Питання про те, чому люди роблять небезпечні агресивні дії довго був предметом серйозних дискусій, погляди та висловлювання різко відрізняються один від одного щодо причин виникнення агресії, її природи й факторів, що впливають на її прояв. При всій різноманітності суперечливих теоретичних обґрунтувань, що висуваються, більшість із них підпадає під одну із чотирьох наступних категорій. Агресія відноситься в першу чергу до:
1. вродженим спонуканням або задаткам;
2. потребам, активізованими зовнішніми стимулами;
3. пізнавальним й емоційним процесам;
4. актуальним соціальним умовам у сполученні з попереднім опитом .
Саме раннє й, можливо, найбільш відоме теоретичне положення, що має, відношення до агресії, - це те, відповідно до якого дане поводження по своїй природі переважно інстинктивне.
Одним із представників даної теорії є Зиґмунд Фрейд. Він у своїх ранніх роботах затверджував, що вся людська поведінка виникає, прямо або побічно, з еросу, інстинкту життя, чия енергія (відома як лібідо) спрямована на зміцнення, збереження й відтворення життя.
У цьому загальному контексті агресія розглядалася просто як реакція на блокування або руйнування лібідних імпульсів. Агресія як така не трактувалася ні як невід'ємна, ні як постійна й неминуча частина життя .
Переживши досвід насильства першої світової війни, 3.Фрейд припустив існування другого основного інстинкту, тонатоса - потяг до смерті, чия енергія спрямована на руйнування й припинення життя. Він затверджував, що вся людська поведінка е результатом складної взаємодії цього інстинкту з еросом і що між ними існує постійна напруга. Через те, що існує гострий конфлікт між збереженням життя (тобто еросом) і її руйнуванням (тонатосом), інші механізми (наприклад, зсув) служать меті направляти енергію тонатоса в зовні, у напрямку від «Я». Таким чином, тонатос побічно сприяє тому, що агресія виводитися й направляється на інших . Положення про інстинкт прагнення до смерті є одним з найбільш спірних у теорії психоаналізу. Воно було фактично відкинуте багатьма учнями Фрейда, що розділяли його погляди з інших питань. Проте, твердження про те, що агресія бере початок з уроджених, інстинктивних сил, у цілому знаходило підтримку навіть у критиків.
Погляд теоретиків - еволюціоністів багато в чому схожий з позицією 3.Фрейда, але вони вважали, що джерелом агресивної поведінки є інший уроджений механізм: інстинкт боротьби, властивий всім тваринам, включаючи і людину.
А представники соціобіологічного підходу вважають що; агресивність - це засіб, за допомогою якого індивідууми намагаються одержати свою частку ресурсів, що у свою чергу, забезпечує успіх (переважно на генетичному рівні) у природному доборі.
У той час як різні теорії агресії як інстинкту сильно відрізняються в деталях, всі вони подібні за задумом. Зокрема, центральне для всіх теорій є положення про те, що агресія є наслідком по перевазі інстинктивних, уроджених фактів, логічно веде до того, що агресивні прояви майже не можливо усунути. Ні задоволення всіх матеріальних потреб, не усунення соціальної справедливості, ні інші позитивні зміни в структурі людського суспільства не зможуть запобігти зародженню й прояв агресивних імпульсів. Якнайбільше, чого можна досягти, - це тимчасово не допускати подібних проявів або послабити їхня інтенсивність. Тому, згідно з даною теоріями, агресія в тій або іншій формі завжди буде нас супроводжувати. І справді, агресія є невід'ємною частиною нашої людської природи.
Але теорія «Агресія, як інстинктивне поводження» ніколи не була прийнята психологами всерйоз. Більше розповсюдженими є теорії спонукання, які припускають, що джерелом агресії є, у першу чергу, викликуваний зовнішніми причинами позив, або спонукання, заподіяти шкоду іншим. Найбільшим впливом серед теорії цього напрямку користується теорія фрустрації - агресії, запропонована кілька десятиліть назад Дж. Доллардом і його колегами . Відповідно до цієї теорії, в індивіда, що пережив фрустрацію, виникає спонукання до агресії. У деяких випадках агресивний позив зустрічає якісь зовнішні перешкоди або придушується страхом покарання. Однак й у цьому випадку спонукання залишається й може вести до агресивних дій, хоча при цьому вони будуть націлені не на щирого фрустратора, а на інші об'єкти, стосовно яких агресивні дії можуть відбуватися безперешкодно й безкарно. Це загальне положення про зміщену агресію було розширено й переглянуте М.Міллером, що висунув систематизовану модель, що пояснює появу цього феномена.
Теорія когнітивної моделі агресивної поведінки, не містить у собі яких - або принципово нових формулювань. Просто вищевикладені теоретичні моделі уточнені й розширені в результаті додатка їх до емоційних і когнітивних процесів, що виступають у якості основних детермінантів агресії.
