Специфіка «судового контролю» полягає в тому, що він здійснюється лише при розгляді конкретної цивільної справи судом і тільки у випадку звернення особи за захистом. Суд при цьому перевіряє законність рішень, дій чи бездіяльності державних виконавців, а не доцільність їх дій, і не має повноважень реагування на порушення законності, як інші контролюючі органи (наприклад, керівники органів ДВС). Особливою рисою такого контролю за діями державних виконавців є і те, що він має ані поточний, і навіть не періодичний характер, властивий іншим контролюючим органам у сфері державного управління, а ініціюється учасниками виконавчого провадження. Тобто лише з відповідним процесуальним засобом ініціювання цивільного процесу зв'язується контрольна функція суду, а саме скаргою чи позовною заявою. Крім того, державний виконавець не має права розглядати питання про незаконність чи необґрунтованість рішення суду — цим правом наділені зацікавлені особи, що можуть звернутися за оскарженням судового рішення в суд апеляційної чи касаційної інстанції1. Проблемним є також і сама наявність розділу VII «Судовий контроль за виконанням судових рішень» у ЦПК України. Для з'ясування цього питання розглянемо структуру нового ЦПК України, що одночасно передбачає і нові види судочинства. Так, на відміну від сьогоднішніх позовного та спеціального судочинства по справах, що виникають з адміністративно-правових відносин, цивільне судочинство складається з позовного, наказового й особливого провадження. Новий ЦПК України не має розділу «Провадження по справах, що виникають з адміністративно-правових відносин», з огляду на підвідомчість усіх перерахованих у статті 236 діючого ЦПК України категорій цивільних справ адміністративним судам. Одна з таких категорій викладена в главі 31-Г діючого ЦПК «Скарги на рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи Державної виконавчої служби».
Незважаючи на виключення зазначених положень з нового ЦПК, у ньому фактично міститься четвертий вид цивільного судочинства, яким і є розділ VII «Судовий контроль за виконанням судових рішень», оскільки одна категорія цивільної справи з провадження по справах, що виникають з адміністративно-правових відносин була в ньому залишена, просто змінилася її назва. Доказ цьому — практично дослівне перенесення змісту всієї глави 31-Г у цей розділ. При цьому законодавець чомусь ніяк не виділив цю главу і помістив її наприкінці Кодексу.
Слід зазначити, что проект Адміністративного процесуального кодексу України спеціально передбачає главу 32 «Заяви на рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи Державної виконавчої служби». З її змісту випливає, що до підвідомчості адміністративних судів повинні відноситися скарги на рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця при виконанні виконавчих листів, наказів господарського суду й інших виконавчих документів. Це дозволяє створити уніфікований процесуальний порядок розгляду всіх скарг на рішення, дії і бездіяльність державних виконавців. Положення нового ЦПК України свідчать про те, що неправомірні дії державного виконавця при виконанні судових рішень оскаржуються в суд загальної юрисдикції. При цьому відпадає необхідність розгляду подібних справ, крім виконання рішень судів, адміністративними судами. Куди варто оскаржити дії державного виконавця при виконанні рішень інших органів, що підлягають виконанню ДВС невідомо. Якщо вони оскаржуються в адміністративний суд, це створює незручності в практиці застосування такої норми, оскільки дії того самого державного виконавця в одних випадках будуть підлягати оскарженню в місцевий суд, в інші — в адміністративний, отже, недоцільно регламентувати одне й те саме питання в різних кодексах. Крім того, не визначений порядок оскарження дій державного виконавця при виконанні рішень господарського суду.
