НАЦІОНАЛЬНИЙ БАНК УКРАЇНИ
УКРАЇНСЬКА АКАДЕМІЯ БАНКІВСЬКОЇ СПРАВИ
ХАРКІВСЬКИЙ БАНКІВСЬКИЙ ІНСТИТУТ
Кафедра гуманітарних дисциплін
НАУКОВО–ДОСЛІДНА РОБОТА
з дисциплін: “Соціологія” та “Філософія”
на тему: “Історична ґенеза та сучасний стан соціальної структури суспільства”
Керівник роботи,
к.політ.наук, доцент
С.О. Топалова
Студентка факультету
банківської справи,
обліку і фінансів,
II курсу, групи 23-БС
спеціальності 7.050105
“Банківська справа” А.С. Вербнікова
Харків
2009
Зміст
Вступ
Розділ I. Соціально – філософські погляди про будову сусільства та стосунки між людьми
1.1 Соціально–філософські погляди мислителів Стародавнього Сходу
1.2 Соціально – філософські вчення Платона і Арістотеля
1.3 Теологічні обґрунтування космосу, людини та суспільства
1.4 Перша революція в суспільствознавстві (Н.Макіавелі)
1.5 Ранній утопічний соціалізм
1.6 Просвітництво і суспільний договір
1.7 Класична німецька філософія
1.8 Соціальна утопія XVIII – XIX ст.
1.9 Економічні обґрунтування будови соціуму
1.10 Російсько-українська соціально–філософська традиція
Розділ II Організаційні основи соціальності
2.1 Інтерес як основа об’єднання людей у соціальні спільності
2.2 Соціальна структура суспільства. Ґенеза соціальних спільностей: сім’я, рід, плем’я, народність, нація, клас
2.3 Поняття класів. Соціально – класова структура сучасного індустріального суспільства; теорії соціальної стратифікації
2.4 Класові конфлікти в індустріальному суспільстві. Регулятивні механізми функціонування та розвитку соціуму та проблеми регуляції суспільних відносин в соціальній філософії..
Розділ III. Трансформація соціальної структури українського суспільства та її сучасний стан
Висновки
Список використаних джерел
Вступ
Формування нового суспільства в Україні за сучасних умов пов’язане з виникненням класів та розвитком соціальної стратифікації, що обумовлює актуальність цієї проблеми.
Будь – яке суспільство складається з безлічі великих і малих соціальних спільнот, прошарків, груп. Проте соціальну структуру суспільства становлять лише ті з них, які є засадними у побудові суспільства і визначають його зміни. Вони займають різне місце в ієрархії суспільства, у диференціації населення за рівнем влади, багатства, доходів, освіти тощо; зв’язуються між собою економічними, політичними та культурними відносинами; є суб’єктами функціонування всіх соціальних інститутів суспільства.
Суспільство є не просто диференційованим на окремі групи, воно ще є ієрархізованим. У ньому одні групи мають більше прав, привілеїв і переваг як порівняти з іншими. Така соціальна нерівність привносить у життя людей багато несправедливості, що робить цю проблему ще більш цікавою та актуальною.
Об’єктом дослідження єсоціальна структура суспільства, її динаміка.
Метою роботи є дослідження сутності соціальної структури, найважливіших її складових, ознак їх виокремлення в структурі, реального стану, тенденцій та перспектив їх розвитку.
При написанні цієї наукової роботи були використані монографії українських та російських соціологів і філософів: Андрущенка, Кемерова, Баруліна, Соколова, Гобозова та ін.
Розділ I. Соціально – філософські погляди про будову суспільства та стосунки між людьми
1.1 Соціально–філософські погляди мислителів Стародавнього Сходу
Перші соціально – філософські вчення були створені в Стародавньому Єгипті і Вавілоні, Індії і Китаї. Зокрема, у класичному творі давньоєгипетської літератури “Пісні арфіста” розглядається комплекс проблем суспільного життя, людських стосунків, морально – етичних настанов і порад. У папірусі “Бесіда розчарованого із своїм духом” викладено сумніви щодо справедливості існуючого громадського устрою, підкреслено цінність моральних якостей людини, глибоких душевних переживань і почуттів. Цікаві думки містяться у такій пам’ятці вавілонської літератури як “Бесіди пана з рабом”. Автор цього твору говорить про значення праці, суспільної організації життя, моральних засад спілкування і водночас висловлює сумнів щодо потойбічного життя, доцільності жертвоприношень богам, надії на спасіння тощо.
У Стародавньому Китаї філософські системи, що набувають належної зрілості у VІ – V ст. до н. е., звертаються до тих же сюжетів, що й давньоіндійська філософія: людина і світ, духовність і мораль, людська доля і всесвітній закон вічності. Давньокитайські мислителі також ведуть пошук відповідних орієнтацій, обґрунтувань шляхів оптимальної взаємодії людини зі світом, людини з людиною. Відмінною характерною рисою цього пошуку є тісний зв’язок із загальнонауковим пізнанням, вивченням таємниць навколишнього середовища, закономірностей розвитку природи.
