3. У класифікації приголосних за способом творення шуму (за способом артикуляції або ще інакше – за характером перепони) враховують три види перепон, що виникають на шляху видихуваного повітря.
(а) Активний орган, рухаючись до пасивного, не змикається з ним, а утворює щілину. Повітряний струмінь треться об її стінки й утворює шум. Так з’являються щілинні, або їх називають протиснено-щілинні, або фрикативні (від лат. fricare – „терти”), або спіранти (від лат. spiro – „дую”): [в], [ф], [з], [з|], [с], [с|], [ш], [ж], [й], [х], [г]. Характерно, що хоч яким є ступінь наближення активного органа до пасивного (зокрема язика до зубів, альвеол, твердого чи м’якого піднебіння), повного зімкнення їх не відбувається. Завдяки щілині ці звуки протягуються.
(б) Перепона створюється повним зімкненням на якусь частку секунди активного мовного органа з пасивним і раптовим, миттєвим розривом під тиском видихуваного з легенів повітря. Утворювані таким чином приголосні називають зімкненими, або проривними, або вибуховими, або миттєвими. З цих термінів найбільш прийнятним є термін „зімкнені”, однак можливе застосування терміна „проривні”. В українській мові це [б], [п], [д], [д| ], [т], [т| ], [g], [к]. Протяжність цьому типу приголосних не властива.
Серед зімкнених своєрідною артикуляцією характеризуються звуки [л], [л| ], [м], [н], [н|]. Їх називають зімкнено-прохідними.
При їх артикуляції активні органи, зімкнувшись з пасивними, не розмикаються миттєво, як при творенні проривних, а залишаються на місці зімкнення і розмикаються лише після проходження утворюваного в гортані голосу в одному випадку через порожнину рота (звуки [л], [л|]), в іншому – через порожнину носа (звуки [м], [н], [н|]). Так, при вимові приголосних [л], [л|] кінчик язика змикається з верхніми зубами, але це зімкнення не закриває повністю проходження повітря. Воно йде через отвори між язиком і щоками. Їх творення закінчується розмиканням язика із зубами.
При вимові [м], [н], [н|] повністю перекривається проходження повітряного струменя через порожнину рота. Різниця лише в тому, що вимова м супроводжується зімкненням верхньої й нижньої губи, в артикуляції ж звуків н, н активно діє передня частина спинки язика, яка змикається з зубами й альвеолами і створює перепону. Утворюваний в гортані голос проходить через носову порожнину, і артикуляція цих звуків завершується розмиканням активних органів з пасивним.
У системі зімкнених виділяється окрема група приголосних – африкати (від лат. affricata – „притерта”). Особливість їх артикуляції полягає в тому, що після зімкнення активного органа з пасивним наступає повільне (а не раптове, як при творенні проривних) розмикання, яке поступово переходить у щілину. Тому африкати ще називають зімкнено-щілинними (або зімкнено-фрикативними) звуками. Так артикулюються звуки [ц], [ц|], [ч], [дж], [дз], [дз|]. Перехід від вимови елементів зімкнених до елементів щілинних (фрикативних) слухом не відчувається, тому африкати сприймаються як один звук.
Не слід змішувати вимову африкатів з їх графічним відтворенням. У багатьох мовах для передачі деяких африкатів на письмі не існує окремих знаків, і їх позначають двома буквами, як-от укр. дзвін, джміль; біл. дзень; нім. Pferd– „кінь”, пол. dzungla – „джунглі”, що є одним із проявів невідповідності вимови написанню. Але це не повинно порушувати нормативності вимови і шкодити правильному розумінню артикуляційної природи цих своєрідних звуків: пишеться дві букви – вимовляється один звук.
Різновидами африкатів вважаються аспірати (від лат. aspirare – „дути”, „видихати”), або придихові приголосні. Аспіратами називаються дзвінкі або глухі приголосні, вимова яких відзначається легким гортанним придихом, утворюваним проходженням видихуваного повітря крізь звужену голосову щілину. Придихові є в грузинській і вірменській мовах – [ph], [th], у староіндійській [bh], [dh], [gh] (придихові позначаються у фонетичній транскрипції з допомогою букви h). Наближаються до придихових звуки німецької мови [p], [t], [k], які вимовляються з придихом, наприклад: diePost – „пошта”, retten – „рятувати”, derKahn – „човен” (приблизна вимова [diePhoost], [retthen], [derKaahn]). У слов’янських мовах таких звуків немає.
(в) Перепона створюється частим ритмічним змиканням і розмиканням активного еластичного органа з пасивним. Здатність дрижати в струмені повітря мають кінчик язика і маленький язичок. Спостерігається це при вимові передньоязикового звука [р], властивого багатьом мовам, та увулярного [r], характерного для французької й німецької мов.За такою своєрідною артикуляцією ці звуки називаються дрижачими, або вібрантами (від лат. vibrare – „дрижати”, „дрижачий”).
