієнта, що підкоряється деяким соціальним правилам навіть у тому випадку, якщо клієнт не зацікавлений у свідомому обмані. Кожна людина при комунікативній взаємодії ховає риси свого характеру, які вона вважає своїми недоліками; кожен хоче виглядати найбільш привабливо і виявити свої кращі якості (однак у конкретних умовах привабливими для клієнта можуть здаватися саме його недоліки). Клієнт із великим артистизмом, видимою щирістю і переконливістю може створювати бажаний образ, щоб маніпулювати фахівцем, який надає йому допомогу.[2.]
Виявляючи емпатичне співчуття до важкої життєвої ситуації клієнта, фахівець повинен одночасно аналізувати результати спостереження, крім впливу емоцій. Можливо, у результаті одного контакту це зробити складно, але фахівець діагностує ситуацію протягом усього процесу взаємодії. На основі поведінки людини, сукупності її вербальних і невербальних повідомлень робиться висновок про її особистісні особливості, характер її соціальних ролей. Спостереження за сімейними (груповими) взаєминами дозволяє зробити висновок про їхній стан і функціонування, На цьому етапі фахівець може удатися до використання інструментальних методів, групових діагностичних методик. Психологія, соціальна психологія, прикладна соціологія мають у своєму розпорядженні цілий арсенал методик, що дозволять одержати відповідну інформацію про індивіда і його соціальну ситуацію. Звичайно, ці методики багато в чому розрізняються: для застосування деяких з них недостатньо тієї професійної підготовки, яку одержує фахівець з соціальній роботі, — потрібне спеціальне навчання, іноді з залученням закордонних інструкторів; інші методики, теж досить надійні, передбачені вимогами державного професійного стандарту навчання фахівця із соціальної роботи. Ряд методик вимагає наявності комп'ютерної техніки для збору й обробки інформації, інші ж більш невибагливі і можуть бути використані при виїзді додому до клієнта. Фахівці по-різному оцінюють валідність наявних методик і їх ефективність. Можливо, вибір інструментарію обумовлюється не тільки ситуацією клієнта, наявними організаційними і технічними можливостями, але й особистими пристрастями й уміннями соціального працівника.