Найбільш відомим і впливовим мислителем Стародавнього Китаю був Конфуцій, соціально – філософські та етико – політичні погляди якого збереглися завдяки книзі “Бесіди і судження”, складеної учнями філософа на основі його міркувань і суджень. “Для життя і смерті, - вчив Конфуцій, - існує доля, багатство і знатність залежать від неба”. При цьому філософ розглядав небо як частину природи, що вступає в органічний взаємозв’язок з усім світом згідно з вимогами загальносвітового закону – жень. Жень – центральне поняття вчення Конфуція – джерело моральних якостей людини, організуюча та інтегруюча сила природного існування і людського життя, закон, принцип культури взаємодії людини зі світом і з іншими людьми. Головний зміст жень філософ розкриває словами: “Чого не бажаєш собі, того не роби людям”. Обґрунтована Конфуцієм домінантна етико – соціальна орієнтація пізніше втілиться у такій літературній пам’ятці, як Біблія. А ще пізніше її повторить, піднявши до рівня “золотого правила моральності”, німецький філософ І. Кант. Проте Конфуцій обґрунтував складний і суперечливий поділ людей на соціальні групи (категорії), суспільне значення морального виховання індивідів, сутність державної влади як механізму керівництва суспільством на засадах високої народної довіри, чіткого розподілу громадських обов’язків і особистого прикладу моральності панівних (керівних) верств населення.
Звичайно, філософ створював соціально – філософську систему за загальними світоглядними орієнтаціями своєї доби, її економічними і політичними реаліями, науковими й загальнокультурними надбаннями та прорахунками. Саме тому в його вченні суперечливо співіснують, часом заперечуючи одне одного, як інтелектуальні надбання загальнолюдського ґатунку, так і історично зумовлені духовні орієнтації. Скажімо, Конфуцій, відповідно до вимог часу рішуче протиставляючи шляхетних простолюдинам, обґрунтовував панівний стан перших їхніми внутрішніми моральними якостями. Він обстоював непорушність суспільного поділу людей на відповідні верстви ( “…господар повинен бути господарем, а підлеглий – підлеглим…”), наголошував на різноякісній нормотворчій системі, що регулює їх стосунки.
Вчення Конфуція – конфуціанство – не мало й не має на сьогодні однозначної оцінки. Власне, мабуть, її не може бути взагалі. Наприклад, відомий китайський філософ Мо-цзи заперечував конфуціанство, особливо в тій частині, де йшлося про поділ людей на шляхетних і низьких, обстоювалися привілеї панівних верств населення, різнопланові норми поведінки для різних соціальних верств. Такі мислителі, як Мен-цзи, Чжоу-Янь, захоплювалися конфуціанством, розвивали й пропагували його основні тези. Подібні суперечливі оцінки стосовно конфуціанства і Конфуція властиві інтелектуальній історії людства до наших днів. Та, на мою думку, вчення Конфуція має велику цінність і в наш час, адже він чи не першим серед перших мислителів давнини створив оригінальну й цілісну ( хоч, безумовно, і внутрішньо суперечливу ) філософську систему соціуму, обґрунтував особливості її функціонування, виявив фундаментальні засади інтеграції, а головне – основною суспільною цінністю вважав громадську злагоду, єдність індивіда і суспільства, краси і добра.
1.2 Соціально – філософські вчення Платона і Арістотеля
Оригінальне відлуння поглядів Конфуція, як і всіх перших філософських вчень країн Стародавнього Сходу, знаходимо в античному світі, що разом з тим дав людству цілу низку нових ідей, теоретичних моделей суспільно – державного будівництва, організації громадського життя, виховання людини. Так, у філософських працях Платона викладено модель ідеальної держави, яка, ґрунтуючись на природному поділі людей на касти ( рабів, ремісників, торговців, воїнів і правителів ), покликана охороняти міру щастя кожної суспільної групи. Основним принципом побудови такої держави Платон вважав справедливість. Держава має власну організацію і засоби її захисту від чужоземних загарбників; вона здійснює системне забезпечення кожного члена суспільства необхідними матеріальними благами, а також створює умови для розвитку духовної діяльності й творчості.
Ідеальна держава Платона (“Держава”, “Політик”, “Закони”) ґрунтується на розподілі праці. Кожен працівник (громадянин) має сумлінно виконувати притаманні йому функції: раби – працювати, воїни – охороняти державу, філософи – керувати суспільними процесами. Перехід громадян з однієї кісти до другої, наприклад, коли воїн береться керувати державою, а філософ – фізично працювати, Платон розцінює як розпад держави, її загибель. На думку Платона, фізична праця – доля тільки однієї частини суспільства: рабів і ремісників. Люди високого класу не повинні займатися цією роботою. Правителів потрібно вибирати тільки з філософів, які володіють найвищою доброчесністю – мудрістю. Єдність громадян у державі здійснюється на основі спільного надбання вищих класів, відсутності індивідуальної власності, неможливості її виникнення, а отже, і неможливості всякого роду образ, судових, майнових претензій. Злагода вищих класів, за Платоном, унеможливить суперечності і непокору нижчих класів.