У цих умовах особливо важливим є адекватне розуміння духовності, оскільки сам термін починає набувати статусу модного, і «застосовується так само тими, хто несе бездуховність, душевний розлад, порушення гармонійності в людську суть» [12, c. 179].
Тому одному з головних завдань сучасної психології ми рахує не тільки розробку проблеми духовності в теоретичному аспекті, але і в психологічному забезпеченні і супроводі духовного розвитку людини, в навчанні його протистояти перед лицем всіх змін песимізму і несприятливим прогнозам відносно майбутнього всієї планети і людства і осмислити життя у всіх її сторонах. Звернення до духовної сили людини як головному двигуну його життя, головній цінності, що дозволяє повно і всесторонньо насолодитися радістю Буття і реалізувати своє головне призначення, є важливою і основною проблемою психології. Допомогти людям в отриманні сенсу життя, заповнити «екзистенціальний вакуум», допомогти пережити випробування свободою, захопленість критикою всього – така, на нашу думку, одне із завдань психології.
Звернення до поняття духовності у зв'язку з проблемами навчання і виховання є особливо актуальним, оскільки духовність відображає, в першу чергу, змістовну сторону життя особи, підкреслює глибину і складність людини, що втілює собою перетворену і натхненну природу, що не зводиться до простій сукупності психічних процесів, властивостей і станів.
Звернення до духовності в контексті виховання і розвитку людини дозволяє зробити цей процес повноцінне і змістовніше, дає людині широкі можливості усвідомити, на чому засновано його становлення як особі і індивідуальності, в чому полягає справжній сенс його життя, на чому будується повноцінне існування і спілкування, формуються потреби зростання, реалізації своїх можливостей, трансцендирування, породжується відчуття «духовного голоду».
Поза контекстом духовності неможливо осмислити багато інтегральних і феноменологічних проявів людини, а також його відмова від зусиль по ухваленню власного рішення, від особового і духовного розвитку на користь задоволення примітивних плотських потреб, десакралізацію життя і секуляризацію всіх загальнолюдських і соціальних відносин, спрощення людських взаємин і зведення їх до поведінкових реакцій на стандартні ситуації.
Наступною причиною що спонукала нас звернутися до проблеми духовності була необхідність розкрити її справжній психологічний зміст, який, з одного боку дозволило б пояснити існування безлічі точок зору на її суть, а з іншої – описати це як особливу психологічну реальність, що володіє специфічним психологічним механізмом. Проблема полягала в тому, щоб не критикувати або звинувачувати в некоректності існуючі підходи до духовності, а зрозуміти, що ж їх всіх об'єднує, а також, що породжує суперечність в їх розумінні. Що розглядається століттями в рамках різних філософських психологічних і релігійних течій; проблема духовності залишається при цьому практично неопрацьованою: у уявленнях про духовність, разом з реальними досягненнями, мають місце примітивні концепції, утопічні ідеї, легковажні моделі, містичні побудови, спостерігається змішення філософський-етичних, релігійних і психологічних підходів.
Причин такого положення справ, на наш погляд декілька: розрізненість відомостей про духовність, фрагментарність знань, відсутність єдиного розуміння суті духовності серед психологів, єдності між минулими і справжніми знаннями, розривши між теоретичними і практичними відомостями; різноманіття появ феномена духовності в людському житті, що утрудняє виділення операціональних одиниць її вивчення, відсутність системи методів /в першу чергу, объективних/ для її дослідження. Залишається неопрацьованою і проблема – яка роль духовності в становленні людини, зокрема його розвитку як професіонала. Тим часом, духовність, як влучно відмітив С.Л. Франк, це реальність, але часто не видима і така, що не відчувається нами. Вона, «духовність», знаходиться за межами об'єктивної дійсності, тобто недоступна об'єктивному спостереженню і «уловлюється» лише самим суб'єктом. Здатність людини уловити і розвинути в собі цю суть і дає йому можливість бути суб'єктом (А. Брушліїський, В. Панферов).
Різноманіття підходів в розумінні духовності утрудняє практичну роботу по її вихованню і розвитку, а тим часом саме духовність є умовою повноти людського життя, пізнання і перетворення себе, самовдосконалення, плідності і успішності професійної діяльності, стійкості і сили духу, самоактуалізації і самореалізації.
