Таким чином, на перший план виступає категорія діяльності суб'єкта, оскільки "саме діяльності суб'єкта є вихідною одиницею психологічного аналізу особистості, а не дії, не операції або блоки цих функцій; останні характеризують діяльність, а не особистість".
Які ж наслідку цього принципового положення?
По-перше, А. Н. Леонтьеву вдається провести розмежувальну лінію між поняттями індивіда й особистість. Якщо індивід - це неподільне, цілісне, зі своїми індивідуальними особливостями генотипічне утворення, то особистість теж цілісний утвір, але не дане кимсь або чимсь, а зроблене, створене в результаті безлічі предметних діяльностей. Отже, положення про діяльність як одиниці психологічного аналізу особистості - це перший принципово важливий теоретичний постулат А. Н. Леонтьева.
Інший настільки ж важливий постулат - це звернене А. Н. Леонтьевим положення С.Л. Рубінштейна про зовнішн, що діє через внутрішні умови. А. Н. Леонтьев думає: якщо суб'єкт життя зауважте, не індивід!) має "самостійну силою реакції", іншими словами активністю, те тоді справедливо: "внутрішнє (суб'єкт) діє через зовнішнє й цим саме себе змінює".
Отже, розвиток особистості з'являється перед нами як процес взаємодій безлічі діяльностей, які вступають між собою в ієрархічні відносини. Особистість виступає як сукупність ієрархічних відносин діяльностей. Їхня особливість полягає, по вираженню А. Н. Леонтьева, в "зв'язаності" від станів організму. "Ці ієрархії діяльностей породжуються їхнім власним розвитком, вони- те й утворюють ядро особистості,- відзначає автор [ 10,54с. ]. Але виникає питання про психологічну характеристику цієї ієрархії діяльностей.
Для психологічного трактування "ієрархій діяльностей" А. Н. Леонтьев використовує поняття "потреба", "мотив", "емоція", "значення" і "зміст". Відзначимо, що сам зміст деятельностного підходу змінює традиційне співвідношення й між цими поняттями й зміст деяких з них.
По суті, потреба замішається мотивом, тому що "до свого першого задоволення потреба "не знає" свого предмета" ... і тому він "повинен бути виявлений. Тільки в результаті такого виявлення потреба здобуває свою предметність, а сприйманий (, щопредставляється, мислимий) предмет - свою спонукальну й напрямну діяльність, тобто стає мотивом". Іншими словами, у процесі взаємодії суб'єкта із предметами і явищами навколишнього середовища йому відкривається їхнє об'єктивне значення. Значення являє собою узагальнення дійсності й "належить насамперед миру об'єктивно-історичних явищ". Таким чином, ієрархія діяльностей на наших очах перетворюється в ієрархію мотивів. Але мотиви, як відомо, бувають різні. Які мотиви має на увазі А. Н. Леонтьев?
Для з'ясування цього він звертається до аналізу категорії емоцій. У рамках деятельностного підходу емоції не підкоряють собі діяльність, а є її результатом і "механізмом" її руху. Особливість емоцій, уточнює А. Н. Леонтьев, полягає в тому, що вони відбивають відносини між мотивами (потребами) і успіхом або можливістю успішної реалізації, що відповідає їм діяльності суб'єкта. "Вони (емоції) виникають слідом за актуалізацією мотиву й до раціональної оцінки суб'єктом своєї діяльності" (виділене нами - В. А.). Таким чином, емоція породжує й задає склад переживання людиною ситуації реалізації- нереалізації мотиву діяльності. Раціональна оцінка, іде за цим переживанням, надає йому певний зміст і завершує процес усвідомлення мотиву, зіставлення й збігу його з метою діяльності. Саме особистісний зміст виражає відношення суб'єкта до усвідомлюваних їх об'єктивним явищам.
Таким чином, місце просте мотиву займає так званий мотив- ціль, поняття, що вводиться А. Н. Леонтьевим як структурний елемент майбутнього каркаса особистості.
Отже, існують мотиви - стимули, тобто, що спонукують, часом гостро емоційні, але позбавлені смыслообразующей функції, і смислообразующие мотиви або мотиви- мети, що теж спонукують діяльність, але при цьому, що надають їй особистісний зміст. Ієрархія цих мотивів складають мотиваційну сферу особистості, центральну в структурі особистості А. Н. Леонтьева, оскільки ієрархія діяльностей здійснюється за допомогою адекватної їй ієрархії смислообразующих мотивів. На його думку "структура особистості являє собою відносно стійку конфігурацію "головних, усередині себе ієрархизованних, мотиваційних ліній. Внутрішні відносини головних мотиваційних ліній ... утворюють як би загальний "психологічний" профіль особистості".
