Страх – дуже сильна емоція, й вона надає помітного впливу на перцептивно-когнітивні процеси й поведінку індивіда. Коли людина переживає страх, увага різко звужується, загострюється на об’єкті чи ситуації, яка сигналізує про небезпеку. Інтенсивний страх створює ефект «тунельного сприйняття», тобто суттєво обмежує сприйняття, мислення й свободу вибору індивіда. Крім того, страх обмежує свободу поведінки індивіда. Можна сказати, що в страху людина перестає належати собі, він рухомий лише одним єдиним бажанням – усунути загрозу, уникнути небезпеки.
Даний ефект може мати адаптивне значення. Якщо страх обумовлений і людина в змозі сконцентрувати всю свою енергію та швидко усунути загрозу, то можна сказати, що звуження сприйняття й обмеження поведінки не лише оправдані, а й необхідні.
Слабкий страх переживається як тривожне передчуття, хвилювання. По мірі наростання страху людина відчуває все більшу невпевненість у власному благополуччі. Інтенсивний страх переживається як почуття абсолютної незахищеності й непевності у власній безпеці. У людини виникає відчуття, що вона втрачає контроль над ситуацією. Вона відчуває загрозу своєму фізичному й/чи психічному «Я»., а в екстремальних випадках – навіть загрозу власному життю.
На думку вчених, страх – сама токсична, сама згубна емоція. Згубність страху проявляється в тому, що він в буквальному сенсі може позбавити людину життя. Крайній прояв страху, який називають жахом, супроводжується надмірно високим рівнем активації вегетативної нервової системи, яка відповідає за роботу серця й інших органів. Надмірна активація ВНС створює непомірне навантаження на життєво важливі органи, які в таких умовах працюють на грані зриву. Саме тому страх являється потенційно небезпечним переживанням.
Функціонально страх служить попередженню суб’єкта про майбутню загрозу, дозволяє зосередити увагу на її джерелі, спонукає шукати шляхи її уникнення. У випадку, коли страх досягає стану афекту (панічний страх, жах), він здатен нав’язати стереотипи поведінки (втечу, оціпеніння, захисна агресія). Неможливо точно сказати, чому страх викликає оціпеніння, повну нездатність до руху. Можливо, ми успадкували цю реакцію від предків-тварин, які завмирали, вдаючи мертвих, щоб не стати здобиччю хижаків. Подібне припущення виглядає достатньо правдивим. Й сьогодні існують хижаки, які нападають лише на здобич, що рухається. Якщо погодитися з цим припущенням, то можна зробити висновок, що реакція оціпеніння, так же як і реакція втечі, виконує захисну функцію.
Другий безпосередній ефект страху – його здатність мотивувати втечу – достатньо зрозумілий й пояснимий. Страх – гарний та надійний захисник: не існує більш сильної мотивації для пошуку безпечної середи існування, ніж страх. У сучасної людини страх може бути викликаний не лише фізичними об’єктами чи фізичними загрозами. Можна боятися втратити кохану людину чи роботу, але ще більш страшною загрозою може стати загроза втрати любові й поваги, в тому числі самоповаги. Помірно виражена емоція страху допомагає уникнути ситуацій, які загрожують фізичному й психічному «Я». Незалежно від того, наскільки успішно людина дає раду щоденним стресам й вимогам, які пред’являє їй життя, потенційна можливість загрози фізичному й психічному «Я» існує постійно.
Доки страх не виходить за межі розумного, в ньому немає нічого жахливого чи дезадаптивного. Він захищає від небезпеки, змушує враховувати можливий ризик, й це надзвичайно корисно для адаптації та в кінцевому рахунку сприяє благополуччю й щастю індивіда.
В соціальному розвитку людини страх виступає як один із засобів виховання: наприклад, сформований страх осудження використовується як фактор регуляції поведінки. Страх змушує індивіда шукати допомоги.
Доведено, що проблема страхів становить великий інтерес для психологічної науки, а її експериментальна розробка набуває все більшого значення у сучасній практичній діяльності фахівців. Дослідження цієї проблеми привертало увагу відомих вчених-психологів (О.І.Захаров, П.Ф.Каптєрєв, В.Л.Леві, А.Б.Леонова, А.М.Прихожан та ін.). Теоретичні та прикладні аспекти також певною мірою розкриваються в працях Н.А.Амінова, І.С.Аверіної, В.М.Астапова, Т.А.Гаврилової, Н.В.Карпенко, В.В.Косіка, Є.В.Лісіної, Н.Ю. Максимової, В.Г.Ромека та ін. Значна кількість фундаментальних досліджень з проблеми страхів відображена в працях зарубіжних вчених (Н.Блегг, А.-Т.Джерсілд, Р.Мей, З.Фройд, Ф.Ріман, Ф.-Б.Холмс, М.Шмідеберг та ін.).
Якщо теоретичні дослідження страхів вже давно привертають увагу вчених, то прикладний аспект страхів починає розроблятися лише в останні десятиріччя. Найбільш поширеним та досить розвиненим як у вітчизняній, так і в зарубіжній психології, є дослідження страхів у дитячій та віковій психології (О.І.Захаров, Н.В.Карпенко, В.В.Косік, Є.В.Лісіна та ін.).
