А.А. Леонтьев розуміє спілкування "не як інтеріндивіндуальний, а як соціальний феномен", суб'єкт якого "слід розглядати не ізольовано". В той же час він підходить до спілкування як до умови "будь-якої діяльності людини" [39, 51].
Позицію А.А. Леонтьева підтримують і інші автори. Так, В.Н. Панферов відзначає, що "будь-яка діяльність неможлива без спілкування". Далі він підтримує точку зору на спілкування як процес взаємодії, але підкреслює, що спілкування необхідне "для встановлення взаємодії, благополучної для процесу діяльності".
Точка зору А.А. Леонтьева на " спілкування як вид діяльності" і на "спілкування як взаємодію", які у свою чергу, розглядаються як вид колективної діяльності, ближче до позицій Л.І. Анциферової і Л.С. Виготського, який ще в 30-і роки прийшов до висновку, що першим видом людської діяльності є спілкування [47, 64].
Проблему спілкування досліджували і філософи. М.С. Каган розглядає спілкування як "комунікативний вид діяльності", що виражає "практичну активність суб'єкта". В.С. Коробейников визначає спілкування як "взаємодію суб'єктів, що володіють певними соціальними характеристиками". "З філософської точки зору, – пише В. М. Соковін, – спілкування – це форма передачі інформації, яка виникла на певному ступені розвитку життя, яка включена в трудову діяльність і є її необхідною частиною. Це також форма суспільних відносин та соціальна форма суспільної свідомості" [61, 94].
В зарубіжній психології в історичному плані можна виділити три підходи до вивчення проблеми:
1) інформаційний (орієнтований на передачу й прийом інформації);
2) інтеракційний (орієнтований на взаємодію);
3) реляційний (орієнтований на взаємозв'язок спілкування та взаємостосунків).
Інформаційні підходи були розвинені в основному в 1930—1940-і роки і з того часу широко використовуються і зараз. Об'єкт досліджень — передача повідомлень, головним чином фактичних, реальних між учасниками: співтовариствами, організаціями, індивідами, тваринними, технічними пристроями, які здатні посилати та приймати інформацію за допомогою якоїсь системи сигналів або символів.
Теоретичні підстави підходу базуються в основному на трьох положеннях: зміст інформації може перетворюватися в різні символи (кодуватися/декодуватися в слова, жести, образи, предмети, тощо); людина (його тіло, очі, обличчя, руки, поза) утворює своєрідний екран, на якому "виявляється" інформація, що передають після її сприйняття та обробки (у формі думок, емоцій, установ); ухвалення арістотелівської та ньютонівської картини миру: існує нейтральний простір, в якому взаємодіють дискретні організми та об'єкти обмеженого об'єму [17, 54].
В рамках інформаційного підходу існують два основні напрямки досліджень.
Перший напрямок займається теорією та практикою обігу або зміни повідомлень в різні зображення, знаки, сигнали, символи, мови або коди та їх подальшим декодуванням. Найвідоміша модель була розроблена К. Шеноном і В. Вівером у 1949 році. Первинна модель складалася з п'яти елементів: джерело інформації, її передавач (шифратор), канал для передачі сигналів, приймач інформації (дешифратор), її одержувач (місце отримання інформації). Вважалося, що всі елементи організовані в лінійному порядку. Подальші дослідження дозволили поліпшити первинну схему. Були введені розмежування між "повідомленням" як таким та "джерелом" й введені важливі додаткові поняття: "зворотний зв'язок" (відгук одержувача інформації, що дає можливість джерелу кодифікувати та коректувати подальшу передачу інформації); "шум" (спотворення та перешкоди в повідомленні його проходженні по каналу); "надмірність", або "дублювання" (зайві повторення в кодуванні інформації для того, щоб повідомлення могло бути коректно декодовано); "фільтри" (перетворювачі повідомлень, коли воно досягає шифратора або покидає дешифратор).
Перший аналітичний огляд використовування цієї теоретичної моделі комунікацій в різних дисциплінах та сферах досліджень був надан у 1957 р. К. Чері [67, 79].
Другий напрямок досліджень виник у 1960-х роках. Основний предмет — аналіз соціально організованих умов для циркуляції інформації між членами конкретної соціальної групи або в міжособистих взаємодіях, включаючи диадичні. Важливі дослідження в цій області були виконані І. Гофманом у 1963 та 1975 році. Він розробив і використав для аналізу спілкування модель комунікаційного обміну, що складається з чотирьох елементів:
· комунікаційні умови, або умови спілкування, встановлювані індивідами в конкретних ситуаціях соціальної взаємодії (наприклад, пряме, безпосереднє непряме, опосередковане, симетрична, асиметрична передача повідомлень);
· комунікаційна поведінка, або стратегія спілкування, що використовується учасниками спілкування у взаємостосунках один з одним;
· комунікаційні обмеження, що включають економічні, технічні, інтелектуальні та емоційні чинники, що обмежують вибір учасниками спілкування тієї або іншої стратегії;
· основи, або критерії, інтерпретації, визначальні та спрямовуючі способи сприйняття та оцінки людьми своєї поведінки по відношенню один до одного.
Саме розробка й використання цієї моделі при аналізі міжособистого спілкування допомогли якнайповніші наблизити та "навести мости" між інформаційними інтеракційними підходами до вивчення проблеми спілкування [77, 56].
