Ряд фахівців проводить розходження між соціальним й особистим статусами індивіда по ознаці величини соціальної спільності, членом якого він є. У рамках великої спільності (професія, клас, національність, стать, вік, релігія й т.п.) положення суб'єкта визначається поняттям «соціальний статус». У рамках малої спільності (мала група) положення суб'єкта визначається поняттям «особистий статус».
Соціальні статуси розрізняються й по характеру їхньої появи.
Природжений і приписуваний статус людина здобуває автоматично при народженні, пізніше її обов'язково визнають такою у соціумі незалежно від зусиль людини: національність, стать, раса, членство в королівській, імператорській або царській сім'ї... Система споріднення дає набір таких же статусів – син, дочка, брат, сестра... Є приписувані, але не природжені статуси, які здобуваються завдяки збігу певних обставин, наприклад, завдяки висновку шлюбу (тесть, зять, теща, свекруха). Строго говорячи, приписуваним є будь-який статус, отриманий не за особистої волі індивіда, над яким у суб'єкта немає власного контролю.
Досягнутий статус здобувається зусиллями самої людини за допомогою тих або інших соціальних груп. Такі статуси, обумовлені посадою (наприклад, директор, завідувач), званнями – військовим (майор, полковник, генерал), ученим (доцент, професор, академік), професійним (народний артист України або заслужений майстер спорту).
Статус, що досягає, здобувається в результаті вільного вибору індивіда, його особистих зусиль і перебуває під його контролем (чоловік, дружина, батько, мати).
Статуси бувають постійні й тимчасові, основні й неосновні.
Основними є статуси природжені, приписувані, що досягають, особисті.
Неосновні – багато статусів, обумовлені короткочасною ситуацією (перехожий, пацієнт, свідок, глядач...). Існує точка зору, начебто права й обов'язки носіїв тимчасових, неосновних статусів не реєструються. З нею важко погодитися. Навіть складно знайти приклад такої ситуації, ну хіба що – спляча у себе вдома самотня людина. У більшості випадків права й обов'язки непостійних, неосновних статусів, як би не були короткі проміжки часу перебування в них індивідів, більш-менш чітко обговорені.
Ні в який момент, жодна людина не існує поза одного або декількома статусів. Якщо вона залишає один з них, то обов'язково виявляється в іншому.
Слід зазначити наявність такого важливого критерію соціального статусу, як соціальний ранг. Ці поняття не збігаються. Ранг – місце суб'єкта в незримій ієрархії серед членів даної малої групи. Скажемо, у викладацькому колективі однієї кафедри може бути кілька асистентів, доцентів і професорів, тобто в декількох суб'єктів однаковий соціальний статус. А от ранг у них в усіх буде різний, і визначається він винятково характером міжособистісних відносин.
Істотні розбіжності в статусі, придбаному індивідом у групах, що розрізняються за рівнем розвитку, змісту діяльності, поводження й спілкування, нерідко стають причинами фрустрації, конфлікту й інше.
Кожен статус вимагає й дає можливість виконання соціальних ролей.
2.2. Самооцінка як фактор статусного положення
Одним з найважливіших факторів статусного положення є самооцінка.
Самооцінка – це оцінка особистістю самої себе, своїх можливостей, здатностей, якостей і місця серед інших людей. Самооцінка відноситься до фундаментальних утворень особистості. Вона в значній мірі визначає її активність, відношення до себе й інших людей [15].
Розрізняють загальну й часткову самооцінку. Частковою самооцінкою буде, наприклад, оцінка якихось деталей своєї зовнішності, окремих рис характеру. В загальній, або глобальній, самооцінці відбивається схвалення або несхвалення, що переживає людина стосовно самої себе.
Людина може оцінювати себе адекватно і неадекватно (завищувати або занижувати свої успіхи, досягнення). Самооцінка може бути високої й низькою, розрізнятися за ступенем стійкості, самостійності, критичності [10].
Процес формування глобальної самооцінки суперечливий і нерівномірний. Це обумовлено тим, що часткові оцінки, на основі яких формується глобальна самооцінка, можуть знаходитись на різних рівнях стійкості й адекватності. Крім того, вони можуть по-різному взаємодіяти між собою: бути погодженими, взаємно доповнювати одна одну або суперечливими, конфліктними. У глобальній самооцінці відображається сутність особистості.
Підсумковим виміром „Я”, формою існування глобальної самооцінки є самоповага особистості. Самоповага – стійка особистісна рису, і підтримка її на певному рівні становить важливу турботу особистості. Самоповага особистості визначається відношенням її дійсних досягнень до того, на що людина претендує, які цілі перед собою ставить.
Сукупність таких цілей утворює рівень домагань особистості. В його основі лежить така самооцінка, збереження якої стало для особистості потребою [14]. Рівень домагань – це той практичний результат, якого суб'єкт розраховує досягти в роботі. У своїй практичній діяльності людина звичайно прагне до досягнення таких результатів, які погоджуються з її самооцінкою, сприяють її зміцненню, нормалізації. Як фактор, що визначає задоволеність або незадоволеність діяльністю, рівень домагань має велике значення для осіб, орієнтованих на запобігання невдач, а не на досягнення успіхів. Істотні зміни в самооцінці з'являються в тому випадку, коли самі успіхи або невдачі зв'язуються суб'єктом діяльності з наявністю або відсутністю в нього необхідних здатностей [10].
Отже, функції самооцінки й самоповаги психічного життя особистості полягають в тому, що вони виступають внутрішніми умовами регуляції поведінки і діяльності людини. Завдяки включенню самооцінки в структуру мотивації діяльності особистість постійно співвідносить свої можливості, психічні ресурси із цілями й засобами діяльності.
Знання, накопичені людиною про саму себе, а також глобальна самооцінка, що формується на основі таких знань, дозволяють сформувати багатомірне утворення, що називається „Я-концепцією” й становить ядро особистості. „Я-концепція” – це більш-менш усвідомлена, яка переживається як неповторна система уявлень людини про себе, на основі якої вона будує взаємодію з іншими людьми, здійснює регуляцію своєї поведінки й діяльності.
Таким чином, найважливіший компонент цілісної самосвідомості особистості, яким є самооцінка, виступає необхідною умовою гармонійних відносин людини як із самою собою, так і з іншими людьми, з якими вона вступає у спілкування та взаємодію [15].
Важливі новоутворення в розвитку самосвідомості, які пов'язані із зародженням самооцінки, відбуваються наприкінці раннього віку. Дитина починає усвідомлювати власні бажання, що відрізняються від бажань дорослих, переходить від позначення себе в третій особі до особистого займенника першої особи – «Я». Це веде до народження потреби діяти самостійно, затверджувати, реалізовувати своє «Я». На основі уявлень дитини про своє «Я» починає формуватися самооцінка [10].
В дошкільний період самооцінка дитини інтенсивно розвивається. Вирішальне значення в генезисі самооцінки на перших етапах становлення особистості (кінець раннього, початок дошкільного періоду) має спілкування дитини з дорослими. Внаслідок відсутності (обмеженості) адекватного знання своїх можливостей дитина спочатку на віру приймає її оцінку, відношення й оцінює себе як би через призму дорослих, цілком орієнтується на думку людей, що її виховують [3]. Елементи самостійного уявлення про себе починають формуватися трохи пізніше. Вперше з'являються вони в оцінці не особистісних, моральних якостей, а предметних і зовнішніх. В цьому проявляється нестійкість уявлень про іншого й про себе поза ситуацією впізнавання.
Поступово змінюється предмет самооцінки. Істотним зрушенням в розвитку особистості дошкільника є перехід від предметної оцінки іншої людини до оцінки її особистісних властивостей і внутрішніх станів самої себе [10]. У всіх вікових групах діти виявляють здатність більш об’єктивно оцінювати інших, ніж самих себе. Однак, отут спостерігаються певні вікові зміни. В старших групах можна помітити дітей, які оцінюють себе з позитивної сторони непрямим шляхом. Наприклад, на питання «Яка ти: гарна або погана?» вони зазвичай відповідають так: „Я не знаю... Я теж слухаюся”. Дитина ж молодшого віку на це питання відповість: «Я сама гарна» [5].
Зміни в розвитку самооцінки дошкільника в значній мірі пов'язані з розвитком мотиваційної сфери дитини. В процесі розвитку особистості дитини міняється ієрархія мотивів. Дитина переживає боротьбу мотивів, приймає рішення, потім відмовляється від нього в ім'я більше високого мотиву. Те, які саме мотиви виявляються ведучими в системі, чітко характеризує особистість дитини. Діти в ранньому віці роблять вчинки за безпосередньою вказівкою дорослих. Роблячи об'єктивно позитивні вчинки, діти не дають собі звіту в їхній об'єктивній користі, не усвідомлюють свого боргу стосовно інших людей. Почуття боргу зароджується під впливом тієї оцінки, які дають дорослі вчинку, який зробила дитина. На основі цієї оцінки у дітей починає розвиватися диференційовка того, що добре й що погано. В першу чергу вони вчаться оцінювати вчинки інших дітей. Пізніше діти в стані оцінити не тільки вчинки однолітків, але й свої власні вчинки [3].
З'являється вміння порівнювати себе з іншими дітьми. Від самооцінки зовнішнього вигляду й поведінки дитина до кінця дошкільного періоду все частіше переходить до оцінки своїх особистих якостей, відносин з оточуючими, внутрішнього стану й виявляється здатною в особливій формі усвідомити своє соціальне «Я», своє місце серед людей. Досягаючи старшого дошкільного віку дитина вже засвоює моральні оцінки, починає враховувати, з цієї точки зору, послідовність своїх вчинків, передбачати результат й оцінку з боку дорослого. Діти шестирічного віку починають усвідомлювати особливості своєї поведінки, а в міру засвоєння загальноприйнятих норм і правил використовувати їх як мірки для оцінки себе й оточуючих.