Протягом усього механізму вчинення злочину відбувається взаємодія особистості із тією соціальною сферою, у якій вона формувалась. І ще до стадії формування мотивації майбутнього злочину, внаслідок негативного впливу соціальної сфери на формування особистості, можна побачити витоки протиправної поведінки.
Та система потреб, соціальних та морально-ціннісних установок, які склались в особистості, визначають у подальшому поведінку особи, у тому числі і злочинну.
Механізм вчинення злочину значною мірою визначається його «якістю» – формою та видом вини, має у кожному випадку свою специфіку і найбільш повно проявляється у так званих передумисних злочинах, тобто таких, що свідомо планувалися суб'єктом ще до настання ситуації, в якій реалізувався злочинний умисел [6, с. 72].
Під виною прийнято розуміти психічне ставлення особи до вчиненого діяння та його наслідків. У контексті нашого дослідження ми не будемо зупинятись на існуючих точках зору з приводу проблеми вини, лише зауважмо, кримінальне право приділяє проблемі вини особливу увагу, оскільки найменше відхилення від принципу винної відповідальності призводить до порушення законності, притягнення до кримінальної відповідальності невинного. Л.І. Казміренко та О.Л. Мартенко провели вивчення кримінальних справ, результатами чого стала констатація факту: умисна форма вини наявна у понад 90% злочинів [2, с. 82].
Запропонована законодавцем формула умислу може бути застосована лише до таких злочинів, для яких визначальною ознакою є ставлення винного до настання суспільно небезпечних наслідків, передбачених у нормах Особливої частини КК України. Ставлення до цих наслідків визначає вид умислу – прямий чи непрямий (евентуальний). При цьому з законодавчого визначення умислу не видно розходження між його видами за інтелектуальним моментом, оскільки і для прямого, і для непрямого видів умислу закон вимагає усвідомлення винним суспільно небезпечного характеру діяння і передбачення його суспільно небезпечних наслідків [6, с. 83].
Кримінально-правове значення мотиву та мети полягає в тому, що, входячи в структуру суб'єктивної сторони складу злочину, вони підлягають доведенню в ході досудового розслідування та судового слідства по кримінальній справі і повинні бути враховані при винесенні обвинувального вироку (статті 64, 334 КПК України).
Входячи в структуру суб'єктивної сторони складу злочину вказані обставини, на відміну від вини, не виступають як її конструктивні елементи, а є факультативними ознаками.
У деяких випадках, коли вказані характеристики мають особливе значення для визначення злочинного діяння та особи винного, вони використовуються законодавцем для конструювання кваліфікованих (особливо кваліфікованих) або привілейованих складів злочинів, а також враховуються як ознаки, що пом'якшують або обтяжують покарання. Коли мотив або мета безпосередньо вказані в диспозиції норми Особливої частини Кримінального кодексу, вони набувають обов'язкового значення і стають конструктивними елементами складу конкретного злочину. В цьому випадку їх відсутність свідчить і про відсутність відповідного складу злочину в цілому.
Таким чином, мотивація поведінки у структурі механізму вчинення злочину займає важливе місце. Її сутність полягає у тому, що в умисних злочинах вона виступає базовою ланкою, у якій потреби, інтереси, плани особистості, у взаємозв’язку із її соціально-ціннісною орієнтацією породжують мотиви злочинної поведінки та формують їх систему.
Кримінально-правова роль мотивації у суб’єктивній стороні складу злочину проявляється через співвідношення вини та мотивації. Будь-яка винна поведінка є мотивованою, при цьому без вини мотивація не має кримінально-правового змісту та сенсу, і склад злочину відсутній через відсутність одного з його елементів – суб’єктивної сторони, яка виявляється у вині.
Варто вказати на те, що необхідно відрізняти мотивацію злочину від мотивування, оскільки під останнім терміном необхідно розуміти раціональне пояснення особою, яка вчинила злочин, причин своїх суспільно небезпечних дій або бездіяльності, шляхом висвітлення тих прийнятих для неї обставин, котрі спонукали її до вчинення суспільно небезпечного діяння [12, с. 49].
Встановлення істинних мотивів вчиненого злочину є надзвичайно складною та суперечливою проблемою, оскільки в такому разі постає необхідність проникнення у психологію людини. Для правильної кваліфікації діяння, встановлення ступеню суспільної небезпечності особи, призначення справедливого та адекватного покарання, яке здатне буде змінити мотиваційну діяльність особи із негативної на суспільно корисну – вирішення усіх цих завдань потребує спеціальних знань та відповідних спеціалістів.
Правий І.І. Карпець, коли пише про те, що якщо ми хочемо, щоб покарання було ефективним саме для конкретної людини, мають бути викриті ті спонукання та мотиви, які штовхнули її до вчинення злочину [6, с. 170].
