Принципи, цілі й завдання сімейної психотерапії
План
Введення
Вимоги до терапевта, що працює з родиною
Сімейна психотерапія й сімейне консультування
Сімейне консультування й психотерапія в психологічній практиці О.О. Бодальова й В.В. Століна
Загальні висновки про сучасні напрямки й принципи сімейної психотерапії
Список літератури
Сімейна психотерапія у своєму розвитку пройшла два етапи як і психотерапія в цілому: медичний і психологічний.
Із другої половини 20 століття стали інтенсивно розвиватися психологічне консультування й психологічна сімейна терапія, що не ставлять медичних цілей і спрямовані на нормалізацію відносин і особистісний ріст членів родини.
Особливо велике значення для розвитку вітчизняної сімейної психотерапії зіграла перша монографія Е.Г. Ейдемиллера зі співавтором "Сімейна психотерапія" (1990). У ній автори підсумували досвід багаторічних досліджень методів, процесу й механізмів лікувальної дії сімейної психотерапії при нервово-психічних захворюваннях. Запропонували нові методологічні підходи, що послідовно розглядають родину як багаторівневу й багатофункціональну систему. Вони переконливо показали, що у випадках, коли хто-небудь зі членів родини страждає нервово-психічними захворюваннями, порушується цілісне функціонування родини й починають формуватися групові механізми психологічного захисту, що часто носять патологічний характер.
Сьогодні розвиток сімейної психотерапії відбувається в тісній взаємодії з іншими галузями психотерапії, насамперед індивідуальної й груповий, що цілком закономірно. В останнє десятиліття відбувається інтенсивний розвиток служби родини; виникає широке коло установ і організацій всілякого профілю, що ставлять своєю метою сприяння родині, допомога в подоланні її труднощів.
Головним принципом психотерапевта можна вважати таке висловлення: "Я не можу за Вас вирішити багато Ваших проблем, особливо сімейних. Вам обов'язково потрібно навчитися самим вирішувати ці проблеми, придбати для цього потрібні знання й навички. Але зате, коли Ви все це придбаєте, моя допомога може виявитися для Вас досить корисної. Я зможу Вам щось підказати, порадити, підтримати".
У результаті такої постановки питання вдається уникнути вкрай несприятливої ситуації, коли родина пасивно чекає допомоги від терапевта. Замість цього вона настроюється на активний пошук рішення своїх проблем за допомогою терапевта.
Різні дослідники прагнуть узагальнити різноманітні вимоги до терапевта, що працює з родиною, звести їх у єдину систему. Е.Г. Ейдемиллер і В. Юстицкис приводять одну з найбільш відомої систематизації - систематизацію Ентони Зипла. Відповідно до неї, терапевт повинен:
1) Освоїти педагогічний підхід.
Зіштовхуючись із проблемами при взаємодії з родиною, необхідно насамперед установити, якою мірою вони пов'язані з недоліком у родини знань, а в який - є проявами опору або "сімейної проблеми". Дати родині відсутні знання, зробити це вміло, уникаючи різноманітних педагогічних помилок, точно співвідносячись методи навчанні особистостями, з підготовленістю членів родини й суттю питання.
2) Уміти проясняти мети родини. Практичний досвід і дослідження показали: думка терапевта про те, чого хоче родина, і те, чого вона дійсно хоче, - зовсім різні речі. Терапевт повинен навчитися проясняти мети родини. Для цього він повинен уміти бути відкритим, уміти глушать і адекватно відповідати.
3) Не схиляти родину ні до якого конкретного типу взаємин.
Терапевт не повинен намагатися радити членам родини, як їм жити, яким повинне бути розподіл ролей. Його ціль - підказати їм, як можна самим знайти потрібний тип відносин.
4) Чесно визнавати границі своїх можливостей Терапевтові необхідно показати членам родини реальну складність проблеми, суть рішень, які доводиться приймати, а також сумніву, які залишаються при кожному такому рішенні. У членів родини не повинне бути ні ілюзій, ні невиправданого скепсису.
5) Працювати в єдиній команді з родиною. Терапевт повинен розвивати ідеологію співробітництва. Він робить все можливе, щоб допомогти родині якнайкраще зрозуміти, що відбувається з ідентифікованим пацієнтом, сам же намагається вчитися в родини.
6) Акцентувати можливості родини, її позитивну роль у терапевтичному процесі.
Існує чимало родин, які навчилися справлятися із труднощами, розвили терапевтично корисні відносини зі членом родини, що випробовує біль. Терапевт повинен побачити можливість таких відносин у кожній родині й на цій основі формувати в членах родини самоповага й віру у свої сили.
7) Уміти правильно реагувати на інтенсивні емоційні прояви в родині.
Почуття членів родини, що випробовують біль, напружені до межі. Розчарування, страхи, агресія, - можуть бути глибоко сховані, подавлені й у будь-який момент вирватися назовні - у приступах розпачу й люті, в образах і обвинуваченнях. Терапевт повинен уміти відповідати на ці почуття співчуттям і розумінням, а не захисною реакцією.
