Реферат на тему:
Святоотецьке вчення про духовний розвиток особистості
Одним із витоків суспільної свідомості, який відкриває шлях до формування духовних цінностей особистості, є агіографічна література. Питання застосування її духовного потенціалу з метою розвитку українських національних виховних традицій на сьогодні є досить актуальним і потребує особливу увагу. Так, у Національній доктрині розвитку освіти України у XXI столітті йдеться, що система освіти має забезпечувати „збереження і продовження української культурно-історичної традиції, виховання шанобливого ставлення до державних святинь, ... виховання людини,..... яка дотримується прав і свобод особистості, з повагою ставиться до традицій народів і культур світу, національного, релігійного, мовного вибору особистості...” [5, 4].
Визначаючи національне українське виховання як історично специфічне явище, слід відзначити, що воно передбачає повернення до традиційно-християнських засад, які зазнали колосальних деформацій в роки більшовицького режиму в Україні, коли людина весь сенс свого життя бачила в служінні своєму „Я”, задоволенню матеріальних та біологічних потреб. Вказуючи на негативний вплив атеїзму, О.Вишневський пише: „Загроза антропоцентризму сьогодні зумовлена найперше тим, що нашій атеїзованій свідомості зручніше переорієнтуватися на віру в Людину, ніж повернутися до обпльованій колись віри дідів. А. відтак йде з боку чужої нам культури, особливо, кіно продукції, де оспівуються „подвиги” Рембо і термінаторів, культивується сила, секс, доводиться „природність” убивства тощо. ... У цьому плані на часі бити на сполох і рятувати екологію української душі, яка тепер жахливо забруднюється чужим недоброякісним культурним "товаром” [2. 81].
В останні роки проблемою розвитку духовності особистості займалися провідні фахівці у галузі педагогіки (О.Бабченко, І.Бужина, М.Євтух, І.Зязюн, Л. Луганська, О.Канавська, В.Кудрявцева, О.Кундеревич, Г.Майборода, О.Олексюк, С.Тищенко та інші). Водночас специфіка використання і впровадження у виховну практику досвіду святих отців висвітлена недостатньо, тому метою дослідження стало вивчення та узагальнення досвіду святоотцівського повчання, яке було традиційним протягом тисячоліття у національній освіті і сьогодні набуває особливо важливого соціокультурного значення.
Святоотецьке вчення про духовний розвиток особистості є системою загальних положень, виділених зі всесвітнього аскетичного досвіду святих отців, що передбачає певну етико-психологічну основу, на якій будуються різні психолого-педагогічні підходи, що визначають основні шляхи і методи досягнення головної мети виховання як онтологічного процесу. Вказуючи на фундаментальну основу духовного виховання особистості, що Священне Писання і Священний Переказ – кодекс безмежної любові і джерело гуманності, святі отці підкреслюють важливе значення всіх відомих у світі наук у засвоєнні вічних начал, даних християнством, поза яких, на думку святих отців, немає істинних шляхів виховання.
Вказуючи на приналежність людини до двох світів – земного і небесного святі отці вважають пасивну, немічну, схильну до гріха плоть (тіло) матеріальним зосередженням життя, а душу і активний, бадьорий, прагнучий до Бога дух – духовним. Протиставляючи духовне матеріальному, святі отці розглядають їх у єдності як здійснюване за допомогою Святого Духа внутрішнє і зовнішнє перетворення особистості, розум якої стає богоподібним, а плоть – світлоносною.
Християнська етика, в основі якої лежить догмат про гріховність людської природи і необхідність спасіння, стверджує, що в душі людини від природи закладено суперечливі сили і прагнення, різні за своєю етичною цінністю. З одного боку, вища здатність людини – потреба віри в Бога, невгамовне бажання до пізнання істини, потреба у творчій діяльності, прагнення до гармонії і чистоти, з іншого – егоїзм, пихатість, сластолюбство, похітливість тощо, які не мають рівного права на розвиток, і, отже, перші повинні заохочуватися і культивуватися, а другі – зазнавати осуду і викорінюватися.
У святоотецькій педагогіці спасіння розуміється не тільки у вузькому значенні, як турбота тільки про особисте благо, оскільки індивідуалізм чужий християнським етичним принципам, а широко – як боротьба з гріхом в собі і навколишньому світі, що полягає в очищенні суспільства від онтологічних, етичних і соціальних негараздів.
Методологічним орієнтиром служить патріотична ідея виховання як шлях до богопізнання, що передбачає: 1) духовне наставництво, що бере на себе обов'язок допомагати людині в її духовному переродженні; 2) духовне самовиховання, що розглядається як дотримання вчення Христа; 3) благодатне переродження і обоження людини за допомогою Св. Духа.
Головною функцією святоотецького вчення є функція перетворення, що передбачає не просто вдосконалення людини, а її докорінну зміну.
