Споживач - це людина, що перебуває в русі й приречений на вічний рух.
Єдине, що навіть самі спокушені й проникливі майстри не вибирають і не можуть вибирати, це суспільство, у якому вони породжені, - і тому всі ми перебуваємо в шляху, подобається нам це чи ні. У кожному разі, нашої думки ніхто не запитував.
Нас викинули у відкрите море без навігаційних карт, а всі бакени зникли під водою настільки, що їх майже не видно, так що вибирати ми можемо тільки одне із двох: радуватися захоплюючий дух перспективі нових відкриттів або тремтіти від страху, що можемо потонути. Є ще одна можливість, насправді не занадто реальна - спробувати знайти притулок у безпечній бухті; але можна посперечатися, що те, що сьогодні здається тихою гаванню, незабаром піддасться модернізації, і на місці солідних човнових сховищ з'являться парк розваг, набережна для прогулянок і переповнена пристань для яхт. Третій варіант неможливий, і питання про те, який із двох інших буде вибраний або стане часток моряка, багато в чому залежить від якостей корабля й морехідного мистецтва матросів. Чим кращий корабель, тим менше підстав побоюватися припливів і штормів. Однак не на кожному кораблі можна вийти в море. Так що, чим більше довжина вільного плавання, тим більше поляризується доля моряків і тем глибше пропасти між цими полюсами. Те, що буде забавною пригодою для добре оснащеної яхти, для ялика може перетворитися в небезпечну пастку. В остаточному підсумку, різниця між цими полюсами рівняється різниці між життям і смертю.
Кожний може опинитися в ролі споживача; у кожного може виникнути бажання стати споживачем і насолоджуватися можливостями, які надає подібний спосіб життя. Але не кожний здатний бути споживачем. Одного бажання недостатньо; щоб бажання стало по-справжньому бажаним і тим самим приносило задоволення, потрібна відносно реальна надія на можливість наблизитися до об'єкта бажання. В одних є всі підстави на це сподіватися, а для багатьох інших це просто необґрунтована мрія. У житті всі ми приречені робити вибір, але не в усіх є можливості для цього.
Як і всі інші відомі нам суспільства, суспільство споживання має стратифікований характер. Але один тип суспільства відрізняється від іншого критеріями, по яких відбувається стратифікація його членів. Критерієм, відповідно до якого споживчий товариств ділиться на «верхи» і «низи», є ступінь мобільності - воля вибору місцезнаходження.
Одне з розходжень між «верхами» і «низами» укладається в тім, що перші можуть залишити далеко за, покинути останніх, але не навпаки. У сучасних містах установився «апартеїд по районах»: ті, хто може собі це дозволити, залишають брудні й убогі квартали, до яких «прикуті» інші - ті, кому переїзд не по коштам. У Вашингтоні цей процес уже завершився, у Чикаго, Кливленде й Балтіморі - близький до завершення. На Вашингтонському ринку житла дискримінації немає. І все-таки в місті існує невидима границя, що проходить по 16-й вулиці на заході й уздовж ріки Потомак на північно-заході, що залишеним за нею краще не перетинати. Підлітки, що залишилися за цією невидимою, але абсолютно реальною границею, жодного разу в житті не бачили центр Вашингтона з усім його блиском, чванливою елегантністю й витонченими розвагами. Цього центра в їхньому житті просто не існує. Люди, що живуть по обох сторони границі, не спілкуються один з одним. Їхній життєвий досвід так різко різниться, що просто незрозуміло, про що вони можуть говорити, трапся їм зустрітися й зупинитися побалакати. Як помітив Людвіг Витгенштейн: «Якби леви вміли говорити, ми б їх не зрозуміли».
А от ще одне розходження. «Верхи» насолоджуються тим, що можуть подорожувати по життю куди душі завгодно й вибирати пункт призначення залежно від того, які задоволення там можна одержати. А «нижчих» часом просто «викидають» з рідних місць, які вони ніколи не покинули б по добрій волі. (В 1975 р. 2 млн змушених емігрантів - біженців одержували допомогу від комісії ООН, спеціально створеної для цієї мети. К 1995 р. їхня кількість зросла до 27 млн). У 2008 – ще зросла. Якщо вони не їдуть самі, то найчастіше в них у буквальному значенні «вибивають ґрунт з-під ніг», змушуючи почувати себе так, начебто вони дійсно покинули рідні місця. Якщо ж вони вирішують рушити в шлях, то пункт призначення за них найчастіше вибирає хтось іншої; рідко вибір буває приємним, і вибирається він не за цим критерієм. Вони можуть виявитися в досить неприємному для себе місці, що із задоволенням би покинули, але йти їм більше нікуди, оскільки ніде їх не приймуть і не дозволять розбити намет.