Страх відносять до одного із засобів адаптації та регуляції поведінки (О.І.Захаров, Є.В.Лісіна, А.О. Прохоров, Л.М. Пріснякова та ін.). Сучасне бачення проблеми підліткових страхів полягає в тому, що у випадку, коли загальна сума страхів обмежує дитину певними засобами реагування та взаємодії із зовнішнім світом, віковий страх із стимулу особистісного розвитку і засвоєння оточуючої дійсності, може перетворитися на їх гальмо.
Отже, страх, як й інші базові емоції, виконує важливі адаптивні функції. Емоцію страху не варто розглядати як щось жахливе, поки вона не виходить за межі розумного й відповідає вимогам ситуації. Відомому виразу Франкліна Рузвельта «Саме страшне в житті – це страх» не можна відмовити у гостроті, але все ж таки не варто вважати його істиною в останній інстанції.
1.2. Дослідження походження страху
Страх виробився в процесі еволюції як компонент інстинкту самозбереження. Для того, щоб вижити, тварини повинні не лише знаходити підтримку свого існування, але й уникати різних небезпечних ситуацій ті впливів (вогню, можливості потонути, падіння, отрути). Наявність таких загроз призвело до розвитку специфічних механізмів уникнення. Найпростіший з них – рефлекс відсмикування кінцівок, що приводить до руху в сторону від пошкоджуючого (або потенційно шкідливого) стимулу. У людей зберігається багато з вроджених страхів, хоча тепер вони здаються менш виправданими, ніж в минулому (особливо в останні покоління, які живуть в умовах міської цивілізації). Зазвичай страх послаблюється під впливом адаптації, але достатньо поширені сильні й стійкі страхи, та їх подолання вимагає довгого тренування.
По мірі розвитку психіки людини і ускладнення форм її життя страх набував соціально опосередкований характер й виражав все більш психологічно тонку гаму морально-етичних почуттів та переживань. Як і людина на ранніх щаблинах свого соціального розвитку, дитина перших років життя боїться всього нового й невідомого, одухотворяє предмети й казкових персонажів, боїться незнайомих тварин та вірить в те, що його батьки будуть жити вічно. У маленьких дітей все реальне, як наслідок, їх страхи також носять реальний характер. Й лише поступово складається об’єктивний характер уявлень, коли дитина вчиться розрізняти відчуття, володіти почуттями й мислити абстрактно-логічно. Ускладнюється психологічна структура страхів разом з приходом вміння планувати свої дії та передбачати дії інших, з появою здатності до співчуття, почуття сорому, провини, гордості та самолюбства. Егоцентричні, основані на інстинкті самозбереження страхи доповнюються соціально опосередкованими, порушуючими життя й благополуччя інших людей, спочатку батьків і доглядаючи за дитиною, а потім людей поза сферою його безпосереднього спілкування.
Доказом загальних закономірностей розвитку слугує те, що в різних цивілізаціях діти в своєму розвитку відчувають ряд загальних страхів: у дошкільному віці – страх віддалення від матері, страх перед тваринами, темрявою, в 6-8 років – страх смерті. Це виникає тому, що дозрівання психічних структур проходить під впливом соціальних факторів, які стають основою для появи одних і тих же страхів. Наскільки буде виражений той чи інший страх, чи буде він взагалі виражений, залежить від індивідуальних особливостей психічного розвитку і конкретних соціальних умов, в яких проходить формування особистості дитини.
Процес урбанізації продовжується все більше віддаляючи людину від природних умов існування, призводить до ускладнення міжособистісних стосунків, інтенсифікації темпу життя. Напряму чи опосередковано, через батьків, це може несприятливо відобразитися на емоційному розвитку дітей.
Дорослі, зайве хвилюючись про дитину, спілкуються з ним, постійно повчаючи, переважно на абстрактно-віддаленому, а не наочно-конкретному, образному рівні. Тому дитина вчиться безпідставно хвилюватися з причини того, що може статися, а не активно й впевнено долати життєві труднощі. Страх, хвилювання у дітей можуть викликати постійні нервово-психічні навантаження, що виникають у матері внаслідок вимушеної чи навмисної переміни сімейних ролей (перш за все, батька). Так, хлопчики й дівчатка бояться частіше всього того, що головною в сім’ї вважають матір, а не батька. Працююча й домінуюча в сім’ї мати часто неспокійна та дратівлива у відношеннях з дітьми, чим і викликані відповідні реакції переживань. Домінування матері також вказує на недостатньо активну позицію батька в сім’ї, що ускладнює спілкування з ним хлопчиків й підвищує можливість передачі хвилювання зі сторони матері.
Честолюбні, не в міру принципові, з загостреним почуттям обов’язку, безкомпромісні матері надмірно вимогливі й формально поводяться з дітьми, які не влаштовують їх у відношенні статі, темпераменту чи характеру. У таких гіперсоціальних матерів турбота – це головним чином тривога з приводу можливих, непередбачуваних нещасть з дитиною. Строгість таких матерів викликана нав’язливим прагненням передбачити її образ життя по заздалегідь складеному плану, який виконує своєрідну роль ритуального наказу.