У підгострому періоді інфаркта міокарда здебільшого спостерігаються зміни психічного стану людини. Найчастіше виявляються стійкі іпохондричні порушення: раніше активна особистість дуже обмежує коло своєї діяльності, інтересів, намагаючись уникнути навіть необхідність медичних рекомендацій, занять луківальною гімнастикою. У бесіді з такими пацієнтами звертає на себе увагу надмірна зосередженісьт на своєму захворюванні, його моживих наслідках.
Пригніченість, туга, почуття вкороченої перспективи, безпорадності у хворих інфарктом міокарда сприяє виникненню різноманітних порушень серцевого ритму, зумовлених підчас не стількі безпосереднім пошкодженням міокарада, скількі нейрогуморальним порушенням серцевої діяльності при зростаючій афективній напрузі і кризах гострого страху. Більш або менш замаскована гнівність із запереченням хвороби, різке психомоторне збудження пацієнтів, не дотримання необхідності постільного розпорядку, надмірна пасивність.
Очевидна для оточуючих "втеча від хвороби" з гіперболічно песимістичною оцінкою свого стану - основний тип реакції на патологічний процес в госрому періоді інфаркта міокарда. Явні депресивно-іпохондричні порушення, виникаючі в зв’язку з нападками стенокардії або в гострому періоді інфаркту міокарда, є основною стійкою невротизації, визначений хворобою, тобто іпохондричного розвитку особистості при вже задовільному соматичному стані пацієнтів. Тужливість, депресія розвиваються практично і всіх випадках стану невротичного кола в клініці інфаркта міокарда. Надзвичайно велика кількість "реактивної депресії" і її особлива (іноді фатальна) роль в перебізі і результаті хвороби інфаркта міокарда змушують ставити питання недопущеність "залякування" хворого цим діагнозом. Навіть найоптимістична картина захворювання і сприятливий (з точки зору терапевта) його прогноз не виключають можливість соціальної інвалізіції внаслідок невротизації особистості. Саме масова неврозоподібна симтматика є нерідко основною, навіть єдиною причиною затримки одужування і їх соціальної інвалізації.
Обтяжливве усвідомлення хвороби, начебто неминучої інвалізації або смерті; відчуття повного краху усіх планів і сподівань, втрата престижу, катасрофічна ломка складених за десятиріччя життєвого стереотипу. Втрата "відчуття щастя", гумору і смака до життя, відсутність душевних сил і біжань, моральна пасивність, "капітуляція" людини, яка віддає в руки хвороби. Ставка на фізичні ресурси, яких нечебто вже зовсім не залишилось, створює відчуття "начеб то заплив в море й бачиш, що берег далекоо".
Депресивна оцінка своїх перспектив ставить вже позаду, майбутнього може й не бути, а нав’язуване відчуття втрати життєстійкості і зниження загального життєвого тонуса породжує лякаюче відчуття власної змінності, внутрішної і зовнішньої. Люба неприємність, велика чи мала, сприяє тому, що людина все більше замикається у свою душевну тривогу. Клінічні прояви депресії: вповільнені рук, одноманітна мова, надто спокійний стан, відгородженість від життєвих подій або неадекватність соматичному стану "невгамовність", гіперактивність. Свідотством афектичних порушень є як повна відсутність цікавості до прогнозу страждання, так і постійна невгомовна потреба у спілкуванні з лікарем. Не тільки "втеча в хворобу", але і " втеча від хвороби" з саморуйнівною поведінкою характерні дл я гострого періоду інфаркта міокарда. Особливого значення набувають добові коливання стану, стійкі порушення сну зі страхіттями, часті виклики лікаря, погіршення стану в зв’язку з випискою. Ці порушення обумовлені страхом "за серце", яке виникає частіше по вечьорах або вночі. На верхівці цього вітального страху, яке досягає панічного жаху, хворий застигає в одній позі. Хоча б раз пережитий, цей страх лягає в основу своєрідного, як правило, дуже стійкого стану з іпохондричними порушеннями. Тривожна боязливість, туга, пригніченість (з страхом за життя і всепоглинаючим очікуванням повторного нападу), зберігається протягом довгого часу на фоні зниження загального життєвого тонуса і різко змінюють світосприйняття хворого. На зміну "коронарному страху" приходитьь вже "свідомий" страх, виникаючий психічно під впливом усвідомлення тієї небезпеки, яку представляє собою хвороба для життя. Відверта кардіофобія, в яку трансформується вихідна депресивна реакція, стає в результаті причиною соціальної інвалізації хворих, які перенесли інфаркт міокарда.
