Протягом багатьох років соціальна робота у відношенні до дітей-інвалідів розвивалася від елементарного догляду у спеціальних закладах до навчання дітей-інвалідів та до реабілітації людей, які стали інвалідами у дорослому віці [24, 169].
Рівень цивілізованості суспільства багато в чому визначається ставленням цього суспільства до маргінальної групи населення, зокрема до дітей-інвалідів, їхніх сімей тощо. В умовах економічної нестабільності, кризового стану практично всіх складових гуманітарної сфери, на початковому етапі правової стабілізації діти-інваліди виявилися найбільш незахищеною категорією населення. І відповідно соціальна робота з даною категорією потребує подальшої організації з урахуванням усіх специфічних особливостей дітей з обмеженими можливостями та співпраці з ними.
Сьогодні інвалідність у дітей визначається вченими як стійка соціальна дезадаптацiя, зумовлена хронічними захворюваннями чи патологічними станами, що різко обмежує можливість включення дитини в адекватні до її віку виховні i педагогiчнi процеси, у зв’язку з чим вона постійно потребує догляду та допомоги. Це значне обмеження життедiяльностi, що призводить до соціальної дезадаптацiї внаслiдок порушень розвитку росту дитини, здібностей до самообслуговування, пересування, орiєнтацiї, контролю за своєю поведінкою, навчання, спілкування, трудової дiяльностi у майбутньому.
Розрізняють такі обмеження дитячої життєдіяльності: діти з порушеннями слуху і мови (глухі, слабочуючі, логопати); порушеннями зору (слiпi, слабозор); порушеннями інтелектуального розвитку (розумово вiдсталi, з затримкою психічного розвитку); порушеннями опорно-рухового апарату; з комплексними порушеннями психофiзiологiчного розвитку, (слiпоглухонiмi, ДЦП з розумовою вiдсталiстю); хронічними соматичними захворюваннями; психоневрологічними захворюваннями [4, 87].
Така класифікація є ядром для організації різних напрямків соціальної роботи, однак завдання, на основі яких вона організовується, є спільними.
Провідним завданням організації соціальної роботи з дітьми з обмеженими можливостями є створення рівних можливостей. Створення рівних можливостей в умовах дискримінаційного законодавства, недоступної державної архітектурного середовища і консервативної по відношенню до дітей-інвалідів суспільної свідомості полягає в організації процесу, завдяки якому такі загальні системи суспільства, як фізичне і культурне середовище, житлові умови і транспорт, соціальні служби і служби охорони здоров’я, доступ до освіти і праці, культурного і соціального життя, робляться доступними для всіх [1, 38]. Другою, але не менш важливою групою завдань тут можна вважати навчання дітей-інвалідів та батьків вмінням і навичкам незалежного життя.
Таким чином, із врахуванням завдань створення рівних можливостей та навчання необхідно виділити керівні принципи організації соціальної роботи з дітьми з обмеженими можливостями [23, 341-342]:
а) діти-інваліди повинні продовжувати жити у своїх общинах і вести, за необхідної підтримки, звичайний спосіб життя;
б) діти-інваліди повинні брати активну участь в усіх сферах життя суспільства;
в) діти-інваліди повинні отримувати необхідну допомогу в рамках звичайних систем освіти, охорони здоров’я, соціальних служб тощо;
г) інваліди повинні брати участь в загальному соціальному й економічному розвитку суспільства, а їх потреби повинні враховуватися у національному плані розвитку. Тобто, створення рівних можливостей означає, що державна політика повинна використовувати всі засоби таким чином, щоб кожна дитина мала рівні можливості для особистісного розвитку, щоб вона могла у подальшому виконувати повною мірою свої обов’язки як член суспільства.
Особливістю організації соціальної роботи дітей з обмеженими можливостями є те, що надання допомоги таким дітям є неможливою без одночасної організації соціально-педагогічного виховання. Соціально-педагогічний аспект соціальної роботи має на меті виховання, навчання та розвиток дитини для підготовки до життя в суспільстві та можливості отримання всіх законодавчо закріплених видів допомоги [11, 54].
Також специфічна особливість та закономірність організації соціальної роботи з дітьми, що мають обмежені функціональні можливості полягає в об’єднанні зусиль сукупного потенціалу соціуму для найбільш повного задоволення потреб дитини з проблемами здоров’я та розвитку. В даному випадку йдеться про інткграцію діяльності як державних органів, так i громадських, приватних ініціатив різного профілю з метою найбільш повного задоволення потреб даної категорії дітей та їх сімей у їх самореалiзацїї, розкритті власної корисності.
Зазначена закономiрнiсть відображає залежність результатів соціальної роботи від міри впливу сукупного потенціалу соціуму як багатомірного явища: життєве середовище, соціальне мікросередовище, середовище проживання конкретної людини, життєвий простір, соціальний простір [10, 198].