8) Допомагати здоровим членам родини думати про себе, про свій особистісний розвиток.
9) Дати членам родини найбільш повну інформацію про всілякі можливості насінної психотерапії. Така інформація допомагає членам родини перебороти свій опір психотерапії.
10) Допомогти в психологічній самоосвіті. Терапевт повинен добре знати літературу (підручники, статті, рекомендації й т.п.), написану для неспеціалістів. Він повинен мати ясне подання про курси й семінари, де члени родини можуть придбати необхідні їм знання й навички.
11) Забезпечувати інформацією про місцеві можливості.
Необхідно всіляко стимулювати родини максимально використовувати всі наявні можливості: консультації, групи взаємодопомоги, підтримки й т.п.
12) Особисто брати участь.
Терапевт повинен бути готів до того, що випадкових короткочасних візитів недостатньо для того, щоб успішно працювати з родиною, він повинен стати "своєю людиною" у родині, готовим у будь-яку хвилину прийти на допомогу.
Створення психологічної служби, закріплене в системі утворення офіційними документами 1989, 1993 р., підготовка практичних психологів, поява психологічних центрів і консультацій дало різкий поштовх до розвитку психологічної галузі вітчизняної психотерапії як груповий і індивідуальної, так і сімейної.
У психологічній службі й психологічній практиці сімейна психотерапія затребувана у зв'язку з консультуванням родин і створенням сімейних консультацій. Сімейна психотерапія спрямована на наступні завдання:
збільшення спонтанності висловлень членів родини про свої бажання, почуття, ідеалах, цінностях, побоюваннях, тобто збільшення відкритості комунікації;
закріплення нових способів спілкування в родині;
руйнування внутрісімейних стереотипів;
усвідомлення членами родини ролей, які вони грають, їхнє закріплення або заміна;
розуміння родиною своєї єдності, взаємозалежності;
можливість родини виражати гаму почуттів, емоційно абстрагувати їх.
Сімейне консультування як різновид психологічної допомоги родині, має свої відмітні ознаки, границі й обсяг втручання. Воно розвивалося паралельно із сімейною психотерапією, і ці два види професійної діяльності взаємно збагачували один одного. Сімейне консультування ставить своєю метою вивчення разом з консультантом запиту або проблеми члена (членів) родини для зміни рольової взаємодії в родині й забезпечення можливостей особистісного росту.
сімейна психотерапія столін бодальов
Принципова відмінність психологічного консультування від психотерапії полягає у відмові від концепції хвороби, в акценті на аналізі ситуації й аспектів рольової взаємодії в родині, на пошуку особистісного ресурсу суб'єктів консультування й на обговоренні способів дозволу ситуації - "віяла рішень" (Т.М. Мишина, 2003, Карабанова О.А., 2001).
Різноманіття прийомів і методів сімейного консультування обумовлено різними теоретичними концепціями, серед яких ведучими в цей час є когнітивно-поведінкова психотерапія, один з варіантів якої - раціонально-емотивна терапія Альберта Еллиса, системний напрямок (Б.Ф. Скиннер, С. Минухин) і емпіричне (К. Витакер, В. Сатир).
Інтегруючи практичні прийоми проведення сімейного консультування представниками різних шкіл сімейної терапії, сформулювали наступні принципи й правила сімейного консультування:
1) Установлення контакту (раппорта) і приєднання до пацієнтів. Досягається за допомогою дотримання конструктивної дистанції, що допомагає оптимальному спілкуванню, прийомів "мимезиса", використання предикатів мови, що відбивають домінуючу репрезентативну систему того, хто робить повідомлення про сімейну проблему.
2) Збір інформації про проблему пацієнта з використанням прийомів й терапевтичних метафор (Гордон Д., 1994). Суб'єктування психотерапевтичної мети сприяли такі питання: "Чого ви хочете?", "Якого результату ви хочете досягти?" і т.п.
3) Обговорення психотерапевтичного контракту. Обговорюється розподіл відповідальності: консультант звичайно відповідає за умови безпеки консультації, за технологію доступу до дозволу проблем клієнта, а клієнт відповідає за власну активність, щирість, бажання здійснити зміни свого рольового поводження й т.п. Потім учасники консультування обговорюють тривалість роботи, тривалість одного сеансу (сесії), а також періодичність зустрічей.
4) Уточнення проблеми клієнта й тестування ресурсів родини в цілому й кожному її члені окремо.
5) Проведення властиво консультування. Необхідно зміцнити віру клієнтів в успішність і безпеку процедури консультування за допомогою тверджень такого змісту: "Ваше бажання здійснити зміни, ваш колишній досвід, активність і щирість у сполученні з бажанням консультанта співробітничати з вами, його професійні якості й досвід будуть надійною гарантією успішності роботи".