Інтеракційні підходи були розвинені головним чином у 1960—1970-х роках. На відміну від інформаційного підходу, в якому спілкування наведено як трансакції з передачі інформації (окремі комунікаційні акти), в інтеракційному підході воно розглядалося як ситуація сумісної присутності, взаємо встановлювана та підтримувана людьми за допомогою різних форм поведінки й зовнішніх атрибутів (зовнішності, предметів, обстановки, тощо). І це поведінкове управління ситуацією сумісної присутності, її підтримка відбувається відносно незалежно від намірів індивідів, що беруть участь. Вони володіють дійсним контролем за "входом" або "виходом" з ситуації відповідно до своїх намірів доки сприймають присутність і поведінку один одного, але проте кожний з них не може уникнути постійної координації поведінки.
Інтеракційний підхід визнає положення про те, що сама взаємодія включає обмін повідомленнями, але головний дослідницький інтерес більшою мірою спрямований на організацію поведінки. Теоретичні підстави цього підходу: орієнтація на багатоаспектний аналіз людської поведінки у безлічі життєвих умов та обставин (в різних соціальних контекстах); поведінка є не стільки функцією внутрішніх спонук індивіда, його мотиваційних або особистих чинників, скільки (і в більшій мірі) функцією самої ситуації взаємодії й соціальних взаємостосунків (позиція ситуаційного підходу в соціальній психології); положення загальної теорії систем, що вводить в дослідницький інструментарій і концептуальний апарат такі фундаментальні поняття, як "система", "динамічна рівновага", "саморегуляція" та "програма" [60, 105].
В рамках інтеракційного підходу розроблений ряд 5 теоретичних моделей, що намагаються пояснити головне питання: якими способами/шляхами структуруються і керуються ситуації соціальної присутності за допомогою засобів поведінки?"
Умовно можна виділити п'ять найважливіших моделей:
• Лінгвістична модель, запропонована на початку 1960-х років Р. Бедвістелом для невербального спілкування. Одне з основних положень: не дивлячись на різноманіття взаємодій, всі вони утворюються і комбінуються з одного і того ж обмеженого репертуару або набору, що складається з п'ятдесяти-шістдесяти елементарних рухів і поз тіла людини. Робиться припущення, що наступні один за іншим поведінкові акти, сформовані з елементарних одиниць, організовуються таким чином, яким організовується послідовність звуків як елементарних одиниць мови в словах, пропозиціях та фразах.
• Модель соціального навику Е. Аргайла і З. Кендона. Спирається на положення про те, що міжособисті трансакції (комунікативні акти), подібно до інших видів соціальних умінь та навичків (наприклад, водіння автомобіля, танці, гри в карти, тощо), іерархічно організуються та формуються за допомогою серії простих цілеспрямованих, але часто пробних і допускаючи двояке тлумачення кроків, тобто навчання спілкуванню відбувається в самому спілкуванні.
• Рівноважна модель Е. Аргайла і Д. Дейна. Спирається на положення про те, що взаємодіючі учасники завжди прагнуть підтримати певний загальний баланс різних форм своєї поведінки у зв'язку з присутністю і активністю інших осіб в ситуації. Тобто будь-яка зміна у використанні поведінки типу А звичайно завжди компенсується відповідними змінами у використанні поведінки типу У і навпаки (наприклад, діалог—монолог, поєднання питань та відповідей) [14, 78].
• Програмна модель соціальної взаємодії Т. Шефена. Постилюється, що загальна структура міжособистої зустрічі або ситуації взаємодії (і синхронна, і диахронна) породжується завдяки дії принаймні трьох видів програм. Перший має справу з простою координацією рухів; другий контролює зміну видів активності індивідів за ситуації, коли виникають перешкоди або невизначеності; третя програма модифікує процедури змін, тобто управляє комплексною задачею метаспілкування.
• Системна модель С. Кендона розглядає взаємодію як конфігурацію систем поведінки, кожна з яких управляє окремим аспектом міжособистої трансакції. До теперішнього часу ідентифіковано і проаналізовано дві такі системи: 1) управляюча обміном мовних висловів; 2) управляюча головним чином використанням простору і території взаємодії [13, 59].
Реляційний підхід почав поступово розвиватися з середини 1950-х років: Р. Бедвістолом у 1968 і Г. Бейтсоном у 1973 році [4, 109]. Основна думка цього підходу полягає в тому, що соціальний контекст і людське середовище не стільки створюють умови і обставини, в яких перетворюється інформація і відбувається міжособиста взаємодія, скільки є самим спілкуванням, що розуміється як система взаємостосунків. Іншими словами, терміни "спілкування", "комунікація" — це позначення загальної системи взаємостосунків, які люди розвивають один з одним, з общиною й своїм середовищем. Будь-яка зміна якої-небудь частини цієї системи, що викликає зміну інших частин, називається інформацією. Згідно цьому підходу, не можна затверджувати, що люди, тваринні або інші організми вступають у спілкування (інформаційний підхід) або беруть участь в ньому (інтеракційний підхід), оскільки вони вже є невід'ємною частиною цього процесу незалежно від того, хочуть вони цього чи ні, — частиною як локальної, так і глобальної екосистеми взаємостосунків. Вони включаються в цю систему з моменту народження і не покидають її до самої смерті.