2. Емпіричне дослідження
2.1 Духовність в контексті сучасного виховання школярів. Характеристика методики дослідження
Перехідний період кінця XX – початки XXI сторіч характеризується кардинальними змінами суспільства, зверненністью до людини як творця нової цивілізації. У зв'язку з цим одній з провідних тенденцій в освіті є зростаюча значущість духовного виховання (про це свідчать як збільшення кількості регламентуючих документів, що стосуються проблем духовного виховання підростаючого покоління, так і підвищена увага до даної проблеми наукового співтовариства і педагогів-практиків).
Будучи органічно взаємозв'язаним з суспільством, сучасне виховання характеризується недугами, якими пронизані всі сфери життєдіяльності соціуму. Так, вітчизняне виховання, переживає серйозна криза, симптомами загрозливого характеру якого є: обвальне падіння духовності, як дорослого населення, так і дітей; орієнтація значної частини сучасної молоді на прагматично-утилітарну, американську модель життєвого пристрою; елимитированність цінностей і традицій вітчизняної культури; девальвація культурних, духовних цінностей в свідомості підростаючого покоління на тлі прагнення, що збільшується, до збагачення, розваг, безкарності; розмивання меж педагогічної «зони риски»; масштабне розповсюдження девіацій поведінки; відсутність єдиної позиції усередині самого педагогічного співтовариства по питаннях виховання підростаючого покоління [4 c. 91].
У сучасній виховній ситуації саме духовність наповнюється трансформуючим сенсом для всієї системи вітчизняного виховання і особового розвитку кожного вихованця. Проте наголошується тенденція дифузного розуміння педагогічним співтовариством даного феномена і його емпіричних проявів у дітей. Так, у вітчизняній педагогічній літературі термін «духовне виховання» в основному використовується в двох сенсах: у значенні «Релігійне виховання», або ж в термін «духовне виховання» вкладається значення «Етичне виховання». Поняття духовності уживається інструментальний, ситуативно, без усвідомлення його суті і глибини.
Допускаючи можливість внеконфесіональной інтерпретації духовності в рамках світської освіти, нам найбільш близька точка зору на даний феномен Р.Л. Лівшица, який розглядає духовність як «тип світовідношення, заснований на відвертості особи назустріч світу» [2, с. 152].
Так, духовність визначається як «розширення внутрішнього горизонту свідомості» [3, с. 200], «якість особи, яка може бути реалізоване в її спрямованості, відношенні, детермінованих роботою свідомості» [5, с. 84]; «якісна характеристика свідомості» [1, с. 7] і т.д.
При такому підході інтенціональність свідомості, як родова якість людини, визначається як суть духовності. Сенсоутворюючою характеристикою духовності є безперервний творчий процес формації суб'єктивних внутрішніх утворень високого рівня інтеграції, а його центром виступає персоналістичне світовідношення як вища якість інтенції людської свідомості.
Духовне життя народу України, його майбутнє в першу чергу залежить від рівня утвореної молоді, яка зараз вчиться у вищих учбових закладах, а завтра молодими фахівцями прийде на роботу в школи і інститути, в промисловість і сільське господарство, де їй належить виховувати дітей і керувати діяльністю підлеглих Отже освіта повинна виступати як пріоритетний напрям соціокультурного розвитку, оскільки включає діяльність навчання і виховання, при цьому виховання має пріоритетне значення, тому що звернено не тільки до інтелекту, знань, умінь, компетенції а до людини як суб'єкту культури історії, власного життя. Не тільки розум і практичні навики, але і душа, відчуття, тілесне і духовне здоров'я, сенс життя, стратегія поведінки конкретні вчинки учня є метою виховного процесу [1, с. 285].
Виховання є духовною діяльністю. Вихователь покликаний працювати з духовним потенціалом, який спочатку закладений в душі кожної дитини Місія педагога полягає в розкритті цього потенціалу, в допомозі людині, що росте, зрозуміти силу свого духу, свої людські можливості, зберегти свою людську гідність, в стимулюванні формуванні сенсожиттєвих орієнтації.
Ціннісні орієнтації є орієнтаціями свідомості окремої особи або соціуму відносно вибору і розподілу пріоритетних (першорядно значущих) життєвих установок в прийнятою особою шкалі цінностей. У кожної людини в процесі напрацювання особового досвіду при взаємодії з іншими людьми і суспільством, при навчанні і самонавчанні а також інтуїтивному, релігійному і філософському збагненні життя складається і формується своя шкала цінностей Ціннісна орієнтація має ключове значення відносно етичної, морально-етичної зовнішності особи і всього соціуму