5.Очень полезно каждый раз предлагать ребенку устранить учиненный им разгром. Чаще всего следует отказ, но когда-нибудь ребенок может и откликнуться на слова: «Ты уже достаточно большой и сильный, чтобы создать беспорядок, поэтому я уверена, что ты поможешь мне убраться». Если уборка назначается как наказание или ребенка принуждают помогать, это вряд ли изменит разрушительное поведение; в словах должна быть уверенность взрослого, что «большой» мальчик должен нести ответственность за свои дела. Если ребенок все же поможет убраться, он, конечно, должен услышать искреннее «спасибо» и никаких напоминаний о проступке — для него инцидент исчерпан.
6.Если взрослый понизит тон нагоняев, кода ребенок рассердит его, то он покажет ему хороший пример.
ТЕМА 5. ПСИХОЛОГІЯ СУЇЦИДАЛЬНОЇ ПОВЕДІНКИ
1. Історичний аспект проблеми самогубства.
2. Поняття про аутоагресивну і суїцидальну поведінку, її види.
3. Мотивація суїцидальної поведінки.
4. Чинники суїцидальної поведінки:
- нейробіологічні;
- генетичні;
- соціальні;
- стресова ситуація як один із чинників суїцидальної поведінки
- психологічні чинники
5. Психологічні особливості особистості суїцидентів.
1. ІСТОРИЧНИЙ АСПЕКТ ПРОБЛЕМИ САМОГУБСТВА
Ж.-П. Сартр писав: „Відмінність людини від тварини полягає у тому, що людина може покінчити життя самогубством". І не зважаючи на те, що в живому світі зустрічається велика кількість прикладів самодеструктивної поведінки, лише людина здатна свідомо й зумисне вбити себе.
Історія людської цивілізації багата на свідчення, які доводять, що суїцидальна поведінка була властива людині ще з найдревніших часів. Археологічні розкопки гробниць древніх царів Шумера і Аккаде (III тис. до н. е., територія сучасного Іраку) відкрили цікаві й водночас жахливі факти: воїни особистої охорони царів випивали смертельну отруту, щоб супроводжувати своїх повелителів в останню путь і навічно застигнути біля дверей їхніх підземних опочивалень.
У стародавніх кельтів (II - І тис. до н.е.), які займали значну частину сучасної Західної і Центральної Європи, вважалося соромом помирати у ліжку. Відчуваючи смерть, кельти влаштовували пишні бенкети, а після свята кидалися у море. 3 розвитком людської спільноти погляди на сутність самогубства та його моральна оцінка суттєво змінювалися. У кожну культурно-історичну епоху в різних етносах воно розцінювалося як гріх чи норМа злочин чи подвиг, прояв героїзму чи слабкості духу.
Напевне, найпершою письмовою згадкою про суїцид, яка дійшла до нас із сивої давнини, є стародавньоєгипетський твір "Суперечка людини зі своєю душею". Він належить до епохи Стародавнього царства (XXI ст. до н. є.) і був написаний невідомим автором в часи докорінної перебудови суспільного порядку і моралі. Весь твір пронизаний відчуттям замкнутості і покинутості, людина почуває себе самотньою у суспільстві: "Мені смерть видається нині зціленням хворого, виходом з полону страждань. Мені смерть видається нині благотворним мирром, сидінням у тіні вітрила, наповненого вітром. Мені смерть видається нині лотоса пахощами, безтурботністю на березі сп 'япіння. Мені смерть видається нині неба проясненням, осягненням істини прихованої. Мені смерть видається нині домівкою рідною після довгих років ув'язнення". Той факт, що твір записаний і зберігся аж до наших днів, свідчить, що він мав уже на той час важливе художнє значення, а також і про те, що, в епоху Стародавнього Царства ставлення влади і громадськості до самогубства були досить толерантні.
У традиційних примітивних культурах смерть оцінювалась як "погана" або "хороша". Самогубство логічно пов'язувалося з поганою смертю. За народними віруваннями і переказами народів Африки, Азії та Південної Америки, що знаходилися на родо-племінному етапі розвитку, самогубці перетворювалися на маленьких злих духів і погано впливали на тих, хто залишився жити, зокрема на своїх родичів.
