Асиміляція виникає тоді, коли стикаються звуки різної характеристики: приголосні дзвінкий і глухий, м’який і твердий, шиплячий і свистячий, передньоязиковий і задньоязиковий, голосні переднього і заднього ряду тощо.
Можлива асиміляція щодо твердості-м’якості, наприклад, укр. співати [с/п,івате] (за м’якістю в українській мові найбільш послідовно асимілюються [з], [с], [ц], [дз]; менш послідовно – [д]). Приголосні асимілюються також і за участю носового резонатора. Слово рос. мови обман у північноросійських діалектах вимовляється як [омман]. У ньому неносовий [б] повністю уподібнився носовому [м].
Результатом уподібнювання є зменшення несхожих рис сусідніх звуків і збільшення подібних ознак. Наприклад: вогкий – [во/хкиі]– асиміляція за місцем і способом творення. Отже, кількість відмінних ознак зменшилася, а спільних збільшилася. Це й ілюструє процес асиміляції.
Види асиміляції розрізняють залежно від: 1) напряму її дії; 2) результату; 3) місця розташування звуків, що підлягають цьому процесу.
1) Залежно від напряму дії асиміляція буває прогресивна, при якій попередній звук уподібнює наступний, тобто його дія спрямована вперед (прогрес), і регресивна, якщо наступний звук уподібнює собі попередній, його дія скерована назад (регрес).
Факти різних мов свідчать, що частіше виникає регресивна асиміляція, наприклад: укр. молотьба [молод/ба/], рос.[ло/шка] (з ложка).
Явище прогресивної асиміляції менш поширене, але саме воно діє в російській діалектній вимові слів [ван/к’а], [кол/к’а].
Асиміляції піддаються не лише звуки, що стоять у середині слова, але й звуки різних слів, що утворюють одне фонетичне слово: з хати - [сха/тие].
2). За результатом розрізняють асиміляцію часткову і повну. Усі наведені вище приклади регресивно асиміляції становлять водночас і зразки часткової асиміляції, тобто такого уподібнення при якому звуки зближуються лише за однією чи кількома артикуляційними ознаками, але не стають тотожними.
Наслідком повної асиміляції стає перетворення двох різних звуків в абсолютно однакові: укр. розсипати – [росси/патие], принісши – [приені/шшие], рос. сшить - [шшит/], изжарить - [ижжа/рит/], лат. alliteratio (від adliteraio – „алітерація”), immortalis – (від inmortalis – „безсмертний”).
3). За розташуванням (за суміжністю) звуків, що взаємодіють у мовному потоці, асиміляція буває контактною (суміжною) і дистанційною (несуміжною).
Якщо вищенаведені приклади – це контактна асиміляція, то наступні – є прикладами дистанційної асиміляції: рос. чечевица (від сочевица), пепел (з попель); укр. [кужу|х] (діал.) - (з кожух), літер. [коужу/х].
В аналізі звукових змін, зокрема асиміляції, слід дотримуватися послідовності: а) визначення типу фонетичної зміни; б) вказівка, за якою ознакою відбулася асиміляція: у голосних – за рядом, піднесенням, лабіалізацією, назалізацією; у приголосних – за місцем артикуляції, за участю голосу й шуму, за способом артикуляції, за твердістю/м’якістю, свистячістю/шиплячістю, за носовістю/неносовістю; в) завершується розгляд асиміляції визначенням її видів: прогресивна – регресивна, повна – часткова, контактна – дистанційна.
Окремим типом несуміжної прогресивної й повної асиміляції, що відбувається тільки між голосними, є явище сингармонізму, властиве тюркським і фінно-угорським мовам. Сингармонізм (від грец. syn – „разом”, harmonia – „співзвучність”) полягає в уподібнюванні голосних, що входять до складу сукфіксів, кореневому голосному. Наприклад, у турецькій мові голосні суфіксів здебільшого залежать від голосного кореня. Показовим у цьому є зміна голосного в суфіксі множини -лар (такі своєрідні суфікси тільки множини чи тільки певного відмінка – родового, давального тощо – існують у турецькій мові) залежно від того, який голосний наявний у корені. Так, наприклад, при іменникові даш („камінь”) цей суфікс виступає з голосним [а]: дашлар („камені”), бо такий голосний стоїть у корені; поєднуючись з коренем ев („будинок”), цей же суфікс набуває звука [е]: евлер („будинки”), оскільки [е] наявний у корені. За цією ознакою можна розпізнати значну кількість слів, запозичених з тюркських мов, а саме: базар, башмак, карман, кабала, набат волок, сундук, у яких спостерігаються однотипні голосні. Однак це не означає, що тюркізми існують лише в такому фонетичному оформленні. Слово башлик, буланий, орда, бариш, барсук за походженням тюркські, проте відзначеної вище гармонії голосних не мають.
