К. Роджерс (1983) визначив вісім положень традиційної освітньої моделі, що виражають його критичне ставлення до неї, а саме:
1. Вчитель володіє знаннями, учень чекає на їх засвоєння.
2. Основні елементи — лекція та екзамен. Лекція є домінуючим методом передавання знань, а екзамен визначає рівень здобутих знань.
3. Вчитель є керівником, учень — підлеглим. Обоє підпорядковані шкільному керівництву. Контроль завжди скерований донизу.
4. Учитель як авторитет є центральною постаттю освіти. Він викликає подив як ерудит чи зневагу як диктатор, але завжди перебуває в центрі.
5. З’являється мінімальна взаємна довіра вчителя до учня. Він не чекає, що учень добре працюватиме без його постійного контролю. Учень так само не вірить у чесність і компетенцію вчителя.
6. Вчитель вірить, що учнем найкраще керувати, тримаючи його періодично чи постійно в стані страху. Нині немає такої кількості фізичних покарань, як раніше але публічна критика, висміювання і постійних страх перед повторенням помилки є набагато сильнішими. Цей страх зростає в міру просування освітньою драбиною, бо учень може, більше втратити.
7. Учні не визначають цілей, змісту і методів освіти, не мають права вибирати вчителя. Вчитель часто теж не має права голосу.
8. В школі є місце не для особистості, а для її інтелекту[7, 25].
В такому випадку коли не враховується місце особистості школяра в навчально-виховному процесі формується почуття неповноцінності, але А. Адлер вважає, що це почуття породжує прагнення до сили. Це почуття активізує діяльність індивіда і спонукає його до пошуків можливостей вирізнитися з-поміж загалу. Таких випадків відомо безліч, і все було б добре, якби не два моменти.
По-перше, розвиток (робота над собою), який активізується почуттям неповноцінності, дуже часто сповнений гризот і страждань (про що свідчить наведений уривок з психологічних досліджень). І фінал тут не завжди позитивний. Альфред Адлер вважає, що низька самооцінка часто призводить до того, що прагнучи до величі, людина починає створювати фіктивні цінності, а це може закінчитися неврозом. Такі випадки мають місце тоді, коли індивідові бракує сил чи відваги вдатися до конструктивних заходів.
По-друге, егоїстичне прагнення до сили послаблює почуття суспільного зв'язку і готовність служити людям.
Досягнення переваги і влади над кимсь призводить до багатьох негативних явищ. Найпоширеніше з таких явищ - це дріб'язкова оцінка, дразливість і мстивість обмежених недалеких людей, що непевні своєї значущості й сили.
Отже особистість характеризується послідовністю дій та передбаченням поведінки, дає своїм вчинкам закономірний характер.
Відносини вчителя та учня завжди в історії світової культури визнавались як найглибинніші у процесі передання та засвоєння досвіду культурно-історичного творення, досвіду осягання часу індивідуальної та соціальної історії, досвіду бути людиною.
Вчитель пробуджує особистість у своєму учневі, його власне людяність, стаючи співтворцем її духу, торкаючись найбільш інтимних сторін самопроявів людини. Вчитель направляє свою творчу силу до найвищих світовідношень особистості, до смислостворюючого витоку її життя. Вплив — той соціально-психологічний механізм, через який вчитель взаємодіє зі своїм учнем. Вплив не передбачає ніякого насильства над індивідуальністю людини, він є благородним і за формою, і за змістом. Вплив здійснюється як взаєморозкриття суб'єктивних світів учителя та учня, в якому обидва щирі і обидва суб'єктивно цінні, проте спрямовує цей процес вчитель. Реалізується вплив у зустрічі двох моделей розуміння світу, тлумачення смисло-відносин — моделі, властивої учневі, та моделі, яку вчитель обрав для даної взаємодії.
Вплив є результативним, якщо він призводить до руху тієї чи іншої сфери світовідносин учня, збуджує до розвитку, до зміни, до пошуку перспектив. Буквальне перенесення змісту впливу у внутрішній особистісний світ учня — це регресивна модель педагогічної взаємодії, якої вчитель намагається уникнути. Відповідальність за здійснюваний вплив усвідомлюється вчителем, тому кожний момент його діяльності є морально насиченим.
Вчитель завжди індивідуально-неповторно будує взаємодію з учнем, вміє направляти кожну свою дію, вчинок, слово, жест не абстрактно загальним властивостям особистості, що зростає, а конкретній, живій властивості учня відчувати, розуміти, оволодівати світом та своїм «Я». Вміння викликати живий відгук в душі учня «благородним враженням» (В.Розанов) та практично зумовити закріплення даного переживання у рисах його душі — ознака найвищої майстерності вчительства.
Педагогічна взаємодія вчителя та учня завжди є тривалою в часі, оскільки є довгим шлях пізнання особистістю, що формується, своєї індивідуальності та освоєння засобів виявлення себе у світі. Також не є одномоментним процес формування та закріплення властивостей суб'єктивного світу учня, що потребує постійної та копіткої роботи вчителя. Здійснюваний учителем вплив, дуже тонкий за способом здійснення та велично глибокий за змістом, отримує характер діяння, яке поєднує в кожному своєму моменті елементи минулого, теперішнього та майбутнього життя учня.
Діяльність вчителя полягає не тільки у виявленні Суттєвого потенціалу учня, а й у спрямуванні його до розвитку та здійснення, а не до згасання або заперечення свого покликання. Реальне життя дає точний критерій істинності дій вчителя: якщо його учень в критичні періоди свого розвитку (рефлексивного, професійного, морального та ін.) переживає стан життєвої перспективи, способи діяння вчителя є правильними.
Вчитель і учень — одне з найгрунтовніших відношень і у навчальному процесі. В ньому встановлюються механізми передання та виховання творчих здібностей, досвіду пізнавального та перетворюючого діяння тощо. Учитель — це жива й розкрита скарбниця думки, винахідництва, професіоналізму. Його оригінальний розум, досвід, високий фах — перша умова контактів з учнем. Головна мета учня — засвоїти образ пізнавальних та перетворюючих актів діяння вчителя і піти далі — стати оригінальним, продуктивним, успішним.
Навчання та виховання талантів до нашого часу залишається в багатьох випадках індивідуальним. Музикант, скульптор, режисер набувають знань та умінь у визнаного творця, досвід передається від покоління до покоління немовби фольклорним шляхом — це найдавніша й неминуча форма навчання.
Процес передання знань у ланці «вчитель — учень» має певні стадії. На початковій стадії суб'єктивність вчителя повністю переноситься на учня. Останній ще не бачить самого предмета дослідження, він запозичує лише якусь розумову структуру і ототожнює її з самим об'єктивним предметом. Тобто учень мусить прийняти якусь теоретичну схему досліджуваного предмета, яку пропонує вчитель (або пояснювальну модель явища, спосіб діяння тощо). Інших схем учень ще не знає, а власної ще не має. Це відношення можна умовно назвати запозичуваною схемою (концепцією) дійсності. Далі на ґрунті запозиченої теорії учень розкриває для себе цілу низку нових фактів дійсності. Це становить другий етап взаємодії «вчитель учень». Гармонійна узгодженість між концепцією та фактами полягає в тому, що учень стає спроможним бачити ті факти, на які вказує концепція. Поступово він навчається екстраполювати пояснювальний зміст запозиченої концепції на нові факти, об'єктивно їй не підпорядковані. Цей третій етап можна назвати експансією концепції на індиферентні до неї факти. Формується ситуація «ініціювання протиріч»: факти, що усвідомлюються учнем як узгоджені з даною концепцією, стають суперечливими. З'являється ще мало усвідомлювана відчуженість між ними і концепцією, виявляється існування факту поза концепцією. Саме цей момент спонукає самостійну пізнавальну, пошукову активність учня і приводить до власного концептування фактів. Вони зіставляються, і перед учнем постає наукова проблема, виникає здатність бачити проблеми саме в процесі зіставлення концептованих фактів, складається основа для створення нової, оригінальної концепції.
Таким є природний цикл відношення вчителя і учня в навчальному процесі, де предметом виступає наукова творчість. Для інших видів творчого діяння цей процес полягає у діалектиці інших категорій та понять, але за суттю він залишиться сталим. Головне завдання вчителя — навчити учня самостійно бачити проблеми, предмет свого діяння, самостійно розв'язувати ці проблеми та перетворювати (матеріально чи ідеально) обраний предмет. Поставити учня віч-на-віч із природою фактів — ось що головне у взаємодії «вчитель-учень». Так починаються самостійні кроки учня до власної творчої оригінальності, вчинкової творчості, осягнення власної особистості.
К. Роджерс (1983) запропонував модель освіти. Він називає її так, беручи до уваги орієнтацію на визнання права особистості аутентично і творчо керувати своїм житіям. У цій моделі найважливішим стає психологічний клімат, який полегшує звільнення і діяльність індивідуальної сили. Наводимо цю модель з дев'яти положень:
1. Основна умова: вчитель (фацілітатор) має достатньо поваги до себе й до інших (учнів) з вірою, що інші, як і він, можуть думати про себе., вчитися для себе. Якщо ця основна умова виконується, то стають можливими інші аспекти моделі
2. Вчитель (фацілітатор) ділить з іншими (учнями, їхніми батьками, шкільною адміністрацією) відповідальність за навчальний процес. Наприклад, клас чи студентська група може відповідати за реалізацію своєї програми.
3. Вчитель надає навчальні матеріали, користуючись власними знаннями, власним дослідом, книгами, першоджерелами, соціальним досвідом.