Проблеми інвалідності не можуть бути зрозумілі поза соціокультурним оточення людини - сім'ї, будинку-інтернату і т.д. Інвалідність, обмежені можливості дитини не відносяться до розряду суто медичних явищ. Набагато більше значення для розуміння цієї проблеми та подолання її наслідків мають соціально-медичні, соціальні, економічні, психологічні та інші фактори. Саме тому організація допомоги дітям-інвалідам - ґрунтуються на соціально-екологічної моделі соціальної роботи. Відповідно до якої моделі люди з обмеженими можливостями зазнають функціональні складності не тільки внаслідок захворювання, відхилення чи вад розвитку, а й непристосованості фізичного і соціального оточення до їх спеціальним проблем [22, 63].
Тобто, організація соціальної роботи має стосуватися не лише дитини-інваліда, а й усього його соціального оточення, оскільки особливе значення для дітей-інвалідів має норма, яка стверджує, що за наявності фізичних чи розумових обмежень людина повинна жити в своїй родині або з прийомними батьками та брати участь у житті суспільства.
Ще одна специфічна особливість організації соціальної роботи з дітьми-інвалідами полягає в тому, що на практиці її здійснює соціальний працівник, який має знаходитись у постійному пошуку ефективних форм, методів, напрямків соціальної роботи з даною категорією дітей, що вимагає від нього певних особистісних та професійних якостей. Робота з дітьми та підлітками з обмеженими можливостями вимагає від кожного, хто обрав цю професію, цілковитої самовіддачі, безмежної любові, поваги і віри у можливості дитини, що здається безнадійним, глибоких професійно-теоретичних і практичних знань.
Діяльність фахівця, що займається соціальною роботою, включає в себе два основні характеристики: об'єктивну і суб'єктивну, які є необхідними передумовами ефективності його праці. До об'єктивних характеристик відносяться знання та вміння, якими він володіє, а також результати соціальної роботи, тобто ті зміни у соціальному, психічному та особистісному житті. До суб'єктивних - його особистісні особливості.
Для успішної соціальної роботи з дитиною з обмеженими можливостями, фахівець з соціальної роботи повинен володіти глибокими і різнобічними знаннями. У зв'язку з цим йому необхідні по-перше, знання про особливості розвитку людини як особистості; по-друге знання про основні тенденції суспільного розвитку і вимоги, що пред'являються суспільством до людини; по-третє знання вікових та індивідуальних особливостей психічного та особистісного розвитку дитини як в нормі, так і в патології; по-четверте знання особливостей міжособистісних відносин та їх вплив на розвиток особистості; по-п’яте знання власне соціальних, психологічних та правових основ, володіння практичним досвідом, майстерністю та інтуїцією. Ці знання є необхідними, оскільки соціальний працівник в процесі взаємодії з дитиною, що має обмежені можливості та її сім'єю виступає в різних ролях: вихователя, консультанта, психолога. Тому він має володіти якостями, які були б притаманні другу, педагогу, психологу та правознавцю [2, 323].
Таким чином, організація соціальної роботи з дітьми з обмеженими можливостями - одна з найбільш важливих і важких завдань держави. Неухильне зростання числа дітей-інвалідів, з одного боку, збільшення уваги до кожного з них - незалежно від його фізичних, психічних та інтелектуальних здібностей, з іншого боку, уявлення про підвищення цінності особистості і про необхідність захищати її права, характерне для демократичного, громадянського суспільства, з третього боку, - все це зумовлює важливість організації та удосконалення соціальної роботи з дітьми-інвалідами саме сьогодні.
2.2 Провідні напрямки організації соціальної роботи з дітьми-інвалідами
Перш ніж говорити про напрямки організації соціальної роботи з дітьми-інвалідами необхідно визначитись з моделями, на основі яких і розробляються ті чи інші напрямки. Зокрема така робота має базуватися на чотирьох провідних моделях: медичній, політико-правовій, соціальній та моделі культурного плюралізму.
Сьогодні в межах медичної моделі організація соціальної роботи включає: патронаж дітей з обмеженими функціональними можливостями вдома; медичне обслуговування; забезпечення медикаментами; санаторне лікування; виплату коштів та реалізацію пільг, гарантованих державою [9, 8].
Стрижнем соціальної моделі є взаємозв’язок між людиною з обмеженими можливостями та соціумом, а не відхилення у здоров’ї та розвитку. Обмежені можливості розумуються як наслідок того, що соціальні умови звужують можливості самореалізації дітей-iнвалiдiв, тобто такі діти розглядаються скоріше як дискримінована група, ніж аномальна. Щоб подолати це, необхідною є організація інтеграції людей з обмеженими можливостями в суспільство через створення їм умов для максимально можливої самореалізації, а не шляхом пристосування дітей-iнвалiдiв до норм та правил життя здорових людей.