Поступово в усьому світі відміняються в'їзні візи, але не паспортний контроль. Останній усе ще потрібний - якнайбільше, ніж коли-або, - щоб усунути плутанину, що може виникнути через скасування віз: відокремити тих, заради чиєї зручності й безперешкодного пересування й були скасовані візи, від тих, хто повинен був залишитися дома, кому взагалі не слід подорожувати. Нинішнє сполучення ліквідації в'їзних віз із посиленням імміграційного контролю глибоко символічно. Його можна розглядати як метафоричний образ нової стратифікації, що формується. Це прямо вказує на те, що сьогодні почесне місце серед факторів стратифікації займає «доступ до глобальної мобільності». У ньому проявляється й глобальний аспект будь-яких привілеїв і знедоленості, навіть якщо вони носять місцевий характер. Деякі з нас насолоджуються новою волею пересування без документів - sans papiers. Іншим по цій же причині не дозволяють залишатися на одному місці.
Можливо, сьогодні всі люди - блукачі, реально або по відчуттях, але між досвідом, що при цьому одержують ті, хто перебуває, відповідно, на вершині й у підстави піраміди волі пересування, лежить прорва. Модне поняття «кочівники», застосовуване не перебираючи до усіх, хто живе в епоху глобалізації, багато в чому є помилковим, оскільки затушовує глибокі розходження між цими двома різновидами досвіду й зводить вся подібність між ними до формальних зовнішніх рис.
Насправді, мири, що зложилися в кожного із двох полюсів - на вершині й у підставі виникаючої ієрархії мобільності, - різко відрізняються друг від друга й усе менше зв'язані один з одним. У першому світі, світі глобальної мобільності, простір втратило свої стримуючі властивості й легко переборюється як у його «реальної», так і в «віртуальній» іпостасі. У другому світі - світі «прикріплених до землі», тих, кому заборонено пересуватися й хто тим самим приречений пасивно переносити будь-які зміни, які можуть обрушитися на місце їх «прикріплення», - реальний простір швидко стискується. Ця знедоленість відчувається ще болючіше через те, що настирливі ЗМІ постійно демонструють картинки скорення простору й «віртуальної доступності» далеких місць, що залишаються абсолютно недосяжними в невіртуальній реальності.
Раніше як героїв для загального замилування й зразків для загального наслідування виставляли напоказ багатіїв, які «зробили себе самі», чиє життя було втіленням доброчинних результатів завзятого проходження принципам трудової етики й розуму. Сьогодні це вже не так. Об'єктом замилування стало саме багатство - багатство як індульгенція на самий вишуканий і марнотратний спосіб життя. Важливо те, що ти можеш зробити. В образах багатіїв загальне замилування викликає їхня дивна здатність визначати втримування власного життя, місце проживання, супутників життя й міняти все це, коли заманеться й без найменших зусиль. Той факт, що вони, схоже, ніколи не досягають «крапки необоротності», що їхнім перевтіленням не видно кінця, що їхнє майбутнє завжди представляється більше насичене й звабним, чим минуле; і, не в останню чергу, те, що єдино важливим для них, зважаючи на все, є широта можливостей, які відкриває перед ними багатство. Дійсно, цими людьми, схоже, рухає естетика споживання; прояв екстравагантного, навіть фривольного естетичного смаку, а не підпорядкування трудовій етиці або сухим, що пропонує самообмеження, постулатам розуму, а не простий фінансовий успіх - от що лежить в основі уявлень про їхню велич і обумовлює їхнє право на загальне поклоніння.
«Бідні не мають окремої культури, відмінної від культури багатіїв, - указує Сибрук, - вони змушені жити в тім же світі, створеному для тих, у кого є гроші. І їхня бідність збільшується в періоди економічного підйому нітрохи не менше, ніж у момент застою або спаду». Дійсно, спад передвіщає зубожіння й збідніння ресурсів, але з економічним ростом починається ще більш пропасна демонстрація споживчих чудес, тільки розширювальна прірва між бажаним і дійсним.
І туриста, і бродягу перетворили в споживачів, але бродяга - це споживач із вадою. Бродяги не можуть дозволити собі витончений вибір, що вважається відмітною якістю споживача; їхній споживчий потенціал настільки ж обмежений, як і їхні кошти. Через цей недолік їхнє положення в суспільстві стає ризикованим. Бродяги порушують норми й підривають підвалини. Вони псують усе веселощі одною своєю присутністю, вони не змазують шестірні споживчого товариства, вони нічим не сприяють процвітанню економіки, перетвореної в індустрію туризму. Бродяги марні в тім єдиному змісті, що слово «корисність» має в споживчому товариств або суспільстві туристів. А раз вони марні, те й небажані. Будучи ж небажаними елементами, бродяги стають найбільш підходящим об'єктом для ганьблення й козлами відпущення. Однак весь їхній злочин складається в бажанні бути такими ж, як туристи, не маючи при цьому коштів, щоб, подібно туристам, задовольняти всі свої бажання.