Усе це дозволяє А. Н. Леонтьеву виділити три основні параметри особистості:
• широта зв'язків людину з миром (за допомогою його діяльностей);
• ступінь ієрархизованних цих зв'язків, перетворені в ієрархію смислообразующих мотивів (мотивів-цілей);
• загальна структура цих зв'язків, точніше мотивів-мет.
Процес становлення особистості по А. Н. Леонтьеву є процес "становлення зв'язної системи особистісних значень"[ 12,98с. ].
Концепція особистості В. А. Ядова. Цю концепцію скоріше можна віднести до соціально-психологічної, у якій ураховуються й загальнопсихологічні особливості структури особистості й конкретно-соціальні умови, у яких ця особистість формується. В основу концепції автором покладені настановні або диспозиційні механізми регуляції соціальної поведінки особистості, про яких говорилося вище. Це означає, що поведінка особистості регулюється її диспозиційні системою, однак, у кожній конкретній ситуації залежно від її мети провідна роль належить певному рівню диспозицій. Оскільки сама диспозиція (установка) формується при наявності потреби й відповідної їй ситуації, у якій вона може бути реалізована, то ієрархії диспозицій відповідають ієрархія потреб, з одного боку, і ієрархія ситуацій, з іншої.
Що стосується ієрархії потреб, те їх класифікація здійснюється В.А. Ядовым за принципом предметної спрямованості людських потреб як потреб фізичного й соціального існування. Основою класифікації, за словами автора, з одного боку, виступає поділ потреб на біогенні й социогенниє, а з іншого - виділення різних видів социогенних потреб на основі включення особистості в усі більш що розширюються сфери діяльності, спілкування. На цій підставі виділяються наступні види потреб:
• психофізіологічні, вітальні потреби,
• потреби в найближчім сімейнім оточенні,
• потреби включення в численні малі групи й колективи,
• потреби включення в цілісну соціальну систему.
Умови діяльності або ситуації, у яких можуть бути реалізовані дані потреби також, утворюють ієрархічну структуру. За основу класифікації автор пропонує, ухвалює "тривалість часу, протягом якого зберігається основна якість даних умов", іншими словами, стійкість ситуації.
Нижчий рівень цієї структури становлять найменш стійкі "предметні ситуації". Протягом короткого проміжутка часу людей переходить із однієї ситуації в іншу.
Наступний рівень - це "умови групового спілкування". Ці ситуації більш стійкі, оскільки основні вимоги групи, закріплені в "груповій моралі", зберігаються незмінними в плині значного часу.
Ще більш стійкі в часі умови діяльності в тієї або іншій соціальній сфері - праці, дозвілля, сімейного життя.
Максимально стійкими виявляються загальні соціальні умови життєдіяльності людину - економічні, політичні, культурні. Ці умови перетерплюють значні зміни в рамках "історичного" часу.
Оскільки, як відзначалося вище, диспозиції особистості являють собою продукт "зіткнення" потреб і ситуацій, у яких потреби задовольняються, то формується відповідна ієрархія (система) диспозицій.
Перший, нижчий рівень утворюють елементарні фіксовані установки. Вони формуються на основі потреб фізичного існування й найпростіших, предметних ситуацій. Ці установки позбавлені модальності й не усвідомлювані. Вони лише лежать в основі свідомих процесів.
Другий рівень диспозиційною системи - соціально фіксовані установки або соціальні установки. Провідними факторами їх формування є соціальні потреби, пов'язані із включенням особистості в первинні групи й відповідні їм соціальні ситуації. Соціальні установки утворюються на базі оцінки окремих соціальних об'єктів (або їх властивостей) і окремих соціальних ситуацій. По суті це "відносини особистості" по В. Н. Мясищеву. "[26,С.64].
Третій рівень системи становить загальна (домінуюча) спрямованість інтересів особистості. Вона формується на основі більш високих соціальних потреб і являє собою схильність до ідентифікації з тієї або іншою областю соціальної діяльності. В одних людей ми виявляємо домінуючу спрямованість інтересів у сферу професійної діяльності, в інших - родини, у треті - дозвілля (хобі) і т.д.
Вищий рівень диспозиційною системи утворює система ціннісних орієнтації на меті життєдіяльності й засобу їх досягнень. Вона формується на основі вищих соціальних потреб особистості (потреба включення в соціальне середовище) і відповідно до способу життя, у якім можуть бути реалізовані соціальні й індивідуальні цінності особистості. Саме цьому рівню належить вирішальна роль у саморегуляції поведінки.
Усі елементи й рівні диспозиційною системи не ізольовані друг від друга. Навпаки, вони тісно взаємодіють між собою, а сам механізм взаємозв'язку, на думку В. А. Ядова, слід розглядати як "механізм мотивації, що забезпечує доцільне керування поведінкою особистості, його саморегуляцію" [19,48с]. Найважливіша функція диспозиційною система полягає в регуляції соцального поведінки особистості. Сама поведінка являє собою складну структуру, усередині якої можна виділити трохи ієрархічно розташованих рівнів.