Акомодація. Фонетичний процес акомодації (лат. accomodatio - „пристосування”) полягає в пристосуванні (не уподібнюванні) артикуляції одного звука до характеру творення іншого. Акомодація виникає при контактуванні приголосних і голосних. Цим вона відрізняється від асиміляції, яка є наслідком взаємодії сусідніх: приголосних і приголосних, голосних і голосних.
Пристосування спричиняє надання звукові відтінку сусіднього звука. Повного ж перетворення звука за зразком сусіднього не буває, оскільки стикаються звуки надто відмінні за творенням – голосні й приголосні.
Розрізняють акомодацію прогресивну і регресивну. Якщо екскурсія (початок артикуляції) наступного звука пристосовується до рекурсії (закінчення артикуляції) попереднього звука, то таку акомодацію називають прогресивною. У цьому випадку активно діє попередній звук, він пристосовує до себе наступний. Саме такий тип акомодації виникає в ряді слів російської мови при поєднанні твердого кінцевого префікса і початкового кореневого [и], наприклад, у слові пред + история. Початковий кореневий звук переднього ряду [и] при такому сусідстві змінює свою якість, пристосовуючись до велярної (задньоязикової) артикуляції попереднього приголосного, перетворюючись у голосний середнього ряду [ы] -[пр’эдысто|р’иjа]. Подібне спостерігається і в словах [подыто|жит’], [подыгра|т’], [подыска|т’], [сы/знова], [сы/змал’ства]. Це фонетичне явище закріплене на письмі: перелічені слова пишуться так, як вимовляються: предыстория, подытожить, подыграть, подыскать, сызнова, сызмальства.
Прикладом прогресивної акомодації може бути й вимова в українській мові прийменника між і займенника інший, як [м’іжи|ншием] (у вимові це фонетичне слово - такт), а також [пеиреидисто|р|іjа]. Однак український правопис рекомендує передавати такі випадки на письмі за морфологічним принципом (з метою збереження морфологічного „образу” слова).
Регресивна акомодація виникає тоді, коли рекурсія попереднього звука пристосовується до екскурсії наступного. Це значить, що активним виступає наступний звук. Дія спрямовується назад, на що вказує сама назва акомодації – регресивна. Внаслідок такої акомодації в спільнослов’янську добу утворилися носові[о] та[е]. Вони виникли завдяки поєднанню в мовному потоці неносових[о] та[е] з носовими приголосними [м] та[н]. Відбулося пристосування неносової артикуляції голосних до носової артикуляції приголосних, що яскраво проявляється у вимові цих голосних як [ом], [ем], [он], [ен]; пор.: старослов’янські д[ом]бъ – „дуб”, з[ом]бъ – „зуб”, м[ен]со – „м’ясо”, п[ен]ть- „п’ять”, які вимовлялися, як польські dąb, ząb, mięso, pięć.
Дисиміляція. Дисиміляція (від лат. dissimilatio – „розподібнювання”) – це зворотний до асиміляції процес. Він вступає в дію тоді, коли поряд чи на віддалі стоять однакові або досить близькі за характером звуки. Зробити їх відмінними – такий результат дії дисиміляції. Причини цього явища ще недостатньо з’ясовані, але незаперечно, що умовою виникнення дисиміляції виступає трудність вимови однакових чи близьких за певною характерною ознакою звуків.
За напрямом дисиміляція буває регресивною і прогресивною, за місцем розташування звуків у мовному потоці – контактною (суміжною) і дистанційною (несуміжною).
Приклади розподібнювання першого з двох близьких чи однакових звуків слід відносити до типу регресивної дисиміляції, наприклад: [хто] із [кто] (із давньосхіднослов’янського къто, а пізніше кто); [jеŷла|нп’іŷ] (у розмовній мові) – з Євлампій; [пра|хтика] (не літературна форма) – з практика. Оскільки в наведених прикладах розподібнювання відбувається у звуках, що стоять поряд, то такий його тип слід іменувати контактною дисиміляцією.
Випадки розподібнювання другого з двох однакових чи близьких за характером звуків становлять зразки прогресивної дисиміляції: укр. літературне срібло утворилося з давнього срібро; рос. діалектне пролубь – з давнього прорубь. Те, що розподібнюються звуки, котрі стоять на віддалі (срібло і пролубь), дає підстави визнати в цих прикладах дистанційну дисиміляцію.