Процес індивідуалізації цікавий вже тим, що знаходиться в центрі уваги як зарубіжних (Ж. Ліповецки Е. Гидденс, У. Бек), так і вітчизняних (Г.Г. Ділігенський, В.С. Барулін) дослідників, які, хоча і належать до різних наукових традицій, виходять з різних теоретичних посилок і розглядають модифікації соціальної реальності в різних перспективах, проте, сходяться в своїх виводах по багатьом параметрам, часто навіть не підозрюючи про роботу друг друга.
Центральною проблемою сучасної ситуації в західних суспільствах є «дезінтеграція соціокультурної гомогенності модерна і супутня їй релятивізація цінностей, моральних засад, образа життя». Причини подібної ситуації багато соціальних філософів бачать в корінних трансформаціях сучасної західної цивілізації. Точкою відліку практично для всіх соціальних теоретиків служить проект модерна. У відмінність ось багатьох філософів постмодерністської орієнтації, що оголосили про кінець проекту Освіти, німецький соціолог Ульріх Бек і британський соціальний філософ Ентоні Гіденс вважають, що некоректно говорить про кінець модерна, пориваючи всі зв'язки з той традицією, яка, власне, і привела західні суспільства до такого стану, який ми всі спостерігаємо. На даний момент можна лише говорить про поступову зміну класичного (простого) типу модернізації рефлексією: «Точно також, як в 19 столітті процес модернізації розчинив структуру феодального суспільства і привів до зародження індустріального суспільства, модернізація сьогодні розчиняє, розмиває індустріальне суспільство і веде до появи другого модерна». Рефлексивність же, про яку пишуть вищезазначені теоретики, пронизує всю організацію сучасного соціального миру і виражається в критиці соціальних встановлений і інститутів, що приводить до переоцінки традиційних детерминант суспільства модерного типу, критиці науки як форми суспільної свідомості, яка, на думку як інтелектуала, так і обивателя, багато в чому перевищила виданий їй кредит довіри, а також різних соціальних інститутів. Рефлексивність характеризує і «индивидный рівень - визначальний, базовий, початковий рівень суспільства»[4]. Соціальні форми класичного індустріального суспільства (класи, страти, нуклеарна сім'я) втрачають свій вплив на індивіда, і он відторгається ось групової приналежності, групової субкультури, групової свідомості і навіть ось традиційних тендерних статусів, що вимушує індивіда самостійно планувати біографію, ухвалювати рішення щодо освіти, працевлаштування, сімейного життя, організовувати свої соціальні відносини експериментувати зі своєю ідентичністю без опори на груповий авторитет. Особиста біографія і образ самого себе, таким чином, стають проектом «рефлексії».
Серед причин процесу індивідуалізації називають зміни у виробничій сфері суспільства, що веде до нових вимог на ринку праці і появи феномена «неповної зайнятості»; соціальну мобільність і «Слабкі взаємодії», що формують соціально-дифузний характер сучасного західного суспільства; зростаючу рухливість соціальної структури, що дестабілізує психологічні зв'язки індивіда з групами різного рівня, а також «прогресуюче витіснення групових джерел інформації надгруповыми, масовими». Якщо щодо домінуючих причин індивідуалізації в різних дослідників є різні думки, то практично всі сходяться в одному: ми є свідками «могутніх антропологічних зрушень, що охоплюють всі головні сторони людської природи». По суті можна говорить про появу «нової фази в історії західного індивідуалізму», яка характеризується «перманентною революцією в повсякденному житті і в самому індивідові: це і повсюдна приватизація, і ерозія соціальної самосвідомості, і ідеологічна і політична незадоволеність, і прискорена дестабілізація особистості»[5].
Багато вітчизняних і зарубіжних дослідників указують на кризовий стан сучасної цивілізації, але лише деякі розуміють, що «глибокі основи кризи кореняться в людській суб'єктивності. І саме в цій суб'єктивній сфері сьогодні складається надзвичайно складна ситуація, особливості якої повинні були б привернути найпильнішу увагу наукового людино- і суспільствознавства». Результатам процесу індивідуалізації нелегко дати однозначну оцінку. Часто наслідки цього процесу оцінюються негативно, і для цього є серйозні підстави. На думку У.Бека, індивідуалізацію не можна ототожнювати з успішною емансипацією. У цьому плані нова індивідуалістична революція не означає в буквальному розумінні почало той епохи, коли «звільнений» і «воскреслий» індивід буде єдиним і вільним творцем навколишнього світу, оскільки індивідуалізація супроводжується тенденціями інституціоналізації і стандартизації індивідуального життя. Відторгнуті ось традиційних зв'язків детерміацій, індивіди все більше стають залежними ось ринку праці (і як споживачі, і як трудящі), а значить, і ось інститутів освіти, споживання, ось регулятивів і форм соціального забезпечення, ось планування дорожнього руху, ось можливостей медичною, педагогічною, психологічною сфер. Все це відкриває шлях новим, не відомим раніше, формам контролю і організації людського життя. Індивідуалізація, таким чином, приводить до можливості структурувати індивідуальні біографії і життєві ситуації політичними засобами, розширюючи і трансформуючи арсенал дії і маніпуляцій. Крім цього, індивідуалізація приводить до нової форми безпосередності взаємозв'язку між індивідом і суспільством, яка виражається в тому, що збій або суперечність соціальної системи, сприймаються як проблеми особистої сфери (як особова неадекватність і некомпетентність, тривога, відчуття провини, неврози). Майбутні ж конфлікти неминуче виникатимуть на основі суперечностей між потребами особи в самовизначенні і інституційними біографічними патернами, а також наказаними квазіприродними характеристиками, які безпосередньо пов'язані з різними формами дискримінації.
