Відповідно до структурного принципу властивих людині різноманіття механізмів самоконтролю ієрархічно організовано. Механізми самоконтролю мають місце вже на клітинному рівні життєдіяльності людини.
Саморегуляція фізіологічних функцій здійснюється по гомеостатичному принципу, що складається в підтримці в необхідних межах сформованих у процесі еволюції біологічних констант, або, інакше кажучи, еталонів організму. Як приклад таких констант можна назвати концентрацію цукру в крові, зміст у ній вуглекислого газу й кисню, температуру тіла, артеріальний тиск й ін. [8]
Саморегуляція по гомеостатичному принципу полягає в тім, що та або інша контрольована складова за допомогою самоконтролю безупинно звіряється з відповідним біологічним еталоном, і якщо в результаті звірення з'являється сигнал неузгодженості, то це виявляється поштовхом до відновлення порушеної рівноваги.
Самоконтроль пронизує всі психічні явища, властиві людині (процеси, стани, властивості). У цьому змісті можна говорити про самоконтроль за протіканням окремого психічного процесу: відчуття, сприйняття, упізнання, мислення й ін.; про самоконтроль людини за власним психічним станом, наприклад, самоконтроль емоційної сфери; про самоконтроль як про властивість людини, що стала в результаті виховання й самовиховання рисою її характеру. У діяльності, як у фокусі, перетинаються всі психічні явища й найбільш повно виявляє свою присутність у них самоконтроль.
І нарешті, відповідно до принципу довільності варто розрізняти довільний і мимовільний види самоконтролю. Довільний самоконтроль припускає усвідомлений характер постановки й досягнення відповідних цілей при виконанні певного виду діяльності. Сам же процес виконання діяльності, реалізований через послідовність дій й окремих рухів, може здійснюватися при участі самоконтролю, постійна усвідомленість якого вже не є обов'язковою умовою. Мимовільний самоконтроль відбувається, наприклад, на біологічному рівні, на якому механізми самоконтролю включені в різні контури саморегуляції, що забезпечують життєдіяльність організму, і їхнє функціонування здійснюється поза сферою свідомості людини.
1.2 Значення самоконтролю емоційних станів у поведінці людини
Процеси. Всі психічні явища процесуальні по своїй суті. Немає психічного поза процесом. Психологія, як говорив ще академік І. М. Сєченов, повинна вивести всі сторони психічної діяльності з поняття про процес.
Самоконтроль - невід'ємна частина психічних процесів, що є однією з важливих умов адекватного відбиття людиною свого внутрішнього світу й навколишньої її об’єктивної дійсності. Проілюструємо сказане на ряді прикладів.
Відчуття є початковим щаблем почуттєвого пізнання. Вони суть образи зовнішнього світу, у яких відбивається дійсність. Експериментально підтверджена присутність у процесах відчуття контрольних механізмів, за допомогою яких забезпечується відповідність між почуттєвими даними й зовнішнім світом.
У ряді пізнавальних процесів сприйняття являє собою якісно новий щабель почуттєвого пізнання, що дозволяє на відміну від відчуттів відбивати у свідомості людини не окремі властивості подразника, але предмет у цілому, у сукупності його властивостей. Стосовно до різним сенсорних модальностей самоконтроль виявляється включеним у процес формування адекватного перцептивного образа. Установлено, що в процесі зорового сприйняття беруть участь контролюючі рухи ока, за допомогою яких забезпечується можливість перевірити правильність формованого зорового образа стосовно сприйманого предмета. Проявляється це в повторних поверненнях ока до вже оглянутих ділянок предмета. При дотикальному сприйнятті формування адекватного образа предмета, що обмацується, відбувається теж при активно вираженому самоконтролі, що у цьому випадку здійснюється завдяки взаємодії пальців, що послідовно рухаються один за одним, і їхнім зворотним рухам до вже пройдених елементів контуру.
Упізнання як пізнавальний процес припускає звірення образа безпосередньо сприйнятого стимулу з еталонним, витягнутим з пам'яті, з метою наступного ухвалення рішення про приналежності сприйнятого стимулу до певного класу об'єктів. Сама по собі операція звірення в контексті впізнання не відразу починає виконувати функцію самоконтролю. У всякому разі, якщо мати на увазі розгорнення процесу впізнання в часі, то найперша "зустріч" перцептивного й еталонного образів у ході операції звірення ще не несе на собі контрольного навантаження. Однак суб'єкт упізнання може вже перший результат звірення, засумнівавшись у його правильності, порахувати недостатнім для ухвалення рішення про віднесення сприйнятого стимулу до якогось певного класу об'єктів. Тоді з метою ухвалення правильного рішення операція звірення здійснюється повторно і якщо буде потреба кілька разів, але вже як функція самоконтролю.
