Розвиток комунікативних умінь студентів-медиків засобами соціально-психологічного тренінгу (стр. 3 из 13)

Ключовий елемент концепції — взаємостосунки — це "щось", що існує між індивідами і зовні них, тобто взаємостосунки існують на індивідуальному, або трансактному рівні. Головна позиція нового підходу: природа взаємостосунків існує в процесі спілкування в реальному часі і просторі.

Три напрямки теоретичних досліджень виявилися інструментальними і сприяли появі реляційної теорії комунікації: а) кібернетика і теорія загальних систем; б) теорія логічних типів, яка ідентифікує розриви безперервності між різними рівнями абстракції (наприклад, "індивід-спілкування", "індивід- взаємостосунки", тощо); в) біологічні дослідження екосистем і динаміки взаємостосунків між організмами та їх середовищем [18, 61].

Найцікавіші й важливі дослідження, проведені на основі реляційного підходу, здійснені в області психопатології Г. Бейтсоном та іншими у 1956, Р. Лейнгоном у 1959 році. Зокрема, запропонована реляційна пояснювальна модель спілкування хворого на шизофренію. За твердженням самих прихильників підходу, реляційна теорія спілкування знаходиться на початковій стадії свого розвитку, не дивлячись на тривалий період існування з моменту зародження.

Її методологічний потенціал і сила полягають в тому, що вона замінює арістотелівський принцип картини миру на "системний" підхід [5, 88].

Необхідно згадати про такий підхід, як трансактний аналіз, який добре відомий й знайшов розповсюдження у прикладній дослідницькій практиці вивчення спілкування. Докладний опис його основних положень можна знайти в роботах Е. Берна, опублікованих в середині 1990-х років [81, 131].

З цього, далеко не повного, переліку висловів психологів, соціологів та філософів, видно, наскільки великий інтерес мають вчені до феномена спілкування.

1.2 Характеристика основних змістових аспектів спілкування

Аналіз літературних джерел дозволяє дати визначення поняттю "спілкування" як складному процесу взаємодії між людьми, який полягає в обміні інформацією, а також в сприйнятті і розумінні партнерами один одного. Суб'єктами спілкування є живі істоти, люди. У принципі спілкування характерне для будь-яких живих істот, але лише на рівні людини процес спілкування стає усвідомленим, зв'язаним вербальними та невербальними актами. Людина, що передає інформацію, має назву комунікатор, одержуючий її – реципієнт [28, 19].

В спілкуванні можна виділити ряд аспектів: зміст, мета та засоби. Розглянемо їх докладніше.

Зміст спілкування – інформація, яка в міжіндивідуальних контактах передається від однієї живої істоти до іншої. Це можуть бути відомості про внутрішній (наприклад, емоційний) стан суб'єкта, про обстановку в зовнішньому середовищі. Найбільш різноманітний зміст інформації, якщо суб'єктами спілкування є люди.

Мета спілкування – відповідає на питання "Задля чого істота вступає в акт спілкування?". Тут має місце той же принцип, що вже згадувався в пункті про зміст спілкування. У тварин мета спілкування не виходить звичайно за рамки актуальних для них біологічних потреб. У людини ж ці цілі можуть бути вельми і вельми різноманітними та виявляти собою засоби задоволення соціальних, культурних, творчих, пізнавальних, естетичних і багатьох інших потреб.

Засоби спілкування – способи кодування, передачі, обробки та розшифровки інформації, яка передається в процесі спілкування від однієї істоти до іншої. Кодування інформації – це спосіб її передачі. Інформація між людьми може передаватися за допомогою органів чуття, мови та інших знакових систем, писемності, технічних засобів запису й зберігання інформації [40, 34].

Залежно від змісту, мети та засобів спілкування можна поділити на декілька видів.

1. За змістом воно може бути:

1.1 . Матеріальне (обмін предметами і продуктами діяльності).

1.2 . Когнітивне (обмін знаннями).

1.3 . Кондиційне (обмін психічними або фізіологічними станами).

1.4 . Мотиваційне (обмін спонуками, цілями, інтересами, мотивами, потребами).

1.5 . Діяльностне (обмін діями, операціями, уміннями, навичками) [56, 136].

2. За метою спілкування поділяється на:

2.1. Біологічне (необхідне для підтримки, збереження й розвитку організму).

2.2. Соціальне (переслідує мету розширення і зміцнення міжособистих контактів, встановлення та розвитку інтерперсональних відносин, особистого зростання індивіда) [32, 45].

3. За засобами спілкування може бути:

3.1. Безпосереднє (здійснюване за допомогою природних органів, які були дані живій істоті – руки, голова, тулуб, тощо).