Л.Берковиц, у своїх пізніх роботах, піддав перегляду свою оригінальну теорію, перенесу чи акцент із посилань до агресії на емоційні й пізнавальні процеси й тим самим, підкресливши, що саме останні лежать в основі взаємозв'язку фрустрації й агресії.
У редакції 1989 року теорія Л.Берковица говорить , що посилання до агресії зовсім не є обов'язковою умовою для виникнення агресивної реакції. Скоріше вони лише «інтенсифікують агресивну реакцію на наявність якогось бар'єра, що перешкоджає досягненню мети». Він також представив докази того, що індивідуум, якого спровокувало на агресію (тобто він пояснює свої негативні почуття як злість), може стати більше сприйнятливим і частіше реагувати на посилання до агресії. Отже, хоча агресія може з'являтися у відсутності стимулюючих її ситуаційних факторів, людина яка знаходиться в ситуації фрустрації буде все-таки частіше звертати увагу на ці стимули, і вони, швидше за все, підсилять його агресивну реакцію.
З даної теорії треба відзначити те, що агресивну поведінку людини можна контролювати, «просто» навчаючи людей реально уявляти собі потенційну небезпеку, що може виходити від явно загрозливих ситуацій або людей. Однак не треба ігнорувати важливу роль емоцій у цих моделях поведінки. І Л.Берковіц і М.Зільман визнають, що агресія буває імпульсивна, не підвладна контролю розуму . Як думає М.Зільман , більшість людей навчаються реагувати на сприйняту ними провокацію відповідною агресією. Так що «навички», що вони здобувають, коли когнітивні процеси дезінтегровані, є деструктивними. Відповідно до даних положень, що підходять способом навчитися контролювати або усувати імпульсивну агресію представляється вироблення конструктивних або неагресивних звичок у відповідь на провокацію.
І останній теоретичний напрямок, це теорія соціального навчання, запропонована А.Бандурою . Це теорія унікальна: агресія розглядається тут, як якась специфічна соціальна поведінка, що засвоюється й підтримується в основному точно також як і багато інших форм соціальної поведінки.
Згідно А. Бандурі , що вичерпує аналіз агресивної поведінки вимагає обліку трьох мотивів:
1. способи засвоєння подібних дій (біологічний фактор - гормони, нервова система; навчання - спостереження, досвід);
2. Факторів провокуючих їх появу (вплив шаблонів - порушення, увага;неприйнятне звертання - нападки, фрустрація; спонукальні мотиви - гроші,замилування; інструкція - наказ; ексцентричними переконаннями - параноідальні ідеї);
3. умов, при яких вони закріплюються (зовнішніми заохоченнями й покараннями - матеріальна винагорода; вікарне підкріплення спостереження за тим, як заохочують і карають інших; механізми саморегуляції - гордість, провина).
Таким чином, теорія соціального навчання затверджує, що агресія з'являється тільки у відповідних соціальних умовах, тобто, на відміну від інших теоретичних напрямків, теорія цього напрямку набагато більш оптимістично ставитися до можливості запобігання агресії або узяття її під контроль.
1.2.3 Тривожність у вітчизняній психології
При оцінці стану проблеми тривожності в психологічній науці відзначаються дві, на перший погляд взаємовиключні тенденції. З одного боку, посилання на не розробленість і невизначеність, багатозначність і неясність самого поняття "тривожність" як у нашій країні, так і за рубежем навряд чи не обов'язкові для робіт, присвячених проблемі тривожності. Указується, що під даний термін найчастіше підводяться досить різнорідні явища і що значні розбіжності у вивченні тривожності існують не тільки між різними школами, але і між різними авторами усередині одного напрямку, підкреслюється суб'єктивність використання даного терміна. З іншого боку, між дослідниками існує згода по ряду основних моментів, що дозволяють окреслити деякі "загальні контури" тривожності, розгляд її в співвідношенні "стан - властивість", розуміння функцій стану тривоги і стійкої тривожності.
У вітчизняній психології дослідження з даної проблеми досить рідкі і носять розрізнений і фрагментарний характер. У значній мірі це зв'язано, очевидно, з добре відомими усім соціальними причинами - умовами, що не заохочували аналізу явищ, що відбивають сприйняття людиною навколишньої його дійсності як загрозливої і нестабільний. В останнє десятиліття інтерес російських психологів до вивчення тривожності істотно підсилився в зв'язку з різкими змінами в житті суспільства, що породжують невизначеність і непередбачуваність майбутнього і, як наслідок, переживання емоційної напруженості, тривогу і тривожність.
У сучасній психології виділяють два поняття: тривогу - як емоційний стан, суб'єктивне відчуття напруги, чекання неблагополучного розвитку подій і тривожність, як стійке утворення - чорту особистості, зв'язану з генетично детермінированими властивостями функціонуючого мозку людини, що обумовлює постійно підвищений рівень емоційного порушення, що виявляється у відносно стійкій схильності людини безпричинно сприймати погрозу своєму "Я" у різних ситуаціях і реагувати на них посиленням стану тривоги.