Вищою формою раціонального пізнання об'єктивного світу є мислення, за допомогою якого у свідомості людини відбивається сама сутність навколишніх її речей, закономірність зв'язків і відносин між предметами і явищами дійсності.
Все більше визнання одержує підхід до вивчення розумової діяльності як саморегульованого процесу. Операція звірення передбачуваних і реально досягнутих результатів з висунутими гіпотезами є ключовою в механізмі саморегуляції розумової діяльності.
Звірення як акт самоконтролю представлений на всіх етапах рішення розумового завдання, включаючи постановку проблеми, формування гіпотези і її послідовну конкретизацію в ході рішення завдання. При цьому гіпотеза являє собою як би проміжний еталон, правильність якого або підтверджується, або ставиться під сумнів після звірення з ним реально отриманого результату. Неузгодженість між прогнозованим і фактичним результатами стає умовою для вироблення подальшої стратегії рішення. У принципі вона може звестися або до повторного огляду вже отриманого результату, або до формування нової гіпотези і її наступної верифікації.
Звичайно, зайвий самоконтроль, надмірна опіка з його боку за рухом творчої думки небажані, оскільки їхнє включення в процес генерування ідей гальмує його. Інша справа, що у творчому процесі повинен обов'язково наступити момент критичного осмислення вже досить оформлених гіпотез або ідей для оцінки ступеня їхньої життєздатності й обґрунтування доцільності наступних витрат духовних і матеріальних сил на їхнє практичне втілення. [11]
Неодмінною умовою доцільної діяльності людини є її пам'ять. Організована робота пам'яті можлива лише при участі в ній самоконтролю, за допомогою якого забезпечується правильність протікання таких анемічних процесів, як запам'ятовування й пригадування. Так, у процес активного пригадування раніше відбитого матеріалу неминуче входить звірення результатів пошуку (виконуючих роль контрольованих змінних) з вихідним матеріалом, що дозволяє суб'єктові або припинити подальший пошук, або відкинути спливаючі сліди як неадекватні й знову продовжити пошук, щоб все-таки знайти правильне рішення.
В основі процесу спілкування, керування людиною своїм поводженням у суспільстві лежить мовна діяльність. Відповідно до концепції функціональних систем академіка П. К. Анохіна мовному втіленню кожного слова, кожної фрази передує формування в мозку "контрольного апарата" (акцептор дії), що стежить за правильністю їхнього проголошення. У складну організацію мовної діяльності залучені різні види механізмів самоконтролю: слуховий, зоровий, кінестетичний й ін.
Звичайна увага розуміється як спрямованість і зосередженість свідомості на певному об'єкті. Сучасні дослідження нейрофізіологічних механізмів уваги, виконані під керівництвом А. Р. Лурія, указують на їхній тісний взаємозв'язок із самоконтролем. Іншими словами, є підстава говорити про те, що складна форма довільної уваги є в той же час і вищою формою самоконтролю людини, що проявляється в її можливості самостійно контролювати власне поводження й свою діяльність.
Специфіка волі полягає у свідомому подоланні людиною труднощів (перешкод) на шляху до поставленої мети. Психічна саморегуляція здобуває вольовий характер, коли її звичний, нормальний хід по тих або інших причинах утруднений й тому досягнення кінцевої мети вимагає з боку суб'єкта додатка додаткових сил, підвищення власної активності для подолання виниклої перешкоди.
Таким чином, воля як психічний феномен знаходить своє конкретне вираження за допомогою здійснення вольового зусилля.
Самоконтроль, включений у протікання вольового зусилля, допомагає йому не ухилитися від наміченого шляху, тим самим запобігаючи даремним, невиправданим енерговитратам, не пов'язаним з досягненням кінцевої мети.
Насиченість вольового зусилля актами самоконтролю може в загальному випадку визначатися різними об'єктивними й суб'єктивними факторами. Оптимальним співвідношенням між ними варто визнати таке, при якому розподіл енерговитрат на їхню реалізацію вирішується все-таки на користь вольового зусилля.
Надмірний самоконтроль буде невиправдано виснажувати їх загальну енергетичну основу, знижуючи тим самим ефективність вольового зусилля. І навпаки, чим раціональніше розподіляться акти самоконтролю, тим більше енергетичних можливостей може бути вивільнене на прояв вольового зусилля, тим більше інтенсивним і розгорнутим у часі може воно стати.
Принципова роль у психомоториці людини належить самоконтролю. Правильна координація руху здійснюється під контролем відповідних м'язових, дотикальних і зорових вражень. Ми перевіряємо правильність здійснення кожного руху, перш ніж переходимо до виконання наступних.