У світі існує близько 200 суверенних держав, а народностей налічується від 3 до 5 тисяч. Отже, немає держав етнічно чистих, вони, як правило, багатонаціональні. У кожній такій державі є титульні нації й національні меншості, народності, етнічні групи. Звідси треба необхідність проведення національної політики, що прагне зміцнити єдність держави шляхом захисту (у першу чергу і як правило) інтересів державних націй і наданням територіальної й культурної автономії національним меншостям. В основі національної політики повинна лежати певна концепція. Вона звичайно формується на тлі загальної теорії - етнології.
Етнос є історично сформована сукупність людей, що володіють відносно стабільними особливостями культури (у тому числі мови) і психіки, а також усвідомлять своя єдність і відмінність від інших таких же утворень (В. Бромлей). Етнічна культура - це ціннісне-відібраний і організований життєвий і професійний досвід етносу. Границею, що окреслює зміст етнокультури, є контури її самобутньої системи (мова, символіко-знакова система); змістом же - позитивний соціальний досвід, накопичений у формах цінностей, норм, традицій і зразків, звичаїв, вірувань і знань.
Розвитий етнос має своя самосвідомість. Структура його складається з подань про характерні риси народу (етнічні автостереотипи), його походженні, історичному минулому, державності, мові, що ведуть зразках (героях), нормах і цінностях народу. Видимо, кристалізація форм етнічної самосвідомості відбувається по формулі: архетип - > менталітет - > форми суспільної свідомості. Приналежність особистості (групи) до етносу оцінюється через поняття етничність і закріплюється самоідентифікацією.
У поясненні природи етничності існують два підходи: а) етничність споконвічний; б) етничність ситуативна. У першому випадку затверджується, що етничність є первісною характеристикою людського буття, тому вона є не просто особиста прихильність або тактична необхідність. Етничність властива людині з народження, супроводжує його до смерті й не може поширюватися в суспільстві за допомогою соціальної мобільності. Вона має власну логіку, часто незалежну від інших елементів буття. Звідси й відомі вираження: заклик крові, рідна земля й т.д. Коли ж говорять, що етничність ситуативна, то мають на увазі, що вона використовується як мітка, тип репутації при досягненні особистістю (групою) своїх цілей. Іншими словами, функції етничності залежать від сформованих потреб у конкретних макро - і мікроситуаціях.
Деяка містичність першого підходу й нездатність другого підходу пояснити появу енергетичних ресурсів при самоідентифікації особистості зі своїм етносом приводять до спроб синтезу обох позицій. Досить складним питанням є самоідентифікація. Самоототожнення тієї або іншої людини з який-небудь національної (етнічної) групою проходить принаймні чотири стадії: а) виникнення емпатії стосовно етнічної групи; б) становлення ситуаційної ідентичності на основі емпатії; в) усвідомлення ситуаційної ідентичності й формування надситуаційної ідентичності (тобто виникнення зв'язків цінностей етносу зі ядром особистості); г) прийняття усвідомленої стійкої ідентичності в якості особистісної етнічної ідентичності. У такий спосіб виникає етничність особистості як її риса. Розкриємо зміст цих стадій. Основним фактором етнічної самоідентифікації є статус етносу. Від нього відбувається етнічний статус особистості в соціальному середовищі.
Структура етностатуса як частини соціального статусу складається з: а) об'єктивних факторів (залучення представників етносу в систему керування, рівень доходів, освіченість); б) феноменів етнічної свідомості: самооцінки нації в цілому й груп усередині етносу, оцінки контактуючих етносів. Ступінь самоідентифікації людей зі своєю етнічною групою можна оцінити також за допомогою виміру схоронності культури й внутрішньої згуртованості (схоронність мови й відношення до нього, знання народних звичаїв, обрядів і т.д.).
Типологія самоототожнення (самоідентифікації) по напруженості може бути визначена як національно-інтернаціоналістична, індиферентна. Висока самоідентифікація (вона зростає внаслідок пропагандистських зусиль по розвитку всякого роду ксенофобій, розподілу націй на корінного й некорінні, сортування людей без визнання їхніх особистих достоїнств, позбавлення ворога людських прав і достоїнства й т.д.) може привести до розвитку шовінізму, расизму, націоналізму як ідеологій поневолення однієї нації іншої. До речі, релігія, будучи феноменом культури, у певній мері знімає етнічний момент, орієнтуючи людей на єдиного Творця.
Розгул націоналістичної пропаганди в 90-х рр. привів до різкого пожвавлення національних забобонів-стереотипів; в 1990 р. 31% російської молоді всіх національностей був переконаний у тім, що деякі негативні риси людини пов'язані з його національною приналежністю (40% переконані у зворотному, 28% утруднилися відповісти). Побутовим націоналізмом охоплені в основному малоосвічених верств населення, оскільки недолік власного соціального статусу вони неусвідомлено компенсують за рахунок штучного піднесення статусу своєї національної групи, чому сприяють етноцентричні мотиви, впроваджувані в масову свідомість пропагандою.
