Смекни!
smekni.com

Людина в культурному просторі (стр. 2 из 3)

Будівництво культурного простору має й філогенез, і онтогенез. Культурний простір будується людством в усі століття, але кожна людина, кожна конкретна родина, повторюючи філогенез, будує власний культурний простір. Точніше, кожна людина створює можливість у собі для того, щоб обжити якусь частину культури, зробити її своїм культурним простором, надати їй статусу культурної реальності. Наскільки людина здатна до цього, залежить від того, наскільки вона розвинула власні якості внутрішньої людини. Зовні людина майже винятково живе в цивілізації, внутрішня людина живе тільки в культурі, для неї повітря цивілізації - отрута. Побудова внутрішньої людини починається з іншого. Інше щодо цього - це здатність віддати все заради іншого, це і є найвища фаза у відносинах між людьми. Заповідь любові, як відомо, „є перша й найбільша заповідь". Вона містить заповідь любові до Господа й до ближнього. Нагадаємо тут, що любов до ближнього припускає любов до Всевишнього як обов'язкову умову. Але не все так просто й з любов'ю до ближнього. Ми вживаємо слово „інший", маючи на увазі будь-яку людину. А Христос говорить про ближнього. А як же бути з далекими? Чи можна далекого любити, як самого себе? У Євангелії є відповідь на питання, кого розуміти під ближнім. Один законник сказав Ісусові: „А хто мій ближній? На це сказав Ісус: Якась людина йшла з Єрусалима в Єрихон і натрапила на розбійників, які зняли з неї одяг, зранили її й пішли, залишивши її ледь живою. Принагідно один священик ішов тою дорогою й, побачивши її, пройшов мимо. Так само й левіт, бувши на тім місці, підійшов, подивився й пройшов мимо. Самарянин же якийсь, проїжджаючи, знайшов її й, побачивши її, зглянувся й, підійшовши, перев'язав їй рани, ллючи масло й вино; і, посадивши її на свого осла, привіз її в готель, і подбав про неї. А наступного дня, від'їжджаючи, вийняв два динари, дав власникові готелю й сказав йому: подбай про неї; і якщо витратиш більше, я, коли повернуся, віддам тобі. Хто з цих трьох, думаєш ти, був ближнім людині, на яку вчинили напад розбійники". А як думаєте Ви, шановні? Відповідь проста. Ближній той, хто робить милість. Отже, у родині дитина вчиться не тільки альтруїзму, але й безкорисливості. Вчиться робити милість - вчиться, тим самим, далеких робити ближніми, без чого любов в християнському розумінні цього слова неможлива. Формування такої здатності починається з дитинства. З тих слів, коли мати говорить синові: „Не рви квіточку, бо їй боляче". Дитина вже знає, що таке біль, і тому може поставити себе на місце квіточки, може зрозуміти як це квіточці боляче. Саме в родині народжується, за висловом Ф.І. Тютчева, така благодать, як співчуття, уміння почуватись разом з іншим, співчувати - усе це умови формування любові й до Бога, і до ближнього. Поза родиною, або поза розвиненістю здатностей бути альтруїстом, поза умінням співчувати любов неможлива. Хоча для її повноти потрібна ще одна умова: любити себе, тому що за Євангельським словом, людина, не здатна любити себе, не може навіть зрозуміти, що значить любити ближнього. Любов і родину, їхнє значення в житті людини важко переоцінити. Не випадково на теми любові й родини написано ледь не стільки ж, скільки про все інше з життя людини взагалі.

Завершуючи цей розділ, наголосимо, що в родині лише формується основа любові. У всій її яскравості любов може розквітнути, якщо людина повністю порине в простір культури. А про те, що означає любов, читач може прочитати в апостола Павла, у його знаменитому першому посланні до коринфян, у дивній 13-й главі, що очищає й підносить душу.