Разом з такими негативними наслідками індивідуалізації, як десоціалізація, відхід в замкнутий світ адаптаційних, споживчих і гедонізму орієнтації, самота, що росте, можливість маніпуляції свідомістю і поведінкою індивіда, що розширюється, виникненням апатії і індиферентності, скептичного відношення до соціальної і політичної активності, можна говорить і про такі наслідки процесу індивідуалізації, які можна оцінити як позитивні. Мова йде про відвертості, розкутості індивідуальної свідомості, пошуковому стані рухливості, здібності до вибору моделей поведінки. Велика еластичність, різносторонність соціальних зв'язків людини приводить до нових можливостей прояву його індивідуальності, до здатності вносить творчо унікальний внесок до життя суспільства.
Підвищення інтересу до процесу індивідуалізації і його наслідків дозволяє по-новому ставить питання і про самореалізацію особи. Традиційно в науковій соціальній філософії самореалізація розглядається як реалізація сутнісних сил людини, ядром яких є здібності і потреби. Дійсно, «людська суть . існує через індивідуальну людську суть, є суттю кожного окремого індивіда як основного елементу суспільства». Таким чином, сутнісні сили присутні в кожному індивідові, але в різному складі і різною мірою вираженості, причому як виділення той або іншій потребі або здатності як сутнісна сила, так і визначення її пріоритетності конкретно-історичний. Неізольований, мінімально соціалізований індивід вже актуалізує свої сутнісний сили, чим би он не займався (спілкування, професійною діяльність, навчання, вільне проведення часу), якого б віку і підлоги он не був, до якої б соціальної групи не належав. Питання в тому, якою мірою суб'єкт є джерелом самореалізації, хто вирішує, що необхідне або можна реалізовувати, які здібності необхідно розвивати і актуалізувати, які потреби задовольняти, до яких цілей прагнути. На основі ролі індивіда в цьому процесі ми виділяємо пасивний і активний типи самореалізації. Пасивна самореалізація припускає орієнтацію на репродукцію, адаптацію, імітацію, на проходження традиції, на відтворення «Соціально успадкованих» способів дії і ментальних схем. Останні засвоюються в процесі первинної соціалізації, потім тих або інших форм навчання, виступають як «Дорефлексивних диспозицій», так і «Мінімально усвідомлюваних імпульсів», і використовуються «за умовчанням». Пасивна, латентна самореалізація протікає відносно незалежно ось суб'єкта, тобто лише оскільки індивід включений в ту або іншу діяльність. Тобто сам індивід і його сутнісні сили не є в даному випадку предметом рефлексії, вибору, оцінки[6].
Активна самореалізація, відповідно, припускає наявність представлений суб'єкта про свої здібності і потреби, присутність певних ментальних інструментів і практичної техніки, що дозволяють формувати і культивувати одні індивідуальні сутнісні сили і нехтувати другими. Саме активна самореалізація знаходить аксіологічне і етичне вимірювання. За великим рахунком тільки про неї можна говорить як про творчість і самотворчість. В даному випадку індивід виступає у якості центру, що організуючого себе і своє життя, виробляє власні оцінки і погляди, робить відносно вільний ідентифікаційний вибір, залучаючись до тих соціальних груп, які на даний момент найбільшою мірою відображають його інтереси, цінності і цілі. На наш погляд, саме активний тип самореалізації дозволяє індивідові «перевершувати родове, суспільне. Кожен індивід, створюючи нове в матеріальній або духовній сфері, здатний фактично виходити за рамки колишнього родового. Індивідуальне в цьому випадку виявляється вищим родового, перевершує його наявний рівень і тим самим створює основу для його подальшого розвитку». Нескрутно відмітити, що модернізація рефлексії і процес індивідуалізації вимагають саме активного типу самореалізації.