Як відбувається саморегулювання міжнаціональних відносин? На Заході існують принаймні чотири теоретичних версії:
- модель асиміляції. Вона визначає модифікацію поводження людей убік пануючих нормативних зразків, коли ці зразки зіштовхуються із пресом нових для них соціально-економічних і культурних норм (наприклад, у випадку імміграції). Асиміляційні процеси завершуються не раніше чим у другому поколінні;
- модель "плавильного казана". Вона характерна для США. Соціокультурна ситуація складалася під впливом багатьох етнокультур, причому відбулася втрата споконвічної етнічності багатьма групами емігрантів. Правда, англосаксонська культури залишається домінуючою;
- модель культурного плюралізму. Найбільш перспективний напрямок рішення проблем взаємодії етнокультур: різні типи етнічної ідентичності зізнаються як рівноцінні елементи єдиного соціокультурного континуума;
- модель ядра (центра) - периферії й внутрішнього колоніалізму. Виявляються протиріччя між економічною й політичною владою центром і відсталої, залежної від нього периферією. Виникає етносоціальна стратифікація, що є джерелом міжнаціональних конфліктів.
Гармонізації міжнаціональних відносин сприяють, по Г. Олпорту, чотирьох ситуації: однаковий статус, єдність цілей, залежність від співробітництва, а не від суперництва, позитивна підтримка обох сторін владою, законом, звичаєм, тобто додання інтересам сторін легітимності.
Керування міжнаціональним конфліктом (меморандум кону)
Сучасні наукові дані говорять про те, що етнічна (національна) приналежність є продуктом політичної, культурної, релігійної й мовної історії суспільства, його традицій, звичаїв, а іноді й міфів, а не загального походження. Етнічна приналежність і боротьба за національне самовизначення зіграли в історії двоїсту роль: а) провідного фактора в падінні імперіалізму, тоталітаризму й твердженні прав і свобод особи, б) причини руйнівних конфліктів, а також виправдання обмеження прав і свобод особи в ім'я націй і встановлення деспотичних режимів.
Немає особою потреби вказувати на приклади (трагедія народів колишніх республік Югославії, народів Близького Сходу, Чечні й т.д.). Все це вимагає уважного аналізу мір, що рекомендуються теорією, по профілактиці й подоланню етнічних конфліктів.
Конфлікт є різновид соціальної взаємодії. У просторі соціальної дії можна виділити наступну типологію соціальних взаємодій: Конструктивне; Деструктивне Сприяння: Співробітництво; Спільництво (банда, кліка); протидія: Конкуренція; Конфлікт
Джерелом етноконфлікту можуть виступати дискримінація, етноцентризм, соціальна параноя. Дозвіл конфлікту виступає як рух від конфліктних форм взаємодії до співробітництва або конкуренції, тобто до конструктивної взаємодії.
Розглянемо соціальну реальність у світлі поняття конфлікт.
Спортивне єдиноборство: Визнаний у даній культурі спосіб виявлення найсильнішого суперника в даному виді єдиноборства. Суспільно-корисна функція: вид фізичної культури людини, естетично й емоційно насичене видовище;
Дуель: Культурно визнаний спосіб дозволу морального конфлікту між представниками дворянського й офіцерського стану в Європі й у Росії. Спосіб відновлення честі й достоїнства, поваги й самоповаги особистості;
Бійка: Конфлікт і протиправне діяння, із соціокультурної позиції, беззмістовне (за винятком самооборони). Пов'язаний з базовими інстинктами агресії й ворожості, садистськими похилостями й жорстокістю.
Бійку можна розглядати як модель етнічного конфлікту, де кожна сторона сама встановлює для себе правила. У підсумку виходить свавілля, і лише силовий тиск третьої сторони може його перервати (інакше він може тягтися десятки років і привести до повного виснаження сил протиборчих етносів).
Етноконфлікт має принаймні чотири фази (періоду): латентний період, прояв конфлікту, активний плин конфлікту, наслідку конфлікту.
Латентний період. Період, найбільш сприятливий для запобігання конфлікту. Щоб уникнути конфлікту владі треба:
- зміцнювати принцип єдиного й повного громадянства для всіх жителів. Недостатньо прийняти закони - треба утягувати національні меншості в процес прийняття й виконання законів (тобто зняти підозри в несправедливості);
- знову утвореним державам треба починати з нульового варіанта громадянства, тобто всі живучі на території держави повинні одержати громадянство. Ця вимога порушена в деяких державах стосовно росіянином, що чревате етнічною напруженістю;
- здійснювати соціально-економічну політику, спрямовану на поліпшення життя й підвищення статусу груп, що раніше піддавалася дискримінації (однак ураховувати, що позитивна дискримінація може дати й негативні результати, тобто викликати негативне відношення більшості до меншостей);