Моральність у просторі культури

Імперативний простір культури формується моральністю. Моральність - це таке поле культури, у якому людина народжується, стає людиною й живе, як людина. Воно створює напругу в полюсах добро - зло й змушує людину вибирати або лінію добра, або лінію зла. Звичайно, основний зміст вибору визначається тими установками, які закладає в людину родина. Коли мати привчає дитину ставити себе на місце іншого, одночасно дається оцінка вчинку дитини: ти зробив добре. Отже, моральність у первинному вигляді (умовах родини) проявляється як оцінка добре - погано, як похвала й покарання. Поступово в родині формується прагнення до того, щоб твої вчинки оцінювали інші, а простір морального поля розширюється й, нарешті, зміцнюється вмінням робити самооцінку. Таким чином, на нашу думку, відбувається піднесення моральних почуттів людини від дитячого питання „крихітки-сина" що таке добре й що таке погано, - до самооцінки й уміння вибудовувати лінію свого поводження, лінію своїх вчинків згідно з логікою морального поля. Це поле, скоріше, сходи, ідучи якими, людина може підніматися від тілесного до духовного. Тілесне життя, як відзначав один з перших російських філософів-антропологів Несмєлов, позбавлене моральної основи: „... єдина цінність, яку не створює й не може створити фізичний світ і яку може внести у світове життя одна тільки людська особистість, полягає в моральній діяльності людини". Піднімаючись сходами моральності, людина одержує шанс піднятися над своєю тілесністю й стати особистістю, оскільки моральність - це не тільки вміння розрізняти добро й зло, але й здатність нести відповідальність перед собою, Богом і людьми за свої вчинки. Така здатність розвивається на основі головного морального почуття в людині. Зрозуміло, що в цьому випадку йдеться про совість. Совість, цей „пазуристий звір" (О.С. Пушкін), мучить людину. Почуття совісті, що прокинулася, часто нестерпне, але без неї, без відчуття палючого почуття совісті, що прокинулася, людина сходами Іакова не може ступити навіть на перший щабель. Нагадаємо, до речі, що сходи Іакова - це сходи, які відкрилися біблійному Іакову й указали йому шлях на небеса, до Бога. Сходи й зв'язують людину з Богом, і розділяють труднощами подолання земного (гріховного) тяжіння. У цьому випадку ми під земним тяжінням розуміємо весь вантаж цивілізації й цивілізаційного набору потреб і навичок. Підніматися цими сходами дуже важко. Ми ще матимемо нагоду говорити про це. Але не менш важко зробити навіть перший крок, стати на перший щабель цих сходів. Розрізнити цей щабель у цивілізаційному тумані гострих вітальних бажань і потреб виявляється нелегкою справою. Діти в родині саме й здобувають здатність бачити цей, такий потрібний людині, напрямок. І одна з найважливіших умов такого вміння бачити цей напрямок полягає в присутності у внутрішній людині совісті та її зовнішнього вираження - першого прояву - почуття сорому.

Старайтесь сохранить тепло стыда:

Все, что вы любите и чтите

Всегда нуждается в его защите

Или исчезнуть может без следа (С.Я. Маршак).

Отже, трикутник: „добро - зло - совість" становить ту основу, на якій відбувається формування особистості та її піднесення.Ю. Шрейдер справедливо називав совість абсолютом, що визнає кожен незалежно від світогляду або релігійної віри1. Тут є дві проблеми, які одним кінцем спираються на цивілізацію, а іншим - на культуру. Перша проблема полягає в тому, щоб добре собі уявляти, звідки в людини береться совість. Усім відомий вираз: „Ти зовсім совість втратив!" Але, щоб втратити щось, його треба мати. От і виникає питання, звідки в людини береться совість. Ми наполягаємо на тому, що совість виникає в просторі родини. І якщо в соціумі розхитуються підвалини родини, це, перш за все, позначається на совісності людей, совісності як найважливішій частині живлющої для людини атмосфери соціуму. Совість, звичайно, формується й за межами родини. Тим більше, що є люди, які виростають за межами родини. Але такі люди усмоктують у себе атмосферу совісності, що вже вироблена людством, і виробляється вона саме в родині.

Друга проблема полягає в тім, щоб відповісти на запитання совісній дитині, що їй робити із совістю, коли вона підросла. Ми вже мали нагоду говорити про те, що совість - дуже незручна й обтяжна ноша для людини в просторі цивілізації. І коли в людини „кішки на душі шкребуть", коли прокидається совість, ми всіляко намагаємося її знов приспати. Друзі й близькі, зазвичай, у цьому старанно допомагають: „ну що ти переживаєш!", „ну хіба ти один тільки такий!", „ну з ким не буває!". Кожен з нас тисячі разів і чув ці слова, і сам їх вимовляв. Ми знімаємо з себе вантаж морального імперативу такими словами, ми підбудовуємо до вже зробленого вчинку інший словесний портрет причин і наслідків, які нібито привели нас до вчинку природним шляхом: винні обставини, я не винен - так совість засинає. Лихо полягає в тім, що заснула в такий спосіб совість прокидається в нас наступного разу вже на превелику силу, а потім і взагалі перестає прокидатися. От так, спочатку непомітно для себе й інших, іде процес втрати совісті, поки вона не виявляється безповоротно загубленою. „Само собою, - писав Ю. Щрейдер, - мрія зберегти чисту совість ілюзорна. Людині завжди є за що червоніти, а спокійну совість Альберт Швейцер назвав винаходом диявола. Спокійна совість - це совість, що втратила здатність відчувати зло"1. Допомагаючи людині заспокоїти совість, ми фактично підштовхуємо її в лабети диявола. Тому в дитини, у якої вихована совість, виникає дилема: заспокоювати чи будити совість. У просторі цивілізації діє імператив: присипляти! Простір культури вимагає: охороняй, як найважливішу цінність.