Психологія, як і будь-яка наука, відрізняється особливостями свого предмета. Складність полягає в тому, що явища, що вивчаються психологією, здавна виділялися людським розумом і відмежовують від інших проявів життя як особливі явища. Їх відносили до області душевного життя, протиставляємо реальні подіям і фактам. Ці явища групувалися під назвами «сприйняття», «пам'ять», «мислення», «воля», «почуття» і ін., в сукупності утворюючи те, що іменується психікою, психічним, внутрішнім світом людини, його душевної життям і т.д.
Психіку як відображення дійсності в мозку людини характеризують різними рівнями. Вищий рівень психіки, властивий людині, утворює свідомість. Поняття "свідомість" вживається в психології, психіатрії та інших науках у сенсі, що відповідає його основних характеристик: сукупності знань про навколишній світ, розрізненні суб'єкта та об'єкта, забезпечення цілепокладаючої діяльності, включення до складу певного відношення. При цьому психіатри, перед якими постійно виникає питання про наявність, збереження або порушення свідомості у хворого, під свідомістю розуміють укладені в психіці даної людини можливості віддавати звіт про місце, час, навколишнє оточення, стан і образі дій власної особистості.
«Нижчий» рівень психіки утворює несвідоме. Несвідоме - це сукупність психічних процесів, актів і станів, обумовлених впливами, у впливі яких людина не дає собі звіту. Залишаючись психічним (звідси ясно, що поняття психіки ширше, ніж поняття "свідомість", "свідоме"), несвідоме являє собою таку форму відображення дійсності, при якій втрачається повнота орієнтування у часі та місці дії, порушується мовне регулювання поведінки. У несвідомому, на відміну від свідомості, неможливий цілеспрямований контроль людиною тих дій, які він здійснює, неможлива і оцінка їх результату.
До області несвідомого входять психічні явища, що виникають уві сні (сновидіння); відповідні реакції, які викликаються невідчутними, але реально впливаючими подразниками ("субсенсорні" (чутливі), або "субцептивні", реакції); рухи, що були в минулому свідомими, але завдяки повторенням перетворилися в автоматизовані та тому більш неусвідомлювані; деякі спонукання до діяльності, в яких відсутня свідомість цілі, та ін. До несвідомим явищ відносяться і деякі патологічні явища, що виникають у психіці хворої людини: марення, галюцинації і т.д. Було б невірно на тій підставі , що несвідоме - це протилежне свідомості, прирівнювати його до тваринної психіки. Несвідоме - це настільки ж специфічно людський психічний прояв, як і свідомість, воно детерміноване суспільними умовами існування людини, виступаючи як часткове, недостатньо адекватне відображення світу в мозку людини.
Перш ніж говорити про сучасні можливості експериментального вивчення та фізіологічного аналізу неусвідомлених форм психічної діяльності людини, необхідно зробити зауваження загального, методологічного характеру. Якщо ми визнаємо, а ми визнаємо, діалектична єдність психічного і фізіологічного, то слід вважати, що психічний є суб'єктивне вираження, особлива сторона, особлива якість тих же цілісних мозкових процесів, які виражаються об'єктивно у вигляді різних фізіологічних реакцій. Тому проблема вивчення вищої нервової (психічної) діяльності людини може успішно вирішуватися на основі всебічного врахування і зіставлення внутрішнього психологічного змісту, «суб'єктивних свідчень свідомості» (словесний звіт), які в принципі завжди об'єктивно опосередковані з даними одночасної реєстрації так званих об'єктивних реакцій: поведінкових, вегетативних, біоелектричних. І друге зауваження методологічного характеру. Поняття несвідомого - це гносеологічно (теоретично пізнавальна) необхідна категорія. Заперечення несвідомого з неминучістю закриває природодослідний шлях для виявлення причинних зв'язків, причинних відносин між окремими явищами психічного життя людини, так як свідомість, як уже згадувалося, характеризується перервами, нерідко відсутністю видимих зв'язків між окремими її елементами. Поняття несвідомого, заповнюючи прогалини між свідомими явищами, дозволяє вивчати всі психічні функції людини, аж до самих вищих форм.
З безлічі неусвідомлюваних форм вищої нервової діяльності найбільший науковий інтерес представляє явище так званого неусвідомленого сприйняття, коли зовнішній подразник, не усвідомлюваний суб'єктом, викликає поведінкові, емоційні, вегетативні, біоелектричні реакції або ж змінює ту чи іншу психічну діяльність людини. Тому в своїй роботі я залишив осторонь питання неусвідомлюваності інтероцептивних подразників, що викликають «темне почуття», або реакції людини, які їм не усвідомлюються, зокрема так звану автоматизовану поведінку, коли з зміцненням навику дедалі більша частина зовнішньої інформації не доходить до свідомості, а обробляється і переключається на еферентну систему на більш низьких рівнях нервової організації.
