а) Обговорення з учасниками консультування позитивних і негативних сторін сформованих стереотипів поводження. Тут можливі такі питання: "Що найгірше для вас у сформованих обставинах?", "Що саме гарне в обговорюваній ситуації?" і т.п.
6) Спільний пошук нових шаблонів поводження - "віяла рішень". Консультант пропонує наступні питання: "Чого ви ще не робили, щоб вирішити проблему?", "Що ви змогли б зробити ще для її рішення? і т.п.
б)"Екологічна перевірка" (Бендлер Р., Гриндер Д., 1995); консультант пропонує членам родини представити себе у вихідній ситуації через 5-10 років і досліджувати свій стан (Психотерапевтична енциклопедія. 1998, с.301).
7) Наближаючись до завершення консультування, консультант уживає зусилля по "страхуванню результату". Клієнти одержують від консультанта домашнє завдання, запрошення на повторну консультацію через якийсь час для обговорення отриманих результатів.
У цей час уже є значне число всіляких видів допомоги родині: сімейні консультації, служби знайомств, консультації з питань родини й шлюбу й багато чого іншого. Крім системи охорони здоров'я, сімейні консультанти з'явилися й у системі утворення - у психологічних центрах, безпосередньо в школах.
Ряд авторів відводять роботі шкільного психолога з родинами учнів значне місце. Для цього розробляються програми, план-схеми проведення сімейних зустрічей, занять та ін. Так, Овчарова Р.В. (1996) в обов'язковому порядку вводить у план роботи шкільного психолога на день індивідуальні консультації з родителями, групові обговорення сімейних проблем ("Школа для батьків"), пропонує використовувати корекційні батьківські групи. Дубровина И.В. (1998) підкреслює необхідність психологічної освіти батьків, спрямованого на підвищення психолого-педагогічної грамотності батьків, обов'язковість групових і індивідуальних консультацій з питань правильного спілкування й виховання дітей.
О.О. Бодальов і В.В. Столін виділяють у роботі родиною наступні фази:
1. Фаза концентрації на дитині. Ціль цієї фази - дати зрозуміти дитині, що в особі психолога він має сильну підтримку, і повинен висловити свої проблеми. Під час перших зустрічей психолог у бесіді з родителями визначає суть проблеми-обігу, містить загальну угоду з родиною про зміст і характер наступних зустрічей, виявляє суть відносин у родині, її проблематику.
Ще до першої фази він робить дитині потужну емоційну підтримку, бере обіцянку з батьків не перебивати дитину, не переслідувати його за прямі висловлення на їх адресу.
Підсумком першої фази є пошук комунікацій, на які могли б піти батьки, задовольняючи ті або інші прохання дитини, бажано, щоб уже до другої зустрічі в родині відбулися позитивні зрушення. На початку кожної зустрічі психолог з'ясовує почуття дитини й батьків, цікавиться змінами в родині.
2. Фазавідносин дитина - дорослий
На цій фазі батьки висловлюють свої претензії дитині. Завдання психолога - додати їм гуманний характер. До другої фази батьки бувають уже досить напружені й роздратовані претензіями дитини, поєднуються у своїх скаргах на нього й прагненні взяти реванш. Основне завдання психолога на цій фазі полягають у тім, щоб дати можливість для висловлень дітям і батькам. Кожний член родини, що не може висловити свої думки й почуття, підтримується психологом. О.О. Бодальов і В.В. Столін рекомендують у таких випадках використовувати прийом "підставної особи", тобто висловлюються від імені цього члена родини.
Результативність цього етапу залежить від того, наскільки члени родини розкрили, відреагували свої негативні переживання й при цьому не виявилися у владі власної некерованої агресії.
3. Фаза прояснення комунікацій у родині, з'ясування батьківських (подружніх) відносин.
Переломною фазою, фундаментом сімейної психотерапії є перехід на батьківські й подружні відносини, прояснення яких приводить батьків до розуміння того, що причина порушення поводження дитини лежить у всім комплексі сімейних взаємин.
Завдання психолога - утримувати батьків на другій фазі доти, поки не визначенні негативні емоції; не дозволяти занадто рано переходити на третю фазу; підтримувати баланс висловлень у ході дискусій і не давати занадто рано інтерпретацій усього почутого. Цю роботу він проводить на заключному етапі, прибігаючи до різних способів аналізу: логічному ланцюжку зі слів і подій, логічного зв'язку сьогодення й минулого, аналогії з іншими родинами й загальними нормами.
Якщо в родині трохи дітей, то після фази батьківських відносин психолог переходить до наступної - дитячих інтеракцій, тобто відносин між дітьми.
Кінцева фаза визначається наявністю певних ознак:
симптоми, з якими звернулася родина, поступово зникають;
всі частіше на зустрічах члени родини сміються, оживлені;
всі частіше члени родини обговорюють будинку свої проблеми, у родині відбуваються приємні події;
всі члени родини починають визнавати й розуміти незалежність один одного;
родина відзначає, що в ній усе налагодило, і відпадає необхідність зустрічей.
