Думка про несправедливість оточуючих викликає у дитини почуття образи, дає їй підстави вважати себе несправедливо скривдженою, виявляти агресивність щодо тих, хто низько оцінює її діяльність. Так, причиною негативної поведінки учня може бути незадоволення його прагнення утвердити себе в бажаній позиції. Зухвала поведінка підлітка є виявом протесту проти не влаштовуючої його оцінки з боку оточуючих. Упертість, негативізм, протиставлення себе вчителям спричинюється неможливістю здобуття становища «гарного» учня, до якого внутрішньо прагне школяр[ 5, 53-54].
Багато дослідників акцентують увагу на тому, що основною рисою дитячо-батьківських відносин, а особливо у підлітковому віці є їх конфліктність. Вихідною характеристикою напружених відносин, які часто зустрічаються в родинах, розглядається ступінь і характер емансипації, що намітилася. Не можна не відзначити, що більшість сучасних батьків вважають цю емансипацію неминучою й з появою перших її ознак або безсило опускають руки, або починають “боротися” за своїх дітей за допомогою заборон. Але за відомою динамікою відносин дітей з батьками, які можна описати формулою “обійми міцніше - пусти - відстань”, проглядається трохи більше, ніж дитяча невдячність, а саме пов'язана з віком зміна функцій цих відносин - батько як друг.
Однак з досягненням дітьми юнацького віку позиція батьків зводиться до однієї із двох крайностей. Відповідно до першого батьки починають побоюватись дітей, які дорослішають і поступово капітулюють перед ними.
У відповідності із другою батьки переконують себе в тому, що влада над дітьми “дана від бога” і починають деспотично нав'язувати свої думки, оцінки, судження.
Обидві позиції не можуть забезпечити повноцінне спілкування між батьками й дітьми, внаслідок цього батьки не мають можливості побачити зміни в особистості своєї дитини. Звідси недооцінка підлітків, або негативна оцінка їхніх прагнень, учинків.
Можна сказати, що виникнення в підлітка уявлення про себе не як про дитину, а більш дорослу людину, має важливі наслідки, тому що в нашому суспільстві діти й дорослі представляють дві різні групи й мають різні права, обов'язки й привілеї. Відносини дорослих між собою й дорослих з дітьми будуються на основі різних норм, причому багато норм і вимог фіксують несамостійність дитини, її підпорядкування, нерівноправне положення.
Багато чого існує як доступне для дорослих, але заборонне для дітей. У безлічі обмежень для дітей зафіксована відмінність їхнього положення в порівнянні з дорослими. У дитинстві дитина опановує нормами й вимогами, які існують у суспільстві для дітей. Перехід у групу дорослих припускає зміну прав, обов'язків, привілеїв. Однак момент “офіційного” переходу перебуває за межами підліткового віку і є дуже невизначеним й відносним, оскільки як критерії його визначення можуть виступати різні показники сугубо соціального порядку (закінчення освіти й початок професійної діяльності, матеріальна незалежність від батьків, право вступу в шлюб і т.д.).
Виникнення в підлітка уявлення про себе, як такого, що вже переступив границі дитинства визначає його переорієнтування з одних норм на інші - з “дитячих” на “дорослі”, а також появу специфічної соціальної активності, яка міститься у великій сприйнятливості до засвоєння різних норм, цінностей, способів поведінки, які існують у суспільстві саме для дорослих. Засвоєння різних зразків дорослості відбувається в практиці відносин з дорослими й однолітками. Рівняння підлітка на дорослих проявляється в прагненні походити на них зовні, прилучитися до різних сторін їхнього життя, набути їхні особливості, якості, уміння й привілеї, причому насамперед ті, у яких найбільше зримо виступають відмітні риси дорослих і переваги в порівнянні з дітьми.
Насамперед, це стосується тих прав, володіння якими виділяє дорослих по зовнішньому вигляді й манері поведінки. У сукупності вони представляють відмітні ознаки зовнішньої дорослості (паління, специфічний лексикон, доросла мода в одязі й зачісках, способи відпочинку й т.д.). Набуття таких зовнішніх ознак дорослості робить підлітка дорослим у власних очах і, як йому здається, в уявленнях навколишніх. Вона здобувається шляхом наслідування. Це - найлегший спосіб досягнення помітної для всіх дорослості. Саме тому він часто є першим за часом появи, найпоширенішим, стійким, і таким, що погано піддається розвінчанню.
Далі, рівняння підлітка на дорослого проявляється в прагненні набути його якості. Хлопчики починають шляхом самовиховання розвивати в собі якості “справжнього чоловіка” (силу, сміливість, волю й ін.). Заради цього вони займаються спортом. Багато з них прагнуть опанувати дорослими вміннями (водити машину, полювати, фотографувати). У дівчаток теж існує готовність опанувати деякими жіночими вміннями. У цілому вони орієнтуються на ідеал жінки.
Нарешті, претензії підлітка на нові права поширюється на всю сферу відносин з дорослими, що чітко виявляється в причинах конфліктів з дорослими й в образах підлітка. Він протестує, коли його опікують, направляють, контролюють, не зважають на його бажання, інтереси, підкоряють встановленому режиму, тобто коли у відношенні дорослих до підлітка реалізуються специфічні норми й способи їхньої поведінки з дітьми саме як з дітьми (відповідно до їх соціального й правового положення у світі дорослих). Такий тип відносин стає для підлітка неприйнятним, таким, що не відповідає його уявленню про рівень власної дорослості. Права дорослого він обмежує, а свої розширює й претендує на повагу своєї особистості й людського достоїнства, на довіру й розширення самостійності в різних напрямках, тобто на відому рівноправність із дорослим, і намагається домогтися визнання ними цього. Протест і непокора підлітка є засобами, за допомогою яких підліток хоче домогтися зміни колишнього типу відносин з дорослим на новий, специфічний для спілкування дорослих людей [48, 23].
У дорослих відсутня готовність до переходу до нового типу відносин і, зокрема, до розширення прав підлітка. Розширення прав зазвичай представляється природним тільки тоді, коли міняється положення людини. Однак у дійсності суспільне становище підлітка не міняється в порівнянні з дитинством: він був і залишається учнем, школярем. Крім того, зберігається повна матеріальна залежність підлітка від батьків, а в батьків - роль вихователів.
Інше гальмо розширення прав підлітка - інерція колишнього досвіду дорослого у вигляді звички постійно направляти й контролювати дитину. Адже розширюючи самостійність підлітка, дорослий при цьому повинен обмежувати свої власні права відносно дитини й ламати власний досвід спілкування з нею, а це важко навіть при усвідомленні необхідності змін.
Третє гальмо пов'язане з відсутністю в дітей, особливо на початку підліткового віку, уміння діяти самостійно, що часто приводить до того, що претензії підлітка перевищують його можливості, і тому виникає об'єктивна необхідність у керівництві й контролі дорослих. Все це створює міцну основу для збереження в дорослих відношення до підлітка ще як до дитини, що повинна підкорятися й слухатися, і виправдує недоцільність і непотрібність розширення прав і самостійності підлітка.
Таким чином, на початку підліткового періоду складається ситуація, яка загрожує виникненням протиріч, якщо в дорослого зберігається відношення до підлітка як до дитини. Таке відношення, з одного боку, вступає в протиріччя із завданнями виховання дітей цього віку і є гальмом розвитку соціальної зрілості підлітка, а з іншого боку, воно вступає в протиріччя з уявленнями підлітка про ступінь власної дорослості і його претензій на нові права. Саме це протиріччя є джерелом конфліктів і труднощів у відносинах дорослого й підлітка.
Першими й самі значимими людьми в житті дитини є батьки. Їхній вплив не тільки найсильніший й всеосяжний, але й тривалий. Стиль виховання в родині накладає незгладимий відбиток на особистість. Зіставивши рівень самоповаги підлітків з умовами їхнього сімейного виховання, психологи прийшли до висновку, що найбільшою самоповагою володіють люди, батьки яких сполучили тепле емоційне відношення до дітей (моральна підтримка, перевага позитивних впливів) із чітко певними правилами поведінки, у межах яких дітям був наданий простір для особистісної ініціативи.
При своїй тязі до самостійності підліток має потребу в життєвому досвіді й допомозі старших. Батьки залишаються для них еталоном поведінки. Більша частина підлітків хочуть бути схожими на своїх батьків.
Проте реальні взаємини підлітків з батьками часто обтяжені конфліктами, пов'язаними з відсутністю або недоліком взаєморозуміння. У дослідженнях юнацької дружби фіксувалося, як оцінюють підлітки рівень розуміння з боку батьків, легкість спілкування з ними й своєю власною відвертістю з ними. Виявилося, що по всіх цих показниках батьки уступають одноліткам і що ступінь психологічної близькості з батьками різко знижується від 7 до 9 класу. Однак відносини батьків до дітей характеризується поступовим зростанням переживання психологічної близькості. У міру дорослішання дітей відношення батьків до них переживається як усе більш близьке. Відношення ж дітей до батьків не містить у собі тенденції до збільшення близькості. Навпроти, період спілкування з 12-13 років відрізняється переживанням більшої віддаленості від батьків. Цей період характеризується також більше диференційованим відношенням до батька й матері: якщо до 8-літнього віку різниця в психологічній близькості до батьків не перевищує п'яти балів, то в 16 років вона досягає 20 балів. Можна помітити, що періодами найбільшого віддалення від батьків є 13 і 16-19 років. Труднощі 13-ти років виникають у відносинах з матір'ю, в 16 років - віддалення від батька. У цілому діти, які дорослішають ближче для батьків, ніж батьки для цих дітей [48, 24].