Новий ЦПК містить положення, не узгоджені з законодавством про виконавче провадження. Так, у статті 384 оскарження дій державних виконавців відноситься до повноважень суду, що видав виконавчий документ, что суперечить статті 85 Закону «Про виконавче провадження», що передбачає також інші правила підсудності такої скарги. З цього положення випливає, что контроль за виконанням рішень здійснюється загальними судами тільки за районними відділами ДВС, і чомусь відсутній при виконанні рішень вищестоящими відділами і Департаментом ДВС, на які в силу статті 201 Закону «Про виконавче провадження» також покладені повноваження по виконанню рішень суда. При задоволенні скарги в заявника можуть бути підстави для порушення позовного провадження з метою відшкодування заподіяної державним виконавцем матеріальної чи моральної шкоди. Нечітко викладена в новому ЦПК і стаття 217. У ній сказано: «Суд, що ухвалив рішення, може визначити порядок його виконання, надати відстрочку чи розстрочку виконання, вжити заходів для забезпечення його виконання, про що вказує в рішенні». Ця норма вводить нововведення, у тому числі й у виконавче провадження. Але в Кодексі не визначені види забезпечення виконання рішення і процесуальний порядок їхнього застосування, що дозволяє суду діяти на свій розсуд. Варто зупинитися і на окремих положеннях постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії чи бездіяльність органів і посадових осіб Державної виконавчої служби і звернень учасників виконавчого провадження» № 14 від 26 грудня 2003 року1. Як відомо, державні виконавці, отже, і суди при оскарженні дій державних виконавців ще з 1999 року застосовують нове законодавство про виконавче провадження. З 1 січня 2005 року набирає сили новий ЦПК України, також регулюючі ці правовідносини. Виникає закономірне питання: наскільки доцільним є прийняття названої постанови Верховного Суду України наприкінці 2003 року, і наскільки тривалим буде її дія, навіть з огляду на взаємозв'язок вступу в силу нового ЦПК України з прийняттям Адміністративного процесуального кодексу України? Не витримує критики положення пункту 19 вищевказаної постанови, відповідно до якого «при розгляді справ по скаргах на постанови державного виконавця чи начальника відповідного відділу ДВС про накладення штрафів, передбачених статтями 87, 88 Закону № 606-XIV, суд повинен виходити з того, що вони є не адміністративним стягненням, а санкцією за невиконання зазначених у цих статтях вимог. Такі постанови підлягають оскарженню за правилами розділу 31-Г ЦПК». Дійсно у статтю 88 Закону «Про виконавче провадження» були внесені зміни, згідно з якими постанову про накладення штрафу у виконавчому провадженні за невиконання законних вимог державного виконавця виносить не суддя місцевого суду, а начальник відділу ДВС. Виходить наступне: доки штрафи накладалися судом, дані дії вважаються адміністративним правопорушенням, а якщо штраф за ті ж дії стала накладати сама ДВС, ці дії перестали бути адміністративним правопорушенням. Непослідовність законодавця проявилася ще й у тому, що у зв'язку зі змінами в статтю 88 Закону «Про виконавче провадження» не відбулося виключення з Кодексу України про адміністративні правопорушення статті 18813 «Невиконання законних вимог державного виконавця», що вже втратило свою юридичну чинність.
Висновки
Зейдер Н.Б. писав: “Судове рішення - це акт, значення якого простягається далеко за межі вузьких інтересів сторін в конкретній справі; це процесуальний акт, що являє собою результат діяльності суду, показник здійснюваної ним діяльності по встановленню фактичних обставин справи, розгляду спору, захисту порушеного права...”.
Діяльність всієї судової системи покликана на захист прав та законних інтересів громадян та держави. Ступінь відповідальності, який лежить на судових органах важко переоцінити. Кожень день вирішується доля людини. В судовому засіданні суд повно та об¢єктивно досліджує всі обставини справи, і результатом такої діяльності є винесекння судом рішення.
Однак особа, яка звертається в суд, прагне в першу чергу задоволеня своїх інтересів та захисту права не на папері, а в реальному житті. Тому принцип обов¢язковості судових рішень є одним з найважливіших принципів судочинства. А для того, щоб даний принцип реалізовувався на практиці потрібно створити належні умови.
Першим серед правових заходів на мою думку повинно бути розширення повноважень суду по правовому впливу на хід виконання судового рішення, а також надання можливості притягнення до відповідальності судового виконавця за неправильне, часткове або несвоєчасне виконання судового рішення.
Ознакою будь-якої влади є можливість застосування примусу, і саме тому необхідно внести зміни до діючих нормативних актів, вилучити з них положення, які втратили чинність або суперечать одне одному для того щоб надати суду можливість в повній мірі втілювати свої рішення у життя. Адже судова система та її ефективність є одним з найважливіших показників рівня розвитку демократії.