Відмінною у вимові голосних і приголосних є й сила повітряного струму. При вимові голосних вона слабка, при вимові приголосних – сильна.
Такі три артикуляційні ознаки розрізнення голосних і приголосних. Їх можна подати в схемі:
| Звуки>Ознаки артикуляції | Голосні | Приголосні |
| Наявність чи відсутність перепони | Перепони немає | Перепона є |
| Напруженість органів мови | Рівномірна нелокалізована | Нерівномірна, зосереджена лише в місці перепони |
| Повітряний струмінь | Слабкий | Сильний |
Щодо голосних, то єдиною практично чинною класифікацією сьогодні є артикуляційна. Установлено, що резонатор, його форму та об’єм змінюють: 1) язик, 2) губи та 3) м’яке піднебіння. Залежно від їх участі і прийнято розрізняти голосні.
1. Найрухоміший активний орган – язик, він здатний змінювати своє положення, рухаючись у вертикальному й горизонтальному напрямах. Переконатись у цьому дуже легко, досить лише вимовити звуки [і] та [у], стежачи за тим, як язик змінює своє місце: при вимові [і] кінчик язика упирається в нижні зуби, тобто перебуває в передній частині порожнини рота, а при артикуляції [у] відтягується назад. Так язик рухається по горизонталі.
Зіставлення вимови звуків [і] та [а] показує, що язик змінює своє положення і по вертикалі.
Залежно від руху язика по горизонталі голосні поділяються на ряди: передній, середній і задній. За зміною положення язика по вертикалі розрізняють піднесення: високе, середнє, низьке. Для зручності вивчення класифікації голосних прийнято використовувати дев’ятиклітинний чотирикутник, який заповнюється позначенням звуків. Порівняймо основні звукові варіанти фонем української та російської мов.
Українська мова
| Ряд>Піднесення | Передній | Середній | Задній |
| Високе | [і][и] | [<у>] | |
| Середнє | [е] | [<о>] | |
| Низьке | [а] |
Російська мова
| Ряд>Піднесення | Передній | Середній | Задній |
| Високе | [и] | [ы] | [<у>] |
| Середнє | [э] | [<о>] | |
| Низьке | [а] |
Зіставлення класифікації голосних української і російської мов доводить, що кожна мова має специфічні особливості артикуляції звуків, які на перший погляд видаються однаковими.
Губи при артикуляції голосних бувають активними й пасивними. Діючи активно, вони витягуються вперед, надаючи резонаторові подовженої форми. Залишаючись пасивними, вони скорочують передню частину резонатора, бо отвором резонатора стають не губи, а верхні й нижні зуби. Голосні, утворені без участі губів, прийнято називати нелабіалізованими, наприклад, українські [е], [и], [а]. Голосні ж, утворені з допомогою видовження губів, називають лабіалізованими (від лат. labialis<labium – „губа”) як-от в українській [о], [у]:[вода`], [нау`ка]; в німецькій [u], [o], наприклад, у словах uber– „через”, schon – „красивий”; у французькій, зокрема: [u]: dur [dur] – „твердий”. Не слід думати, що лабіалізовані німецької й французької мов тотожні українським [о] та [у].
3. М’яке піднебіння, як рухомий орган, змикається зі стінкою зіва і закриває прохід видихуваного в порожнину носа повітрю, а опускаючись, відкриває прохід для повітряного струму в носову порожнину. У першому випадку голосні звучать без носового відтінку, а в другому – з носовим забарвленням, оскільки повітря проходить водночас через ніс і через рот. Голосні без носового відтінку належать до категорії неносових, або н е н а з а л і з о в а н и х, їх припустимо називати ротовими, голосні з носовим резонансом – до носових, або н а з а л і з о в а н и х (від лат. nasus – „ніс”). Надання звукові носового відтінку називають н а з а л і з а ц і є ю. Носовому забарвленню піддаються не лише голосні, а й приголосні, як-от українські [м], [м’], [н], [н’]. Практично до артикуляції будь-якого голосного можна додати носовий відтінок, але як фонеми голосні носові трапляються лише в окремих мовах. Так, у жодній зі східнослов’янських мов (українській, російській, білоруській) носових голосних немає. Зате вони є в польській, французькій, португальській і в деяких діалектах македонської мови. Носові голосні властиві старослов’янській мові. У польській мові, зокрема, є носові голосні [о] та [е]. Вимовляються вони приблизно як [он] і [ен], наприклад: [монш] – „чоловік”, [йе|нзик] – „язик”, „мова”, а перед губними вимовляються як [ом], [ем]: [зомп] – „зуб”, [зе|мби] – „зуби”.
