Тема:
Концепції особистості у вітчизняній психології
Душа – це те,
що робить
траву – травою,
дерево – деревом,
людину – людиною.
Без душі
трава - сіно,
дерево – дрова,
людина – труп.
Професійні психологи України починають усвідомлювати внесок української психології в наукове розуміння сутності, розвитку й функціонування особистості. Цьому сприяє і та увага, яку привертає особистість у світовій науці, зокрема, філософії, педагогіці, психології, економіці тощо, а також визнання виняткової ролі особистості у поліпшенні соціального, економічного, політичного життя передових країн світу, добробуту їхніх громадян.
Після отримання Україною незалежності у психологічному товаристві постало питання про справжнє значення того, що зроблено саме українськими психологами на терені колишньої Російської імперії та Радянського Союзу. І слід одразу зауважити, що виділити суто національні українські наробки зі, скажімо, російсько-українського, а вслід за ним — і німецько-українського, американо-українського тощо контексту важко, поза-як психологія, як і інші гуманітарні та природничі науки, розвивалась і розвивається в єдиному багатонаціональному просторі світової науки. Про це свідчать незаперечні історичні факти.
Так, О.Лазурський, виходець з України, з Переяслава, формувався як психолог-дослідник під безпосереднім науковим керівництвом В.Бехтерева і опосередкованим — І.Павлова. Становлення молодого одеського мислителя С.Рубінштейна здійснювалося під впливом німецької філософії і психології, зокрема — за умов навчання талановитого юнака у Марбурзькому університеті. Відомий у Європі, але не в Україні, українець за походженням, психолог О.Кульчицький, який у .60-ті роки XX століття очолював Український Вільний Університет у Мюнхені, вважав себе учнем видатного німецького персонолога Ф.Лерша. Навіть патріарх української радянської психології Г.Костюк не міг за певних історичних і політичних обставин залишитись осторонь взаємовпливів в умовах тісних наукових взаємостосунків із російськими радянськими психологами — О.Леонтьєвим, О.Лурією, Б.Ананьєвим, Б.Ломовим та ін. І цей перелік можна продовжувати.
Тому з огляду на історичні реалії минулого століття, доцільно говорити про вітчизняну психологію в широкому тлумаченні цього поняття.
Ми використовуємо цей термін, зараховуючи до низки вітчизняних психологів передусім тих, хто народився, учився і працював на психологічних теренах України і побив величезний внесок не тільки в українську, а й у світову персонологію. Утім, немає причин викреслювати з низки вітчизняних психологів тих, хто народився, певний час жив в Україні, але був змушений проживати і працювати за межами її території, хто все життя був пов'язаний з Україною певним чином, зробив відчутний внесок в українську психологічну науку. І, нарешті, будемо вважати вітчизняними психологами і тих науковців, хто дуже вплинув на розвиток саме української психології, неодноразово був в Україні, виступав із доповідями, співпрацював із українськими психологами, але залишався при цьому представником своєї національної науки.
Якщо дотримуватися саме зазначених вище «соборних» критеріїв, то складається масштабна картина вітчизняної української персонології. До її складу можна віднести таких відомих і маловідомих діячів, як В.Бехтерев, ОЛазурський, Л.Виготський, В.М'ясищев, С.Рубінштейн, О.Леонтьев, К.Платонов, Г.Костюк, П.Чамата, О.Кульчицький, О.Ткаченко, В.Моргун, О.Дусавицький, І.Бех, Б.Цу-канов та ін. Уважне й неупереджене вивчення об'єктивних історичних, біографічних даних щодо творчого наукового життя перерахованих видатних психологів підтверджує нашу думку.
Цю славетну низку вітчизняних персоналістів можна було б продовжити, поза-як дослідженню психологічних проблем особистості присвятили свої праці багато українських спеціалістів. Утім, ми наводимо передусім саме цей перелік імен, тому що їхні здобутки можуть бути представлені у вигляді цілісної концепції особистості, а не окремих психологічних поглядів на її природу. Критерієм сформованості такої концепції ми вважаємо наявність у наукових працях цих персонологів ґрунтовного наукового визначення особистості, цілісного уявлення про її будову, розвиток і функціонування як суб'єкта діяльності й поведінки, а також — існування прикладних аспектів їхньої концепції.
