Отже, розвиток особистості предстає перед нами як процес взаємодій безлічі діяльностей, які вступають між собою у ієрархічні відносини. Особистість виступає як сукупність ієрархічних стосунків діяльностей.
Процес становлення особистості по О.М. Леонтьєву є процес "становлення зв'язної системи особистісних сенсів". [15, 233]
Якщо в концепції О.М. Леонтьєва центральне місце належить поняттю "особистісний сенс", то у Л.І. Божович як системостворююча ознака структури особистості виступає "внутрішня позиція особистості" або її спрямованість. Основу спрямованості складає "стійко домінуюча система мотивів, в якій основні, такі, що ведуть мотиви, підпорядковувавши собі всі останні, характеризують будову мотиваційної сфери людини". [9, 13] Саме зміст спрямованості особистості обумовлює всі її особливості: інтереси, прагнення, переживання, риси вдачі. Тому ведуча сфера в структурі особистості Л.І. Божович - це аффективно-потребнісно-мотиваційна сфера.
С.Л. Рубінштейн, приступаючи до характеристики особистості, звертає увагу на залежність психічних процесів від особистості. Це виражається, по-перше, в індивідуально-диференціальних відмінностях між людьми.
Експериментально вивчаючи різного роду ілюзії, Д.Н. Узнадзе прийшов до висновку, що вирішальна роль у їх виникненні належить так званій установці. Він підкреслював, що установка це "цілісний стан суб'єкта", його цілісна спрямованість в певну сторону, на певну активність. Згідно з концепцією Узнадзе, установка виражає готовність людини до активності, визначає її спрямованість і вибірковість поведінки. Установка як динамічний стан включає як момент мотивації, так і момент спрямованості. На думку цього вченого, установка регулює поведінку на двох рівнях регуляції психічної активності: несвідомому і свідомому. [27, 34]
Більшість зарубіжних теорій розглядають особистість як індивідуальне і водночас соціально-психологічне явище. Найвідомішими серед них є психоаналіз, поведінкова школа (біхевіоризм), гуманістична психологія, екзистенціальна психологія, трансакційний аналіз та ін.
Психоаналіз. Згідно з цією теорією рушійною силою, мотивами поведінки людини в соціумі є несвідомі біологічні потяги та інстинкти. її засновник, відомий австрійський психолог і психіатр Зиґмунд Фрейд (1856-1939), вважав, що душевний стан людини зумовлюється співвідношенням несвідомого (інстинктів, потягів, імпульсів) і свідомого, яке є результатом впливу соціального оточення. Боротьба між ними завжди драматична і призводить до конфліктів людини із суспільством.
Розвиваючи вчення Фрейда, швейцарський психолог і психіатр Карл-Густав Юнг (1875-1961) розглядав особистість як складне структурне явище, що поєднує в собі індивідуальне несвідоме і колективне несвідоме. Змістом колективного несвідомого є apxe - наділені енергетичною силою певні загальні форми уявлень, що у процесі Індивідуального життя наповнюються особистим емоційним та образним змістом. [23, 58]
К.Г. Юнг запропонував типологію характерів відповідно до переважаючої функції (мислення, почуття, інтуїція), спрямованості особистості на зовнішній або внутрішній світ, запровадив поняття “екстраверсія - інтроверсія" (лат. extra - поза, intro - усередину, versio - обертати) Для позначення двох протилежних типів особистості. Екстравертивний тип характеризується зверненістю особистості до навколишнього світу, для інтровертивного типу властива фіксація інтересів особистості на явищах власного внутрішнього світу. Виокремлення інтроверсії та екстраверсії дало змогу розрізнити дві великі групи психологічних індивідів. Також було виявлено відмінності між індивідами однієї групи, що залежали від основних психічних функцій: мислення, емоцій, відчуттів, інтуїції. Теорія відчуження німецько-американського психолога і соціолога Еріха Фромма (1900-1980) є найбільш “соціалізованим" ученням неофрейдизму. Втрату людиною зв'язків зі світом та з іншими Фромм називав відчуженням, “негативною свободою”. Такий стан пригнічує людину, адже вона прагне мати певні стосунки з іншими, вступати з ними у взаємодію та спілкування. Але такої можливості навколишній світ не дає, і тому вона стає самотньою. Це, на думку Фромма, підкреслює двоїсту природу людини, яка, з одного боку, хоче бути незалежною, а з другого - прагне позбутися цієї незалежності, що призводить до відчуження як фатальної основи міжособистісних стосунків. Воно може проявитися у формі конформізму, мазохізму, садизму, перерости в агресивність. Для подолання відчуження людям потрібно прищеплювати гуманістичні засади, основою яких є почуття любові до себе і до інших.
