Було б, однак, помилкою вважати, що Аристотель займався тільки аналізом логічних проблем риторики і не враховував ролі емоцій, настроїв, почуттів і схильностей слухачів у процесі їхнього переконання. Усякий, хто хоча б швидко ознайомиться з його «Риторикою», переконається, що він на відміну від Платона не обмежується тут найзагальнішими рекомендаціями, а у властивій йому послідовній і систематичній манері докладно аналізує ці питання. Головний докір, що він робить софістичній риториці, полягає в тому, що остання майже винятково обмежувалася емоційною і стилістичною сторонами риторики, ігнорувала логічні підстави переконання, а в ряді випадків свідомо прибігала до софізмів для перемоги в публічній суперечці. Саме тому Аристотель і виступив проти софістичної риторики, глибоко розкривши логічні, психологічні і моральні підстави переконливості промов. Про це свідчать не тільки такі його твори, як «Риторика», «Топіка», «Софістичні міркування», але і численні свідчення сучасників. «Ганебно мовчати, коли говорять Ісократи» – така легендарна репліка, не без підстави приписувана йому. Але він, звичайно, розумів, що завоювати довіру слухачів і переконати їх не можна лише доказовістю, логічною послідовністю промов. «Є три причини, що збуджують довіру до промовця, – вказує Стагірит, – тому що є саме стільки речей, у силу яких ми віримо без доказу, – це розум, чеснота і прихильність». Якщо така довіра не виправдовується, то це відбувається тому, що промовець або невірно міркує завдяки своїй неразумності, або, хоча і міркує правильно, проте говорить не те, що думає, або ж хоча він і розумний і чесний, але не прихильний до людей і тому не дає їм найкращих порад .
Переконливість промов у величезному ступені залежить від емоційної природи людей або, як говорить Аристотель, від їхніх пристрастей. Під впливом пристрастей виникає або зникає довіра людей, з ними ж зв'язана зміна їхніх рішень по різних питаннях, почуття задоволення і невдоволення, що виражається в гніві, жалі, страху і т. п. Оскільки саме пристрасті часто впливають на поводження людей, то Аристотель усю другу частину своєї «Риторики» присвячує скрупульозному дослідженню різного роду пристрастей, а найголовніше – тому, як оратор повинен скористатися ними для досягнення своєї мети.
З емоційною стороною промов тісно пов'язаний їхній стиль. Щоб промова зробила належне враження, стиль повинний бути повний почуття, відбивати характер і відповідати істинному стану речей. Тому про речі, що викликають презирство й обурення, радить великий грек, необхідно говорити мовою гнівною, про речі похвальні – із замилуванням, а про речі, що збуджують смиренність і жаль, – мовою смиренною. Іншими словами, щире положення речей диктує відповідний стиль промови.
Завершуючи короткий огляд поглядів Аристотеля на риторику, ми бачимо, що в його творах знайшли відображення всі найважливіші принципи, на яких ґрунтується доказовість, емоційно-психологічна і стилістична адекватність публічної мови. Можна з повною впевненістю сказати, що «Риторика» Аристотеля являє собою найбільш глибоке і систематичне дослідження найважливіших проблем ораторського мистецтва, особливо тих, котрі зв'язані з аргументацією. Саме на цій основі в античному світі сформувалася аристотелівська традиція, що, на відміну від платонівської, переносить центр ваги з діалогу на публічну мову, будь той виступ на форумі, народних зборах, у судовому засіданні і т. п. У зв'язку з цим значно розширилися і збагатилися прийоми і методи аргументації, а разом з ними і можливості самої риторики. Можна тому сказати, що Аристотель заклав фундамент риторичної системи, що одержала назву класичної, і яка протягом понад двох із половиною тисячоліть приймалася як зразок для навчання мистецтву публічної мови. Більш того, ідеї Аристотеля послужили основою для виникнення одного із сучасних напрямків у теорії аргументації, що його родоначальник – бельгійський філософ Х. Перельман назвав «Новою риторикою». Це свідчить про те, що аристотелівська риторика орієнтувалася насамперед на логічні принципи переконання, що додавало їй міцні, надійні підстави і забезпечувало стрункість і послідовність у процесі аргументації.