Згідно зі святими отцями, різні сторони самовиховання, що розвивають людину фізично, розумово і етично, повинні переслідувати одну головну мету – здобуття Духа Святого або обоження людини. Для досягнення цієї мети необхідно вирішити наступні завдання: відобразити образ Божий в серці людини, спрямувати її розум до пізнання Бога, укріпити людську волю в постійному наслідуванні Христа.
Святоотецька догматика тісно пов'язана з її результатом – мораллю. У такому ж тісному єднанні розглядають святі отці віру і діяльність. Віра виражається в житті людини, в її справах і вчинках, в прагненні до ідеалу, вказаного Ісусом Христом, образ якого, вважають святі отці, закладений в кожній людині від народження. Тому прагнення до свого Прототипу настільки властиве людській душі, що, не задовольнивши цю найглибшу потребу свого духу, людина не знаходить душевного спокою.
Св. Іоанн Златоуст зазначає, що ухилення від головної мети діє на людський дух гнітюче, а виховання, що ставить своєю метою суєтний блиск земних благ, розбещуючи юнацтво, дає суспільству людей гордовитих, аморальних, що загрузли в неприборканих пороках [8, 89].
У світській педагогіці існує думка, що людина від природи досконала, тому необхідно надати їй можливість розвиватися вільно, силами самої природи. Неспроможність цієї теорії розуміли ще Платон, який вказував, що в душі людини існує непереборний потяг до зла, і Овідій, висловлюючи свою думку в знаменитому: бачу краще і схвалюю, а наслідую гірше. Про існування гріховного закону, що діє в душі людини, говорить св. ап. Павел (Рим. 7, 15-23). Продовжуючи думку про гріховність людської суті, блаж. Августин вимовляє: „Хто чистий від гріха пред Тобою (Господи)? Ніхто, хоча б і один день житія його був на землі” [1, 33].
Первородний гріх розглядається у святоотецькому вченні як порушення закону, даного у раю прародителеві Адаму, і що перейшов від нього до всього людства [3, 226]. Таїнство хрещення звільняє людину від первородного гріха, але не знищує прагнення до пристрастей, які викорінюються тривалим подвигом за допомогою Божественної благодаті шляхом насадження протилежних їм чеснот [4, 227].
Святі отці розглядають страх Божий як боязнь сина поганити в собі світлий образ Отця, як розвинене почуття відповідальності перед Богом за свої вчинки. Страх Божий тісно пов'язаний з любов'ю до Бога, що виражається в бажанні жити згідно а Його заповідями в любові до ближнього. У святоотецькій педагогіці слово „ближній” розуміється широко, не обмежуючись ніякими рамками. Це може бути сім'я, країна, держава, усе людство. На думку святих отців, не важливо, в якій сфері проходить діяльність людини, акцент переноситься на те, що служіння має здійснюватися в ім'я Ісуса Христа за принципом: роби все, як для Бога. Тому і всі сторони виховання (фізичне, розумове, естетичне, релігійно-етичне) спрямовані на створення людини-християнина.
У святоотецькій педагогіці велика увага приділяється науці, яка, на думку святих отців, не тільки відображує образ Божий в душі людини, але і спрямовує розум до пізнання Бога. Визначаючи корисність освіти в духовному розвитку особистості, Климент Александрійський особливо важливе значення надає. філософії, яка, на його думку, „затверджується на розумінні суті добра і істини” [6, 63]. Саме філософія, на його думку, знаходить докази істини християнської віри, переконуючи людей, які раніше цю віру відкидали. Він підкреслює, що філософія „аж ніяк не відволікає нас від віри ... навпроти, ми відгороджуємося філософією, як би деяким міцнім оплотом, відкриваючи в ній деякого союзника, разом ; з яким і обґрунтовуємо потім нашу віру” [6, 64]. Далі він продовжує., що хоч „шляхи –язичеської філософії різні, але усі вони приводять до розуміння нами змісту зближуючому нас з істиною ...; все-таки і ця віддалена допомога корисна тому, хто прагне піднятися до щирого розуміння, хоча б і за допомогою Логосу хто прагнув цього” [6, 64].
Вирішуючи питання про відношення освіти до духовного самовиховання, св. Василь Великий у своїй бесіді „До юнаків – про те, як користуватися язичницькими творами” відмічає в язичницькій освіті „зовнішню” мудрість, що є засобом для збагнення Божественної мудрості, викладеної в Св. Писанні. „Ми, – пише він, – ... присвятивши себе попередньому вивченню сил зовнішніх письменників, потім уже почнемо слухати священні і таємничі уроки і, як би привчившись дивитися на сонце у воді, зверніть, нарешті, погляди до самого світла» [7, 346-347]. Розглядаючи окремі предмети язичницької освіти, св. Василь Великий дає характеристику класичної науки з позицій християнства. Вказуючи на те, що в язичницькій науці багато що може тільки шкодити, він рекомендує християнським юнакам, подібно бджолам, збирати тільки корисне: „Тому що і бджоли не на всі квіти ... сідають і з тих, на які нападуть, не усе намагаються віднести, але взяти що придатне на їхню справу, інше залишають недоторканим” [7, 349].