Неофрейдистською за своєю суттю є і теорія розвитку особистості американського психолога Еріка Еріксона (1902-1994). Згідно з нею розвиток особистості зумовлюється соціальним світом, а не біологічними чинниками, між особистістю та суспільством немає антагонізму. Центральною властивістю людини є “ідентичність особистості”, яка вказує на взаємозв'язок особи і соціального оточення та виявляється у спрямованості людини на себе, в ототожненні її з соціальною групою, у визначенні її цінності, соціальної ролі та призначення. [23, 78]
Біхевіоризм (англ. behaviour - поведінка). Згідно з цим напрямом свідомість як предмет наукового дослідження заперечується, а психіка зводиться до різних форм поведінки.
Засновником біхевіоризму є американський психолог Джон-Бродес Уотсон (1878-1958), який запропонував програму побудови нової психології, вважаючи її предметом не свідомість, а поведінку. Усі вияви поведінки людини, на його думку, можна описати, послуговуючись термінами “стимул" - зміна зовнішнього середовища і “реакція” - відповідь організму на стимул.
Його співвітчизник Беррес-Фредерік Скіннер (1904 - 1990) значно розширив класичну теорію умовних рефлексів, виокремивши серед них “оперантні” (від “операція”) реакції, що виробляються організмом мимовільно. їх можна підсилити чи послабити за допомогою покарання чи заохочення. Він звернув увагу на асиметрію між позитивним і негативним “підсиленням” стимулів: негативне часто зумовлює непередбачені, дивні, небажані наслідки; позитивне - викликає бажані зміни, формує поведінку, підвищує самооцінку людини.
Гуманістична психологія. Цей напрям у західній (переважно американській) психології протиставив себе біхевіоризму і фрейдизму як “третя сила”, наголосивши на спрямуванні особистості у майбутнє, до вільної реалізації своїх потенцій.
Згідно з поглядами її представників особистість є унікальною цілісною системою, відкритою до самоактуалізації, що притаманно тільки людині. Засновник цієї теорії американський психолог Карл-Ренсом Роджерс (1902 - 1987) виходив з того, що кожна людина наділена здатністю до особистісного самовдосконалення. Важливим компонентом структури особистості він вважав “Я-концепцію”, яка формується у процесі взаємодії людини з навколишнім середовищем, є інтегральним механізмом саморегуляції її поведінки і може бути позитивною, негативною та амбівалентною (суперечливою). [23, 77]
Тлумачення особистості з точки зору гуманістичної психології зводиться до таких положень: людину необхідно вивчати тільки в її цілісності; кожен індивід є унікальним, саме тому аналіз окремих випадків не менш виправданий, ніж статистичні узагальнення; головною психологічною реальністю є переживання людиною світу і себе в ньому; життя особистості має розглядатися як єдиний процес становлення і буття людини; індивід є активною, творчою особою; людина наділена потенціями до безперервного розвитку і самореалізації; особистість має певний ступінь свободи від зовнішньої детермінації завдяки смислам і цінностям, якими вона керується у своєму виборі.
Екзистенціальна психологія. Суть її полягає у визнанні унікальності особистого досвіду конкретної людини. Одним із своїх завдань вона вважає розв'язання проблеми відновлення аутентичності особистості - забезпечення відповідності її буття у світі внутрішній природі. Австрійський психіатр і психолог Віктор-Еміль Франкл (1905 - 1989) вважав, що основним прагненням людини є усвідомлення смислу свого існування. Нереалізованість цього прагнення породжує фрустрацію або екзистенціальний (буттєвий) вакуум. На його думку, пізнання сенсу життя може бути доступним кожному. [23, 45]
Трансакційний аналіз особистості. Як метод групової психотерапії, трансакційний аналіз особистості побудований на своєрідному уявленні про структуру людської психіки. Засновником цього методу є американський психолог Брік Берн (1910-1970), який стверджував, що в кожній людині можна знайти три типи станів власного “Я”: Дитина, Дорослий, Батько. Трансакцією він вважав одиницю спілкування, яка може бути трансакційним стимулом (звернення до іншої людини) або трансакційною реакцією (відповіддю на це звернення). На думку Берна, “незрілих особистостей” немає, а є люди, в яких Дитина невчасно та невміло бере на себе функцію управління всією особистістю тоді, як у них є і добре структурований Дорослий, якого потрібно тільки виявити і привести в дію. У так званих “зрілих людей" навпаки: контроль за поведінкою завжди здійснює Дорослий, але й у них Дитина може здобути владу. Усі три аспекти особистості важливі для функціонування та виживання, заслуговують однакової уваги, адже кожний стан по-своєму робить життя людини повноцінним і плідним. Найнеобхіднішим для життя є стан “Дорослий”, оскільки людині доводиться опрацьовувати різноманітну інформацію, долати труднощі тощо. Дорослий, будучи посередником, контролює дії Батька й Дитини.
Вивчення особистості в соціальній психології невід'ємне від аналізу суспільства, в якому відбувається її соціальний розвиток. Становлення особистості є культурно-історичним відтворенням індивіда як людини, засвоєнням ним суспільно вироблених здібностей через оволодіння способами діяльності, що сформувалися в суспільстві. Створивши новий предметний світ, цивілізацію, людина відокремилася від тваринного світу і розвивається за принципово новими законами - законами соціального руху, що й робить її людиною, розвиває як особистість.