Зі спостережень психологів, психіатрів відомо, що в певних випадках неусвідомлювані зовнішні сигнали, якщо вони один або кілька разів співпали з сильним емоційним збудженням, можуть через місяці і навіть роки викликати так звані несвідомі емоційні переживання або навіть невротичні реакції, коли привід, в даний час їх викликав, залишається прихованим від свідомості суб'єкта.У випадках тривалих сильних переживань негативних емоцій, наприклад при тривалих конфліктних життєвих ситуаціях, фізично дуже слабкі, але емоційно значущі сигнали, зокрема словесні, через тимчасові зв'язки беруть участь в нервовій організації даної емоції, ведуть до специфічної адаптації нашої поведінки. Збудження структур лімбічної системи по зворотного зв'язку приводить до збудливості неокортексу - полегшення або придушення функціональної активності кіркових нейронів. Ці висхідні неспецифічні впливи на неокортекс (нову кору) з боку лімбічної системи лежать в основі змін сприйняття емоційних стимулів, зокрема в основі явища «психологічного захисту», оскільки витіснення сильних провокуючих тривогу імпульсів часто супроводжується протилежною тенденцією: формуванням захисної реакції.
Відмінності між людьми в значній мірі визначають їх вчинки, поведінка, тобто, кінець кінцем, впливають на їхні долі. Тому психологу важливо не обмежуватися встановленням факту та напрямки індивідуальних розходжень, а спробувати зрозуміти механізм та послідовність їх розвитку, виявити область реалізації і базу функціонування.
Вивчення індивідуальності у психології має велику історію, і навряд чи знайдеться інша область досліджень, яку розглядали б з настільки різних сторін. При вивченні взаємодії психічних процесів у дослідженнях особистості і поведінки значення індивідуальних розходжень зростає настільки, що практично завжди виявляється, що ми маємо справу лише з різними формами їх прояву. Поступове накопичення фактів, вивчення і класифікація причин розкидом вимірювань, що пов'язуються з впливом індивідуальних розходжень, призвело до того, що виділилися напрямки диференційної психології і диференційної психофізіології. Індивідуальні відмінності, на якому б рівні вони не фіксувалися, закономірно поєднуються між собою найрізноманітнішими зв'язками. У концепції B.C. Мерліна (1986) дається обгрунтування поняття «інтегральної індивідуальності» як особливого, що виражає індивідуальне своєрідність, характеру зв'язку між усіма властивостями людини, починаючи від біохімічних особливостей організму і закінчуючи соціальним статусом особистості в суспільстві.
Особливості типу вищої нервової діяльності (далі по тексту ВНД) і властивостей темпераменту давно привертають увагу дослідників. Проте, отримані ними дані вкрай суперечливі. Висунуто безліч теорій і методів вивчення. Разом з тим, тільки глибоке вивчення цього питання дозволить виявити і правильно інтерпретувати специфіку зв'язку типу ВНД і властивостей темпераменту в індивідуальності. Дана обставина і визначила актуальність нашого дослідження. Починаючи з середини XVIII століття, розвивалися теорії темпераменту, пов'язані з деякими властивостями нервової системи. Так, А.Галлер, основоположник експериментальної фізіології, який ввів важливі для психології поняття збудливості і чутливості, стверджував, що основними факторами відмінностей за темпераментом є сила і збудливість самих кровоносних судин, через які проходить кров. Цю ідею сприйняв учень А.Галлера, Г. Врісберг, який пов'язував темперамент безпосередньо з особливостями нервової системи. Так, він вважав, що в основі холеричного сангвінічного темпераменту лежить великий мозок, «сильні і товсті нерви» і висока збудливість органів чуття.
Ідея зв'язку особливостей темпераменту з певними анатомічними і фізіологічними характеристиками нервової системи в різних формах проявляється у навчаннях багатьох філософів і лікарів XVIII і XIX ст. Думка про існування такого зв'язку була висловлена І.П.Павловим, який припускав, що крайнім людським типам «мислителів» і «художникам» - повинні відповідати і протилежні типи темпераментів меланхоліки і холерики. Він встановив і експериментально довів, що фізіологічною основою темпераменту є поєднання властивостей нервових процесів. Б.М. Теплов, відкидаючи Павловську схему «чотирьох класичних темпераментів», пропонував розглядати всі поєднання властивостей нервової системи як самостійні типи, поставивши в якості спеціального завдання питання про критерії, на підставі яких можуть виділятися з них «основні типи» (1985р.).
Основні завдання дослідження:
1. Вивчити усвідомлювані та неусвідомлювані процеси в психіці людини, зокрема явище, так званого неусвідомленого сприйняття.
2. Описати зв'язки між типами вищої нервової діяльності та типом темпераменту.
Під властивостями нервової системи розуміються такі стійкі її якості, які є природженими. До числа таких властивостей відносяться: