Конфліктологічна парадигма у 80-ті роки помітно трансформувалася у напряму розвитку макроісторичної соціології у деідеологізованому вигляді, тобто очищеному від марксового бачення історичного процесу як виключно переходу капіталізму до соціалізму, від абсолютизації тез класової боротьби, антагоністичних суперечностей і т. ін. Долаючи "методологічний індивідуалізм", притаманний мікрорівневим, психологічним парадигмам, конфліктна теорія зосередилась переважно на аналізі макромасштабних соціальних об'єктів, де суб'єктами конфліктних відносин виступають великі спільності, громадські інститути, партії, корпорації, нації, держави.
Змінився і статус прихильників конфліктологічного підходу серед соціологів - вони вже не є головними опонентами функціоналізму, а стали рівноправними партнерами творчого діалогу. Лідери цієї впливової течії в сучасній соціологічній теорії (Р. Коллінз, Л. Крайсберг, М. Манн та ін.) не заперечують, що до первісних тез конфліктології були додані нові важливі аргументи, залучені емпіричні докази з нових дослідницьких сфер, що й сприяло оновленню конфліктної парадигми. Проте основні концептуальні положення, які були обґрунтовані у працях перших теоретиків соціального конфлікту, залишаються підвалинами сучасної конфліктології.
Конфліктологічні теорії складались під впливом низки історично-культурних та ідейних факторів 60-х, 70-х років. Їх теоретики групувались навколо неприйняття функціональних теоретико-методологічних установок, критики неопозитивістських постулатів. Як справедливо зазначалось теоретичні зусилля були направлені не “в ім’я”, а “від супротивного” в ролі якого виступав академічний структурно-функціональний аналіз.
На альтернативності підходу Парсонса, що домінував в американській соціології, власне й виростала популярність конфліктологічної парадигми у соціологічній теорії. "Теорії порядку" була протиставлена "конфліктна теорія", ідеї "соціальної рівноваги" - ідея "соціальної зміни". У такій антитезовості, протиставленні вихідних положень і полягає сутність "повстання проти парсонсіанського синтезу" (Дж. Александер).
Р. Мертон вважав протиставлення структурно-функціонального та конфліктологічного підходів непорозумінням, а такі провідні аналітики американської соціології, як Р. Коллінз, Дж. Александер, Дж. Тьорнер та інші, розглядають соціологію згоди та соціологію конфлікту як "дві сторони однієї монети". Критикуючи провідний у США теоретичний напрямок, так би мовити, зсередини, підкреслюючи слабкі місця, хиби та недоліки структурно-функціонального аналізу, прихильники конфлікту сприяли поглибленню осмислення соціальних процесів, особливо тих, які залишались поза полем зору академічної соціології.
Боротьба різних теоретико-методологічних підходів у соціологічній науці з початку століття, гострий взаємний критицизм, понятійна різноголосиця й неспівставність рівнів дослідження соціальної дійсності, тобто стан, який серед соціологів відомий як мультипарадигматизм, став сутнісною характеристикою і особливістю дисципліни. За цих обставин критика теоретичного підґрунтя кожного з провідних напрямів соціологічного аналізу стала обов'язковою рисою всіх течій теоретичної думки. Більше того, соціальний критицизм нерідко розглядається як головний зміст соціологічної науки.
Розуміння соціологами своєї дисципліни як форми соціального критицизму набуло у США в 60-х роках значного поширення. Показовою в цьому відношенні е козерівська точка зору на значущість критичного бачення в соціології. Можна сказати, що принципи аргументації своєї теорії конфлікту він застосував також до аналізу шляхів розвитку американської соціології. Аналогом позитивних функцій соціальних конфліктів у суспільному розвитку в самій соціології виступає незгода з панівними поглядами у соціологічній дисципліні, критична самооцінка й критична перевірка існуючих концептуальних схем, висновків і методологій досліджень. Все це перебуває площині так званої "соціологи соціології".
Отже теорії конфлікту формувались в силовому полі ідеологічного неприйняття функціоналізму. Їх прихильники ставили під сумнів надто оптимістичне зображення соціальних відносин. Очевидним уявляється зв’язок конфліктологічного теоретизування з європейською соціально-філософською думкою лівого ґатунку. Всі провідні теоретики конфліктології так чи інакше були причетні до соціалістичних чи робітничих рухів в Західній Європі.
Конфліктологія не тільки народжувалась та завойовувала собі прихильників серед соціологів, а й сама живилась ідеями демократизму, гаслами соціальної рівності, захисту пригнічених і в кінцевому підсумку ідеями соціальної перебудови сучасного суспільства. Конфлікт інтересів і цілей лежав в центрі моделі суспільної системи як цілого. Соціологи, передусім в США, почали широко використовувати таку модель суспільної системи в емпіричних спеціалізованих дослідженнях. Протягом трьох десятиліть конфліктологія мала величезний вплив на прикладну соціологію, “репродукуючи конфліктологічне бачення у багатьох емпіричних сферах”, запропонувавши нові тлумачення соціальних явищ. Хоча при цьому виявилась і певна обмеженість конфліктологічного підходу, зокрема в поясненні громадянської солідарності, “відчутті спільності” та морального контролю. До того ж політична система західного суспільства другої половини ХХ ст. набула досить диференційованих та плюралістичних рис, що відкрили можливості для включення різних його груп у суспільні завдання суспільного управління, для політичної гармонізації суспільних суперечностей. Це також позначилось на еволюції конфліктологічних концепцій.
Послідовниками Маркса і Зіммеля і сучасними “класиками” конфліктології вважаються Німецький соціолог Р. Дарендорф і американський вчений Л. Козер, ідеї якихстали концептуальною основою сучасної парадигми конфлікту.
Р. Дарендорф заявив про себе у кінці 50-х років як непримиренний критик домінуючого тоді функціоналістського підходу до суспільних явищ. "Звільнимося від утопії: до переорієнтування соціологічного аналізу" - такою була назва його відомої праці, у якій втілилася сутність його теоретичної позиції. Пристрасний його заклик не впадати в оману відносно того, що у суспільстві панує стабільність, гармонія та злагода, не ігнорувати суспільні конфлікти та напруження, що постійно видозмінюються, - мало ким тоді був почутий. Однак ідеї Дарендорфа поклали початок впливовому теоретичному напрямові - діалектичній теорії конфлікту.
Суспільний організм, як стверджує Дарендорф, завжди має дві сторони - світлу, яка виявляється у громадській злагоді, та темну, що представлена безперервною боротьбою і конфліктами. Перша сторона досить повно проаналізована у структурно-функціональному плані. Час уже звернутися й до другої, щоб позбутися утопізації суспільного життя. Для цього необхідно приділити увагу соціальним процесам, що розкриваються тільки за допомогою понять "соціальне напруження", "конфлікт", "зміна", і зрозуміти, що ці процеси не такі вже й небажані, як вони видаються з позицій функціоналістських теорій "соціальних систем". Останніх влаштувала б статична консенсусність суспільства, інтегративність, але це бажане, а не дійсне бачення суспільних процесів.
Р. Дарендорф у своєму розумінні соціальної дійсності виходить з того, що конфліктність спостерігається завжди і всюди, вона відіграє важливу роль і її не можна лімітувати. Конфлікти є головними пружинами змін у суспільстві. "Ми не зможемо зрозуміти суспільство, якщо не уявимо його з точки зору діалектики стабільності й зміни, інтеграції й конфлікту, функцій і мотивів, згоди і примусу", - зазначає Р. Дарендорф.
Слідом за Марксом Дарендорф кладе в основу своєї концепції, портрет соціальної реальності з такими визначальними рисами:
- соціальні системи перебувають у постійному стані конфліктності;
- конфліктуючі інтереси зосереджуються на опозиційних полюсах і позначаються на соціальній структурі;
- суперечливість інтересів є наслідком поділу влади, розподілу на владарюючих та підвладних;
- існує тенденція до поляризації інтересів;
- діалектичність конфліктності полягає в тому, що розв'язання одного конфлікту створює грунт для наступного, породжує нове протистояння;
- соціальні зміни притаманні будь-якій системі, існує певна циклічність конфліктних протистоянь.
Разом з тим очевидна й відмінність концептуальних положень видатних німецьких теоретиків: у К. Маркса корені соціальних конфліктів (класової боротьби) в економіці, власності на засоби виробництва, а у Р. Дарендорфа - в інституалізації відносин влади в суспільних організаціях.
Р. Дарендорф вважав свої теоретичні висновки "ліберальною відповіддю світу, який радикально змінюється". Ліберальна демократія, на його думку, є способом "правління через конфлікти", гнучким відгуком на структуру інтересів, що змінюється. Звідси намагання конфліктолога по-новому використати Марксові положення. Минулі форми боротьби замінюються "впорядкованими формами дискусій між класами". Зростають у межах західної демократії "шанси участі" в управлінні, розмиваються колишні лінії розлому суспільства. І хоча конфлікти (у тому числі й у формі класового усвідомлення інтересів) повністю не можна усунути, їх певною мірою, наскільки вдається, можна скеровувати й контролювати".
Взагалі, з міркувань Дарендорфа про суспільні науки випливає, що ідеї марксизму - це значною мірою романтична утопія, а оскільки утопія - це "недосконала схема для невизначеного майбутнього", то вона малопридатна для конкретної наукової аналітики. Він же прихильник формалізованих знань про соціальну чільність. Спроби реалізувати утопію ведуть до тоталітаризму, в основу ж соціально-ліберальної політики мають бути покладені об’єктивні висновки про соціальну нерівність, структури владарювання та підлеглості.