У цій роботі зроблена спроба узагальнити напрямки різних напрямків сімейної психотерапії. Зробимо короткий огляд того, як представники цих шкіл визначають мети сімейної терапії, а також у чому вони бачать завдання сімейного терапевта в процесі її проведення.
Так, В. Сатир (1992, 1993) бачить мета сімейної терапії в тім, щоб члени родини мали вільний вибір різних способів комунікації, могли рухатися до відкритості, природності й чесності у відносинах один з одним, тобто рухатися в напрямку до гармонізації сімейних відносин, які характеризують зрілу родину. При цьому, головним завданням терапевта є - направляти свої зусилля на підвищення активності й зацікавленості членів родини в навчанні щирому й природному вираженню своїх почуттів.
Р. Бендлер, Д. Гриндер (1993, 1995) солідарні з В. Сатир і відзначають, що метою сімейної терапії повинні бути зміни в системі того, як люди в родині передають і одержують послання один одного, тобто зміни в системі міжособистісних відносин, що ведуть до повністю відкритої системи. Вони відзначають, що одна з основних цілей терапевта в процесі сімейної терапії - це наближення, приєднання до клієнта через використання його провідної репрезентативної системи.
К. Витакер (1997, 1998) визначає мета сімейної терапії в допомозі родинам досягти більше адаптивного рівня існування. При цьому всі зусилля терапевта повинні бути спрямовані на активізацію сил і можливостей родини для їхнього власного росту й бажання вирішувати свої проблеми.
В.К. Мягер, Т.М. Мишина (1976, 1983) визначають сімейну психотерапію як особливу форму психотерапії, спрямованої на зміну міжособистісних зв'язків; її ціль - усунення емоційних порушень.
Е.Г. Ейдемиллер і В. Юстицкис (1990, 1999) розглядають сімейну психотерапію як область психотерапії, що охоплює вивчення родини й впливу на неї з метою профілактики психогенних захворюванні, а також наступної соціально-трудової реабілітації осіб, що виписалися із клінік. Відповідно до цього визначення в центрі уваги сімейного психотерапевта перебуває родина як фактор психічної травматизації особистості і її роль у корекції наслідків психічної травми.
О.О. Бодальов і В.В. Столін (1981, 1989) розглядають сімейну психотерапію як систему психологічних впливів на окремих членів родини з метою досягнення бажаних позитивних змін у їхньому житті, а так само в спілкуванні з дітьми. Як ми бачимо, із представлених точок зору можна виділити наступне загальне положення: будь-які внутрісімейні порушення є результат сімейних відносин. Дії сімейного терапевта потрібно направляти, у першу чергу, на зміну міжособистісних відносин у родині, а також прищеплювання дитині й членам його родини соціально прийнятних навичок поводження й способів особистісного реагування.
Представники різних шкіл сімейної терапії, по-своєму вирішують такі питання, як:
Як довго необхідно вести терапію?
Працювати відразу з усією родиною або спочатку з окремими її членами?
Працювати з родиною одному або створювати групи психотерапевтів?
Як часто влаштовувати зустрічі з родиною?
Як довго проводити кожну з них?
Дотримуватися директивного стилю ведення або, навпаки, віддати перевагу не директивний?
чи мати докладний, ретельно розроблений план дій або діяти "по обстановці"? і багато ін. Можна відзначити різні тенденції в тім, як представники різних шкіл вирішують всі ці питання в ході сімейної психотерапії. Карл Витакер (1997) наполягає на тому, що працювати треба обов'язково з усією родиною, із самого початку й до закінчення сімейної терапії, щоб уникнути "перекосу" убік якогось одного члена родини. Е.Г. Ейдемиллер і В.В. Юстицкис (1990) не виключають можливості проведення індивідуальних зустрічей зі членами родини якщо буде потреба.
Дотримання таких вимог нерідко розглядається як відмітна риса тієї або іншої психотерапевтичної школи. Наприклад, для такої відомої школи сімейної психотерапії, як "стратегічна сімейна психотерапія", характерна розробка ретельного й докладного плану роботи, що передбачає різноманітний вплив на родину. Психотерапевти школи Вірджинії Сатир, навпроти, воліють безупинно сполучити діагностичні й психотерапевтичні заходи й рішуче відмовляються від створення яких-небудь планів роботи з родиною.
По-різному вирішується питання про ступінь директивності ведення сімейної психотерапії. Ряд дослідників, наприклад, С. Минухин, наполягає на директивних методах роботи з родиною. Директивна форма занять, активна роль психотерапевта розглядається при цьому як відмітна риса сімейної психотерапії взагалі. У той же час існує ряд шкіл у сімейній терапії, де настільки ж переконано відстоюють необхідність недирективного ведення родини. Мова йде про "психотерапію центрованої на клієнті" (К. Роджерс, 1994).