Ведуче місце в загальному комплексі іпохондричного хвилювання і страхів хворих займає страх повторення нападу, який вони не переживуть. Порушення сну відбувається чекрез страх "заснути і непрокинутись", характерно вживання захисних заходів (судинорозширюючих засобів на ніч, боротьба зі сном, потім стійке безсоння з тривожною фіксацією на найменьших змінах пульсу і "відчутні серця") розгортається по типу "невроза очікування" повтрного інфаркту міокарда. Різке звужування інтересів хворого світ якого наче фокусується тепер в області серця, егоцентризм обумовлюють утсановлення на все більш рослинне існування. Особливе значення набуває страх різкого руху, вітальна установка на гіподинамію, постільний режим.
Хворі пов’язують розвиток нападів з хвилюванням, розумовою напругою.
Система захисних заходів будується на оберіганні себе від емоційних навнтажень і "шкідливих" враженью не залишаюче таких хворих відчутя постійної тривоги на фоні різкого зниження загального життєвого тонусу породжує страх найменьшої зміни розпорядку дня. Одним з яскравих прявів страху смерті від шкідливого навантаження на серце стає зміна сексуальної поведінки таких хворих, що в результаті призводить до психічної імпотенції.
Розвиток стійкої кардіофобії у людей, що перенесли інфаркт міокарда, пов’язують з переморбідними особливостями особистості (тривожність, млявість, відомий егоцентримзм, відвищена навіюваність, вразливість), психопатичними або психодпатоподібними порушеннями в анамнезі. Інфаркт міокарда виступає в цьому випадку в якості своєрідного каталізатора, що виявляє переховане, закладене в структурі особистості невротичний початок.
Але він не свідчить про невротичну або психопатичну структуру особистості як такої і не обо’язкове дл я розвитку невротичних порушень після хвороби.
Вирішальне значення у формуванні кардіофобії мабть не тільки преморбідні особливості особистості, а й зниження загального життєвого тонуса, зумовлене або різкопісилена інфарктом міокарда, і відповідні функціональні зміни центральної нервової системи. Сенептоматично-іпохондричний синдром виникає в таких випадках впереше в житті і у енергитичніих, працездатних людей, які раптом починають постійно рахувати свій пульс і чекати смерті від повторного нападу.
Дуже частими в медичній практиці є кардиофобії, коли любе неприємне відчуття в області серця, трансформуюється у свідомості хворою в симптоми передінфарктного стану з ізохвильною загрозою зупинки чи розриву серця.
Вирішальне значення в оформленні іпохондричних страхів отримують власний і опосередкований досвід хвороби. Один і той же симтом підлягає різному тлумаченню. Все більше втрачаючи довіру до лікаря і до практичної медицини взагалі, ці хворі починають активно відвідувати не лише науково-популярні лекції, але навіть анатомічні музеї, намагаються потрапити на конференції, з’їзди лікарів. Головними заннятями цих "вростаючих в себе" пацієнтів стає точне дотримання лікарських (або своїх власних) гігієнічних і лікувальних рекомендацій. Охоплені непомірним страхом за своє життя і здоров’я, ці хворі відмовляються від найменьших фізичних наватнажень або починають "загартовувати" себе вправами.
Психоматичне страждання хворого стає прірвою міжтеперешнім і майбутнім.
Лише вигляд здорових людей з їх життєвими турботами викликає у них роздратування; сміх або гучна музика - лють. Напади гніву, ненависті до оточуючих можуть змінюватись слізьми з відчуттям незручності і жалкування з приводу "зриву".
Відомо, що біль в грудній клітці відчувають напрятзі життя більшість людей, але далеко не всі стають іпоходндриками. Хворих робить такими пережитий хоча б раз страх смерті, який супрводжується соматичними відчуттями. Іпохондричні страхи з постійним "самоконанням" у власних відчуттях помітно поширюють стан хворих, сприяючи виникнення анагнозних нападів не лише при фізичних навантаженнях, але й лише від одної думки про їх необхідність.
При гіпертонічній хворобі адекватно оцінюють свій стан здоров’я, правильно сприймають рекомендації і призначення лікаря. Частина хворих з тривожно-підозрилими рисами підвищення артеріального тиску сприймає як трагедію, катастрофу. Настрій у таких хворих знижений, увага фіксується на відчуттях, коло інтересів звужується, обмежується захворюванням. У іншої групи хворих ніякої реакції, вони ігнорують хахворювання, відмовлюяються від лікування.
Таке становлення до хвороби спостерігається у осіб, які зловживають алкоголем.
Хворі, які тривалий час страждають від гіпертенізїї, можуть звикнути до неї, не звертати уваги на серйохність захворювання, на необхідність лікування. Прогресуючи, необхідність захворювання може зумовлювати наростання чіткого астетичного симптомокомплексу, що передує органічній зміні психологічної діяльності, яка виявляється в порушені пам’яті, коливаннях настрою, слабкодухості, стомлюваності. Хворі стають вразливими, у нихї з’являються іпохіндрична фіксація увага на різних відчуттях.