Греко-римська культура ставилася до суїциду неоднозначно. Він тісно пов'язувався у греків і римлян із розумінням свободи, яка була однією з головних ідей їхньої філософії. З одного боку, самознищення засуджувалося. Наприклад, Сократ вважав, що самогубство неприпустиме, тому що житгя людини належить богам; Платон зауважував, Що розум дається людині для того, щоб мати мужність жити навіть життям, сповненим страждань; а Аристотель стверджував, що вбиваючи себе, людина переступає закон і тому винна перед собою як перед громадянином і перед державою. В Афінах руку самогубці відрубували і хоронили окремо. З іншого боку, Епікур та його учні вважали суїцид можливим і у певних випадках бажаним. За переказами, Діоген Синопський закінчив життя самогубством, затримавши і зупинивши дихання. У Римі самогубство застосовувалося як міра покарання за певні злочини. Так засуджений імператором Нероном до самогубства Сенека перерізав собі судини на гомілках. Поки точилася кров, він диктував писарям те, що не встиг записати сам. Між іншим, сам Сенека так розмірковував про самогубство у «Листах до Люцилія»: «Мудрець повинен жити стільки, скільки належить, а не стільки, скільки він може. В житті ми повинні дослухатися до думки інших людей; в смерті - лише до своєї власної. Живий перебуває під владою долі, той, хто не боїться смерті, - уникнув її влади. Великий той, хто не лише вирішив покінчити з життям, але й зумів знайти смерть». Петроній, автор знаменитого «Сатирикона», перерізав собі судини на вечірці з друзями. Слабнучи від втрати крові, він попросив тимчасово перев'язати собі судини, щоб востаннє отримати насолоду від сну. Прокинувшись, він зірвав пов'язки, щоб померти. Римляни навіть ідеалізували самогубство - воно сприймалося як прояв витонченості. Тацит у одному зі своїх творів („Аннали") пише, що за часів імператора Клавдія свобода полягала лише у виборі способу своєї смерті. А за часів Марка Антонія існувала академія -синапофименон - члени якої по черзі позбавляли себе життя, вигадуючи приємні способи самогубства.
Стародавні іудеї - маленький кочівний народ - не могли дозволити собі розкоші втрачати людей. Уже перші рядки Книги Буття говорять про те, що життя є благо, людина повинна цінувати його і ніколи не впадати у відчай, оскільки за всім стоїть Бог. Людина ж - не суперник, а партнер Бога у процесі життєтворення. У такому контексті самогубство виглядає як перепона, як відмова від можливості творення життя. Священні книги іудеїв містять лише декілька спогадів про самогубство: у випадку полону ворогом чи мучеництва.
Сучасний іудаїзм із розумінням і співчуттям ставиться до тих, хто позбавляє себе життя. Суїцидентам надаються всі права і здійснюються всі обряди, які зазвичай передбачені для вшанування померлих. Завдяки цьому родичів позбавляють подальшого безчестя. Ті, хто здійснив самогубство, вважаються емоційно пригніченими людьми, які не можуть відповідати за свої вчинки.
У Стародавній Індії суїцид сприймався як спосіб «звільнення» від ланцюга народжень (карми) і злиття зі світом Брахми (основою світобудови). Оптимальним варіантом суїциду була повільна і поступова смерть, яка очищає від гріхів. Поряд з цим відомо багато трактатів і законів, де засуджувалася аутоагресія і рекомендувалися способи боротьби з нею.
В ісламі самогубство оцінюється як найбільший гріх і забороняється Кораном, однак самогубства в ім'я вітчизни і Алаха часто визнаються за героїчні вчинки.
На Русі самогубців хоронили за старим язичницьким обрядом окремо від інших, нерідко пробивши груди осиковим колом для профілактики від «нечисті». Цей звичай зберігся і після прийняття християнства, зустрічаючись у деяких українських селах і сьогодні.
Є підстави вважати, що у християнстві однозначне ставлення до суїциду сформувалося не відразу. Першим з отців церкви його публічно засудив Блаженний Августин у IV ct. Інший відомий поборник християнства Фома Аквінський писав, що самогубство - це великий гріх стосовно себе, суспільства і Бога; це гріх стосовно своєї душі, тому що вона позбавляється можливості покаятися. У Біблії найбільш чітко щодо самогубства висловлюється апостол Павло: „Хіба ви не знаєте, що ви храм Божий... Якщо хтось розорить храм Божий, того покарає Бог, бо храм Божий святий, а цей храм - ви". Видатний російський мислитель Микола Бердяев у психологічному етюді "Про самогубство" зазначає: «Можна співчувати самогубцеві, але не можна співчувати самогубству». Будучи істинним християнином, він оцінює суїцид як насильство не лише над життям, але й над смертю, оскільки тут немає вільного прийняття смерті в час, коли вона посилається творцем; тому це неповага до таїни смерті, яка є такою ж великою, як і таїна життя - це гріховне ставлення до життя і до смерті. Крім того, самогубство прямо протилежне Хресту Іісуса - це відмова від Хреста. Адже сенс життя християнина - страждання - Хрест: "Візьми свій хрест і йди за мною". Також самогубство за своєю природою є запереченням трьох найвищих християнських чеснот - Віри, Надії та Любові. Самогубець втратив віру і в Бога, і в людей. Він втратив надію і підкорився тузі, зневірі - а це найбільший гріх. Він не має любові, бо не думає про ближніх.
З часом, зокрема і під сильним впливом релігійних традицій, суспільство почало вороже ставитися до самогубства. Деякі мислителі оцінювали цей вчинок навіть як вияв людиною презирства і неповаги до всього людства. Наприклад, І.Кант писав: „Самогубство є образою людства". Релігійні заборони позначалися на кримінальних і громадянських кодексах деяких держав. Так, в Англії та багатьох інших країнах самогубство довгий час вважалося кримінальним злочином. Тих, хто намагався здійснити суїцид, чекало ув'язнення. Такі санкції нібито мали слугувати засобом залякування потенційних самовбивць. Однак вони були не спроможні запобігти скоєнню цього фатального вчинку навіть після звільнення суїцидента із ув'язнення.