В аналізі голосних у початковому курсі загального мовознавства необхідно називати всі чотири ознаки їх артикуляції: 1) за рядом, 2) піднесенням, 3) лабіалізацією, 4) назалізацією. Ця вимога зумовлена тим, що звукам різних мов світу, які є об’єктом аналізу загального мовознавства, властиві названі ознаки.
Під час характеристики голосних української мови достатньо називати ряд, піднесення і лабіалізацію голосного. Згадка про назалізацію голосних української мови зайва, адже носових голосних у ній немає. Якщо немає протиставлення (опозиції) якихось звуків у вивченні конкретної мови, то й не слід уводити його в класифікацію.
Крім цих артикуляційних відмін голосних, в ряді мов вони розрізняються ще за ступенем розкриття рота – голосні відкриті і закриті. В українській мові голосних, які б протиставлялися за цією ознакою і служили б засобом розрізнення значень, немає. У німецькій, французькій відкриті і закриті голосні є смислорозрізнювальними одиницями: у німецькій відкритий [о] і закритий [э], як-от: derSohn [zo:n] – „син” і derStock [s~tэk] – „палка”; у французькій: відкритий [є] – pret [prє] „готовий ”і закритий [э] – pre| [prэ] „лука”.
Голосні поділяються і за акустичною ознакою на довгі й короткі. Довгі й короткі є в англійській і німецькій мовах, наприклад, в англійській: sheep – „вівця” і ship – „судно”, у німецькій Bett – „ліжко” і Beet – „клумба”.
В основі класифікації приголосних за артикуляційними ознаками лежить розрізнення їх 1) за місцем артикуляції, або за активними мовним органом, 2) за співвідношенням голосу і шуму (або за участю голосу і шуму), 3) за способом творення шуму (або за способом артикуляції).
1. За місцем артикуляції, або за активним мовним органом (точніше місцем зімкнення активного органа з пасивним), приголосні поділяються на:
а) г у б н і, або л а б і а л і з о в а н і, наприклад: укр. [б], [п], [в], [м], [ф], які в свою чергу поділяються на г у б н о-г у б н і, або б і л а б і а л ь н і (від лат. bis „двічі” і лат. labialis – „губний”): укр. [б], [п], [в], [м] і г у б н о-з у б н і: укр. [ф];
б) я з и к о в і, серед яких розрізняють п е р е д н ь о- (укр. [д], [д|], [т], [т|], [л], [л|], [н], [н|], [р], [р|], [з], [з|], [с], [с|], [ч], [ш], [ж], [дж], [дз], [дз|], [ц],[ц|]), с е р е д н ь о- ([й], нім. [ch], що називається ich – Laut (вим. [іхь ля|ут] ); фр. [n|] (орфографічно gn), і з а д н ь о я з и к о в і (укр. [g], [к], [х], рос. [г], [к], [х], польські [g], [g’],[k], [ch], [ch’]);
в) я з и ч к о в і, або у в у л я р н і (від лат. uvula – „маленький язичок”), наприклад, французьке і німецьке [r];
г) глоткові, або фарингальні (від лат. pharynx– „глотка”), як-от укр. [г], нім. [h], який у фонетиці прийнято називати hauch - Laut, вим. [хаух ля|ут]; пор.: derHeld („герой”), dieFreiheit („свобода”).
2. Залежно від співвідношення голосу й шуму приголосні поділяються на с о н о р н і (від лат. sonorus– „звучний”) і ш у м н і, серед шумних є д з в і н к і й г л у х і. Наведена нижче таблиця дає уявлення про питому вагу голосу й шуму в групах приголосних.
|Ш у м н і |
| Сонорні | Дзвінкі | Глухі |
| ГолосШум | ШумГолос | Шум |
Сонорні характеризуються тим, що в них при наявності шуму голос переважає над ним: голосові зв’язки працюють активно. Це такі звуки української мови, як [л], [л|], [м], [н], [н|], [в], [й], [р], [р|]. Соборність (звучність) різних мов не збігається. В окремих мовах сонорні настільки звучні, що можуть бути складотворними, тобто, як і голосні, становити основу складу, що свідчить про їх акустичну близькість до голосних. У більшості мов (серед них і сучасна українська) сонорні не складотворчі.
У шумних звуках шум або переважає над голосом (це - дзвінкі), або він виступає єдиною ознакою звука (це глухі). Дзвінкі й глухі здебільшого утворюють співвідносні пари звуків, у яких вони відрізняються наявністю чи відсутністю голосу, як-от в українській мові:
Дзвінкі б д д| з з| ж дж дз дз| г г -
Глухі п т т| с с| ш ч ц ц| к х ф
Не в усіх мовах фіксуються такі співвідносні пари. У російській мові, наприклад, глухі [ч], [ц], [х] не мають відповідних дзвінких, зате є пара [в] – [ф], в українській же мові глухий [ф] виступає без пари. В естонській мові немає дзвінких [b], [d], [g].