Отже, за ретроспективного аналізу й синтезу окреслених вище даних, виділених у наукових працях вітчизняних психологів, можуть бути реконструйовані справжні, повноцінні концепції особистості — навіть тоді, коли самі вчені не стверджували це. Крім того, деякі з вітчизняних «дефакто» персонологів змушені були «де-юре», за певних ідеологічних, політичних умов маскувати, приховувати свої теоретичні погляди на особистість. Так, наприклад, ми переконані, що Л.Виготський навмисне завуалював своє оригінальне «учення про особистість» у наукових працях, чудово розуміючи нищівну для психології особистості суть авторитарного сталінського режиму, за якого йому довелося жити і працювати. Тому теоретики й історики сучасної вітчизняної психології мусять провести величезну аналітичну, реконструктивну роботу, як це зробили, приміром, американські спеціалісти, щоб повернути українській науці й суспільству величезну теоретичну скарбницю оригінальних концептуальних даних про особистість. І мовиться не стільки про «хрестоматійний» огляд теоретичних поглядів наших класиків на особистість, скільки про реконструкцію цих поглядів у вигляді повноцінних концепцій.
На цьому шляху нас очікують справжні наукові відкриття, завдяки яким українська психологія постає як гідний член світового психологічного товариства й отримує творчий стимул для свого подальшого розвитку.
Спробу розпочати таку роботу в галузі психології особистості і здійснено автором. Перші результати такої роботи представлено в наступних статтях, у яких викладено концепції особистості таких видатних вітчизняних психологів, як В.Бехтерев, О.Лазурський, Л.Виготський, С.Рубінштейн, О.Леонтьев, К.Платонов, Г.Кос-тюк і В.Моргун. Автор запрошує читачів до ознайомлення з концепціями особистості славетних вітчизняних персонологів, які сприяють відродженню гідності української психологічної науки.
Концептуальне уявлення про особистість в об’єктивній психології та рефлексології В.Бехтерєва
Володимир Михайлович Бехтерев (20 січня 1857р. — 24 грудня 1927 р.) народився в с. Соралт В'ятської губернії Росії в сім 7 службовця. 1878р. закінчив з відзнакою Петербурзьку медика-хірургічну (згодом Військово-медичну) академію, отримавши звання лікаря-докторанта. Був залишений при клініці нервових і душевних хвороб академії для підготовки докторської дисертації з медицини, яку успішно захистив 1881 р. Услід за цим був обраний професором Казанського університету, де 1885 р. за його ініціативи та участі створюється перша в Росії лабораторія експериментальної психології. 31883р. очолює кафедру психіатрії та клініку нервових і душевних хвороб Петербурзької Військово-медичної академії, дійсним членом якої обирається 1899 р. 1908 р. заснував і очолив Психоневрологічний інститут у Санкт-Петербурзі, який став першим у світі центром з комплексного вивчення людини.
Наукові інтереси В.Бехтерева зосереджуються в галузях психіатрії, невропатології, фізіології, психології, психогігієни, психопрофілактики, педагогіки, соціології. Ним створений відомий у психологічній науці напрям, який отримав спочатку назву об'єктивної психології (1904 p.), а потім — психорефлексології (1910р.) і, нарешті, — рефлексології (1917 p.).
У вересні 1905 р. В. Бехтерев виступив у Києві з програмовою доповіддю «Особистість та умови її розвитку і здоров'я» на II з'їзді вітчизняних психіатрів [3]. Згодом його погляди на особистість були викладені у фундаментальній праці «Об'єктивна психологія» (3 випуски у 1907— 1910 pp.) та інших роботах (див. бібліографію).
В.Бехтерев вважав, що визначення поняття особистості пов'язане в науці з великими суперечностями. Про це свідчать різні погляди і думки, залежно від напрямів дослідження психіки. На його думку, під особистістю слід розуміти як об'єднуюче, так і спрямовуюче начало, що керує думками, діями та вчинками людини. Тобто особистість як поняття містить у собі, окрім внутрішнього об'єднання та координації, ще й активне ставлення до навколишнього світу, що грунтується на індивідуальній переробці зовнішніх впливів. Відповідно до цього, в особистості виділяються як суб'єктивна, так і об'єктивна сторони. Суб'єктивні переживання особистості завжди виявляються через певну низку об'єктивних явищ.
В.Бехтерев підкреслював, що саме в об'єктивних явищах «міститься те збагачення, яке вносить особистість в оточуючий її зовнішній світ» [22, с. 16]. З погляду об'єктивної психології, лише об'єктивні вияви особистості, які доступні для спостереження, власне і складають об'єктивну цінність особистості.
Зазначене дає змогу вченому зробити висновок, що «особистість з об'єктивного погляду є психічний індивід з усіма його самобутніми особливостями — індивід, який є самодіяльною істотою щодо оточуючих зовнішніх умов» [22, с. 16]. На його думку, саме загальна сукупність психічних явищ з їх особливостями, а не окремо розглянуті . явища — оригінальність розуму, творчі здібності, розумовий кругозір, воля — саме така сукупність, що виділяє особу з-поміж інших та зумовлює її самодіяльність, об'єктивно характеризує особистість. Критерієм і мірою розвиненості особистості в особі визнається сукупність психічних явищ, яка виявляється через індивідуальне ставлення до оточуючих людину умов і надає їй можливість виступати самодіяльною істотою.