Початок навчання у школі означає для дитини не тільки її вступ у світ соціальних норм і відносин, але й розрив психологічно-особистісних відносин з батьками. Саме тому вступ до школи – початок нового шляху в розвитку особистості. На цьому етапі проблеми відокремлення, відчуження, уособлення ніби відходять "за куліси" по відношенню до людей, які проходять на сцені життя.
Ведучою діяльністю дитини стає навчання, причому, сама дитина не володіє необхідними навичками її здійснення. В силу цього дорослий знову стає необхідним дитині, стає зразком для наслідування. І відмічається ще один позитивний фактор – влиття дитини в шкільний колектив, що передбачає не тільки необхідність і можливість встановлення нових контактів, але й залучення до нових колективних проблеми. Все це призводить до тимчасового зняття відчуття відокремлення, пом’якшення переживання відчуження. Але вже наприкінці молодшого шкільного віку ( 9-10 років ) психологічна ситуація змінюється: дитина достатньо адаптувалася до шкільного життя, до своєї соціальної позиції учня як в школі так і вдома, починає сприймати цю позицію тільки як одну із характеристик свого "Я". Якщо на початку навчання на питання: "Ти хто?", всі відповідають: "Я учень", то до кінця початкової школи особистість переростає цю позицію.
Тому навчання і влиття в шкільний колектив не може виключати можливість самотності, як вважає більшість. А серед причин, що призводять до самотності виділяють такі:
проблеми у відносинах з батьками;
відсутність у дітей сформованих навичок спілкування;
зміна школи або місця проживання;
в результаті розриву дружніх відносин;
розлучення батьків;
боротьба за любов батьків;
єдина дитина в сім'ї.
Отже перша причина: проблеми у відносинах з батьками.
В чому ж вони полягають на цьому етапі розвитку особистості?
Навчання стає тільки однією зі сфер в житті дитини, до того ж зовсім не основною. У дитини з'являється маса інтересів, які відносяться як до соціальної сфери ( міжособистісні відносини й контакти ), так і до предметно-діяльної. У дитини з'являється багато друзів, з якими у неї виникають спільні інтереси, що не контролюються дорослими.
Інтенсивність включення дитини в сферу особистісного спілкування, що постійно розширюється, призводить до розмивання суцільності особистісного "Я" з соціальною роллю. В результаті виникає усвідомлення потреби в самоствердженні, тобто в утвердженні своєї самостійності, утвердженні своєї унікальності та неповторності, як індивідуальності. Становлення такої потреби є скритим, інтимним і проявляється вже по її завершенні. Саме тому більшість батьків і вчителів не помічають цього моменту і стикаються вже з кінцевим результатом, що, як правило, призводить до виникнення важко розв'язуваних конфліктів. Вчителі й батьки з моменту вступу дитини до школи вважають навчання головною і майже не єдиною справою життя дитини. За перші два роки навчання батьки настільки звикають до злиття "Я" дитини з соціальною роллю учня, що надалі вони не можуть перебудувати своє відношення до дитини.
В основному втримати відносини з дитиною на основі принципу " ти учень і твоя справа вчитися " зберігається до кінця її навчання в школі.
Відсутність змін у поглядах батьків відноситься не тільки до навчання, а переноситься й в сферу міжособистісних відносин в сім'ї. Система відносин, що виникає, поглиблює почуття відчуженості. Воно стає усвідомленим і приводить до:
зміни системи цінностей дитини, що виражається в активному пошуку тих, хто її розуміє;
появи неадекватних способів утвердження особистості, наприклад, відмови у вивченні певного шкільного предмету, який, як вважає учень, не потрібний для подальшого життя.
"Для більшості дорослих дитина – це Маленький Дорослий. Вони не розуміють, що у дитини інакші проблеми, ніж у дорослих. І якщо дорослий іноді поводить себе і навіть повинен себе вести як Велика дитина, то дитина – це не маленький Дорослий" (Е. Берн). Саме тому батьків, які розуміли б своїх дітей зустрічається так мало.
Звичайно, відповідальність за подальшу долю дитини, якій потрібно закінчити школу, вступити до інституту чи університету, робить батьків недалекоглядними і вони не піддаються ніякій корекції. Причиною цього може бути і психологічна малограмотність багатьох вчителів.
Друга причина - відсутність у дітей сформованих навичок спілкування: багатьом дітям важко знаходити друзів або зберігати дружні стосунки, тому що їм не вистачає необхідних для цього навичок спілкування.
Дитина, яка здатна розпочати гру або спілкування з собою подібним, може все ж надати перевагу проводженню часу на самоті. Але така дитина зможе успішно спілкуватися, коли він (вона) цього захоче або це стане необхідним. З іншого боку, дитина, яка не володіє навичками спілкування, може залишатися одною або бути "ізольованою" скоріше з необхідності, ніж через своє бажання.