Ситуація сьогодення складається так, що через завантаженість суддів у більшості випадків має місце формальне вивчення особистості злочинця та призначення покарань найбільш «вживаних» видів та розмірів стосовно типічних злочинів. Д. Гарбатович пише, що правоохоронні органи, суд у своїй діяльності здійснюють кваліфікацію того чи іншого кримінально-правового діяння не відповідно до дійсного психічного ставлення особи до вчиненого нею злочину, тобто не відповідно до того, що усвідомлювала і бажала особа, а відповідно до того, що, на думку слідчого та суду, знав і бажав суб’єкт, тобто оцінюють свої власні припущення [9, с. 19].
За таких умов мотиваційна сфера злочинця практично не досліджується, кримінологічні та психологічні досягнення не враховуються у правозастосовній діяльності, не враховується можливість впливу кримінально-правових санкцій на виправлення злочинця для досягнення основної мети покарання, не враховується ставлення самого засудженого до призначеного покарання – чи визнає він його справедливим, чи погоджується з ним, чи, навпаки, призначене покарання викликає почуття несправедливості, формує негативні почуття непокори, помсти тощо. Як наслідок, ще до виконання покарання в особи формується негативна установка, що значно ускладнює процес позитивного впливу покарання на свідомість засудженого, в подальшому, після закінчення строку відбування покарання, значно ускладнюється процес ресоціалізації звільненої особи, або зводиться нанівець. Соціально не пристосована особа з негативною установкою після відбуття покарання є потенційним злочинцем і в більшості випадків вчинює злочин повторно. Таким чином, коло замикається.
Слушно в цьому контексті зауважує Є.К. Нурпеісов: «Кримінальне правосуддя у дослідженні мотиву злочинної поведінки визнає вихідну психологічну причину поведінки – потребу. Відповідаючи на запитання, чому людина вбиває, краде, отримує хабар і т.п., зазвичай зазначають – з помсти, прагнення до матеріального збагачення, які є суб’єктивним психологічним уявленням тієї чи іншої потреби. На питання про те, чому ці потреби задовольняються таким, а не іншим способом, практично залишається поза увагою» [12, с. 63]. Аналізуються важливі для юридичної кваліфікації поведінки психологічні фактори, а фактор, що має не менш важливе значення для розробки заходів профілактики правопорушень – негативно-правовий мотив (мається на увазі мотив вибору протиправних засобів досягнення цілей) – не аналізується в системі психологічних факторів останнього [2, с. 63-64].
Окреслена ситуація не відповідає реаліям сьогодення і тому курсу, який взяла Україна на побудову правової держави та громадянського суспільства, де пріоритетом виступає захист прав, свобод та законних інтересів усіх без винятку громадян. Тому необхідно, на нашу думку, з метою повного та всебічного вивчення особи, що вчинила злочин, ще на стадії досудового слідства відповідно до вимог КПК України залучати в усіх випадках до справи експерта-психолога в якості спеціаліста для встановлення психологічного стану та суб’єктивного сприйняття особою, що вчинила злочин, процесу притягнення її до кримінальної відповідальності.
Відповідно до Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень (затверджена Наказом Міністерства юстиції України від 8 жовтня 1998 р. №53/5) психологічна експертиза встановлює ті особливості психічної діяльності та такі їх прояви в поведінці особи, які мають юридичне значення та викликають певні правові наслідки. Головними завданнями психологічної експертизи є визначення у підекспертної особи: індивідуально-психологічних особливостей, рис характеру, провідних якостей особистості; мотивотворних чинників психічного життя і поведінки; емоційних реакцій та станів; закономірностей перебігу психічних процесів, рівня їхнього розвитку та індивідуальних її властивостей [6]. В.Я. Марчак, досліджуючи можливості залучення спеціаліста-психолога на досудовому слідстві пише, що встановлений за допомогою професійного психолога факт, що має доказове значення, про психологічні особливості та емоційний стан обвинуваченого в момент вчинення протиправних дій може бути одним із багаточисельних посилань для висновків про суб’єктивну сторону злочину, форму вини, мотиви злочину, тобто для правильної кваліфікації скоєного [3, с. 16].
Н.М. Ахтирська зазначає, що питання щодо встановлення мотивації вчинків із застосуванням судово-психологічної експертизи залишається дискусійним. Основним аргументом противників такого виду судово-психологічної експертизи є те, що мотив – одна із ознак суб'єктивної сторони злочину і, як ціль та вина, належить до сфери правової науки, тому не може бути предметом дослідження експерта-психолога [5, с. 20].
Але експерт-психолог встановлює не юридичні (хуліганські) мотиви злочину, а психологічні мотиви конкретного вчинку, аналізує особливості мотиваційної сфери особи, що підлягає дослідженню. Такі дослідження не суперечать загальним принципам проведення судової експертизи. Результатом дослідження є встановлення мотиву-стимулу криміногенної поведінки особи, тобто процесів, які спонукали її до вчинення злочину [1, с. 20-21].