Розглянуті три класифікації приголосних ґрунтуються на артикуляційних засадах. Їх групування, однак, цим не обмежується.
При врахуванні акустичних ознак приголосних до уваги беруть такі розрізнення: 1)твердість і м’якість, 2) свистячість і шиплячих, 3) носових і неносових.
(1) Тверді приголосні утворюються так, що на їх творення за місцем, способом артикуляції й участю голосу і шуму не накладаються жодні додаткові артикуляційні нашарування. Ті ж звуки, що кваліфікуються як м’які, утворюються на базі твердих унаслідок накладання додаткової артикуляції на основну в кожному звукові. Додаткова артикуляція полягає в піднятті середньої частини спинки язика до твердого піднебіння, завдяки чому зменшується розмір резонатора, що спричиняє підвищення характерного для звука тону й шуму. Тверде піднебіння – латинською мовою – palatum, звідки й термін „палаталізація”.
Розрізнення приголосних за твердою і м’якою вимовою (або спрощено за твердістю і м’якістю) створює пари. В українській мові: [д] – [д|], [т] – [т|], [з] – [з|], [с] – [с| ], [дз]- [дз|], [ц] – [ц|], [л] – [л|], [н] – [н|], [р] – [р|]. Звук [й] належить до категорії м’яких приголосних, його основна артикуляція пов’язана з підняттям середньої частини спинки язика до твердого піднебіння (він - середньоязиковий), а це означає, що за природою свого творення він не палаталізований (тобто пом’якшений), а палатальний (тобто м’який). У палаталізованих приголосних підняття спинки язика до твердого піднебіння – додаткова артикуляція, у творенні [й] – це артикуляція основна. Зняти цю артикуляцію – і ніякого звука не буде. Тому [й]не має відповідної твердої пари.
Не має відповідної пари й середньоязиковий звук німецької мови [ch] (ich – Laut). У його творенні підняття середньої частини спинки язика до піднебіння становить не додаткову, а основну артикуляцію.
У зв’язку з тим, що при творенні різних палаталізованих звуків спостерігається різний ступінь наближення язика до твердого піднебіння, ряд дослідників схильні розрізняти відмінні ступені палаталізації приголосних української мови і розцінювати це як їх здатність до більшого чи меншого м’якшення, тобто до слухового розрізнення тональності, зокрема: м’який([й]), пом’якшені([д|] [т|] [з|] [с|] [ц|] [л|] [н|] [дз|] [р|]), напівпом’якшені (до категорії останніх відносять губні, шиплячі, задньоязикові, глотковий, які в позиції перед [і] стають не м’якими чи пом’якшеними, а напівпом’якшеними. В інших позиціях вони залишаються твердими, тобто це позиційні варіанти твердих фонем. Тому у фонетичній транскрипції напівпом’якшення пропонується позначати відмінно від пом’якшення – [’]).
2. За акустичними ознаками в системі приголосних виділяють групу свистячих і групу шиплячих. Зустрічаючись у мовному потоці, вони взаємодіють, викликаючи процес уподібнювання. Тому до класифікаційної схеми правомірно ввести опозицію приголосних свистячі/шиплячі:
| Свистячі: з | з| | с | с| | ц | ц| | дз | дз| |
| Шиплячі:ж | ж’ | ш | ш’ | ч | ч’ | дж | дж’ |
3. У системі приголосних виділяється своєрідним звучанням невелика група звуків, які кваліфікуються як носові внаслідок того, що видихуване повітря проходить через носову порожнину. Це звуки української мови [м], [н], [н|]. На противагу цим носовим усі інші приголосні прийнято називати ротовими.
4. Фонетичне членування мови: поняття про склад; складові й нескладові звуки; наголос; проклітики й енклітики; такт (фонетичне слово).
Мовний потік розбивається на відрізки різної величини залежно від змісту, інтонування, пауз і напруги видиху повітря. У ньому, крім звуків, виділяються склади, такти і синтагми. З них фонетико-смисловими одиницями є синтагми, типово фонетичними – склади і такти.
Склад – це відрізок звукової мови, що характеризується максимумом звучання (підвищенням хвилі), обмежений мінімумом звучності (її зниження). У максимумі звучання (або у вершині складу) стоять найбільш повнозвучні фонетичні одиниці. Це – голосні і в окремих мовах сонорні, як-от у чеській мові [krk] – „карк/шия”, [prst] – „перст/палець”, у сербській [брв] – „дошка”, [брз] – „швидкий”. Вершину звучання в них становлять сонорні.