3.2. Опосередковане (зв'язане з використанням спеціальних засобів та знарядь).

3.3. Пряме (припускає особисті контакти і безпосереднє сприйняття один одним людей, що спілкуються у самому акті спілкування).

3.4. Непряме (здійснюється через посередників, якими можуть виступати інші люди) [34, 25].

Спілкування – складний багатоплановий процес встановлення й розвитку контактів між людьми, породжуваний потребами спільної діяльності, який включає обмін інформацією, вироблення єдиної стратегії взаємодії, сприйняття та розуміння іншої людини [33, 131].

Отже, основне призначення цього процесу полягає в тому, щоб люди контактували, шукали та знаходили точки зіткнення один з одним, взаємодіяли між собою в процесі спільної діяльності, що б вони обмінювалися інформацією та прагнули розуміти один одного. Тому психологи умовно виділяють в спілкуванні три сторони: комунікативну, інтерактивну і перцептивну [2, 175].

Таким чином, схематично структуру спілкування можна представити так:

Рис.1.1. Структура спілкування

Комунікативна сторона спілкування (або комунікація у вузькому значенні слова) полягає в обміні інформацією між індивідами, що спілкуються. Інтерактивна сторона полягає в організації взаємодії між індивідами, що спілкуються (обмін діями). Перцептивна сторона спілкування означає процес сприйняття та пізнання один одного партнерами по спілкуванню та встановлення на цій основі взаєморозуміння.

Вживання цих термінів умовне, іноді в більш менш аналогічному значенні вживають і інші: в спілкуванні виділяють три функції – інформаційно-комунікативну, регулятивно-комунікативну, афективно-комунікативну [56, 93].

Розглянемо ці три сторони спілкування детальніше.

а) Комунікативна сторона спілкування.

Під час акту спілкування має місце не просто рух інформації, а взаємна передача закодованих відомостей між двома індивідами – суб'єктами спілкування. Комунікативна взаємодія можлива тільки у тому випадку, коли людина, що направляє інформацію (комунікатор) та людина, що приймає її (реципієнт) володіють схожою системою кодифікування і декодифікування інформації. Тобто "всі повинні говорити на одній мові".

В умовах людської комунікації можуть виникати комунікативні бар'єри. Вони носять соціальний або психологічний характер [12, 81].

Сама по собі витікаюча від комунікатора інформація може бути спонукальною (наказ, порада, прохання – розрахована на те, щоб стимулювати яку-небудь дію) і констатуючою (повідомлення – має місце в різних освітніх системах).

Для передачі будь-яка інформація повинна бути відповідним чином закодована, тобто вона можлива лише за допомогою використання знакових систем. Найпростіший розподіл комунікації – на вербальну і невербальну, використовуючи різні знакові системи. Вербальна - використовує людську мову. Мова є найуніверсальнішим засобом комунікації, оскільки при передачі інформації за допомогою мови найменше втрачається значення повідомлення. Можна позначити психологічні компоненти вербальної комунікації – "говір" та "слухання" [41, 139]. "Говорючий" спочатку має певний задум щодо повідомлення, потім він утілює його в систему знаків. Для "слухаючого" зміст повідомлення, що приймається, розкривається одночасно з декодуванням [9, 82].

Модель комунікативного процесу Ласуела [41, 83] включає п'ять елементів:

ХТО? (передає повідомлення) – Комунікатор

ЩО? (передається) – Повідомлення (текст)

ЯК? (здійснюється передача) – Канал

КОМУ? (спрямовано повідомлення) – Аудиторія

З ЯКИМ ЕФЕКТОМ? – Ефективність.

Можна виділити три позиції комунікатора під час комунікативного процесу: відкрита (відкрито оголошує себе прихильником точки зору, що викладається), відчужена (тримається, підкреслений нейтральне, порівнує суперечливі точки зору) і закрита (умовчує про свою точку зору, приховує її).

Виділяють чотири групи невербальних засобів спілкування:

1) Екстра- та паралингвістичні (різні колоречьові додатки, що додають спілкуванню певне смислове забарвлення – тип мови, інтонація, паузи, сміх, покашлювання, тощо).

2) Оптико-кінетичні (це те, що людина "читає" на відстані – жести, міміка, пантоміміка).

3) Проксиміка (організація простору й часу комунікативного процесу).

В психології виділяють чотири дистанції у спілкуванні:

· інтимна (від 0 до 0,5 метра). Її використовують люди, зв'язані, як правило, близькими відносинами. Інформація передається тихим і спокійним голосом. Багато що передається за допомогою жестів, поглядів, міміки;