Щоб знайти друзів і зберігати дружні відносини, дітям необхідно оволодіти кількома різними навичками:
вони повинні вміти включатися в групову діяльність;
мають навчитися зі схваленням відноситися до своїх однолітків і підтримувати їх;
повинні вміти залагоджувати конфлікти відповідним чином і проявляти чуйність і такт.
Оволодіння такими навичками може виявитися важкою справою для дитини. Оскільки як тільки двоє або більше дітей вигадали й визначили для себе певного роду діяльність, чи це буде розгадування головоломки, чи політ на борту космічного літака, вони часто "захищають" свою діяльність, не допускаючи нікого із сторонніх, хто міг би осмілитися попроситися до них. На привітання вони можуть не відгукнутися, на питання: "А що ви робите?" – відповісти: "Ми то кулички робимо, а ти - ні", і на пряме питання: "Можна мені з вами?" – дати таку ж пряму відповідь: "Ні".
Мистецтво дружити включає в себе вміння бути другом. Найпопулярнішими дітьми, з якими однокласники, за їх власними словами, більше всього люблять гратися, виявляються ті діти, які часто приділяють увагу своїм одноліткам, хвалять їх і охоче озиваються на їх прохання. І навпаки, дітей, які часто ігнорують, висміюють, звинувачують однолітків, погрожують їм або відмовляються вступити з ними в контакт, однокласники зазвичай недолюблюють.
Отже для того щоб дитину включили й прийняли в своє товариство інші діти, вона або він також повинні "включати" і "приймати".
Потрібно визнати, що не завжди "дружня" поведінка нагороджується дружбою. Чи буде проявлення ніжності дійсно оцінене іншою дитиною належним чином, залежить від того, як виражена ця ніжність і як її розуміє одержувач. Якщо деяким дітям необхідно навчитися вести себе більш дружелюбно, то іншим потрібно навчитися стримувати занадто бурхливе виявлення дружніх почуттів.
Розвиток загальних навичок спілкування через взаємовідносини з однолітками може сам по собі стати передумовою набуття навичок дружнього спілкування. Діти отримують навички спілкування не стільки від дорослих, скільки від контактів один з одним. Шляхом спроб та помилок вони з більшою точністю виявляють, яка лінія поведінки спрацьовує, а яка — ні. Навичкам спілкування діти вчаться також під безпосередньою опікою своїх одноліток або на їх прикладах.
Наступна причина - зміна школи або місця проживання.
Говорячи про перші роки в школі, Салліван стверджує, що часті переїзди нерідко "згубно" впливають на життя дітей і що будь-які переїзди в цей період можуть стати серйозною перешкодою для спілкування.
Різка реакція на переїзд може бути частково зрозуміла як наслідок втрати особливо близьких друзів, тих людей, з якими дитина звикла спілкуватися й знаходити у них підтримку. Подібні втрати зазвичай викликають почуття самотності, депресію, роздратованість і гнів. Такі почуття може переживати дитина, в якої друг переїхав на нове місце переживання, а також дитина, що сама переїхала.
Додаткові труднощі полягають в тому, що дитина, яка переїхала на нове місце проживання, повинна тепер стати частиною нового соціального оточення, де — що значно погіршує положення — «кожний поводиться так, начебто знає кожного дуже давно». У дітей будь-якого віку такі переїзди можуть відродити всі труднощі й побоювання, які він випробував з першою появою в колі дошкільнят.
Але переїзд не завжди створює такий різко негативний вплив на дітей. Нечисленні дані на цей рахунок не дають можливості встановити систематичний зв'язок між кількістю переїздів людей в дитинстві і їх почуттям самотності в зрілому віці .
В той же самий час багато дітей розглядають свій переїзд як сприятливу можливість знайти нових друзів, і більшості з них поступово це вдається на новому місці.
Батьки і вчителі повинні, однак, враховувати, що змушена розлука з друзями й поява в новому колективі викликає стрес у дітей будь-якого віку, точно так само, як це буває і в дорослих. В такий час підтримка з боку родини і міцних сімейних взаємин є, цілком ймовірно, особливо важливою для дитини.
Наступна причина - розрив дружніх відносин.
Такі випадки, коли діти самі розривають дружні відносини, зустрічаються, напевно, частіше, ніж розставання в результаті переїзду. Діти, схоже, рідко поривають із друзями раз і назавжди через одну сварку. Розрив їхніх дружніх відносин скоріше результат повільного розрізнення, що виникло тоді, коли одна з них або обоє поступово усвідомили, що їхня дружба більше не приносить їм минулого задоволення. В міру того як росте й дорослішає кожна окрема дитина, її мінливі потреби, здібності й інтереси неминуче відбиваються і на зміні друзів. Ці зміни особливо вражають в той період, коли дитина — кожна по-своєму і з властивими йому або їй темпами — перетворюється в підлітка.