Робота Анни Фрейд з дітьми виявила суперечності їхнього морально-етичного світу. Дослідниця констатувала, що «дитина має подвійну мораль: одну для світу дорослих, а другу – для своїх однолітків». Ці та інші спостереження психоаналітиків дали змогу виробити принципи нової педагогіки. Серед цих принципів Анна Фрейд виділяє створення атмосфери цілковитої свободи від страху в дитячі роки, яка запобігає неврозам. Психоаналітики виявили залежність між затримкою в інтелектуальному розвитку й незадоволенням первинних сексуальних інстинктів у дитячі роки.
Ідеї дитячої сексуальності мали як своїх прихильників, так і досить суворих опонентів. Концепція дитячої сексуальності, по суті, завершувала процес біологізації людини за Фрейдом. Отже, «біологізованому» людству штучно нав'язувалася сексуальність як єдина рушійна сила набуття справжньої людської сутності.
Поряд з позасвідомим і дитячою сексуальністю Фрейд аналізує роль сновидінь у житті людини. Сновидіння, на думку вченого, «розкріпачує» зміст позасвідомого, адже психологічна природа сну пов'язана із втратою інтересу до зовнішнього світу. Людина, вважає Фрейд, без особливого бажання існує в реальному світі й робить усе можливе, аби хоча б тимчасово «повернутися» в материнське лоно. Сон і є тим станом, який нагадує людині утробне існування: тепло, темно, нема ніяких зовнішніх подразників. Фрейд намагається виявити часові й просторові аспекти сновидінь, простежити дію принципу «логіка – алогічність» у снах людини. Він переконаний, що «сновидіння ніколи не відтворює альтернативу «або – або», а містить обидві її складові як рівнозначні, в одному й тому ж зв'язку». Ось чому при відтворенні альтернативи «або – або», з якою ми зустрічаємося уві сні, її слід «передавати словом «і». Фрейд доклав чимало зусиль, щоб розробити новий поняттєвий апарат для аналізу природи сну й сновидінь або ж пристосувати існуючі поняття до нового контексту. Аналіз численних сновидінь пацієнтів та своїх власних учений проводив, спираючись на поняття «регресія», «конфлікт волі», «подібність», «спільність», «узгодженість», «нова єдність» та ін. Розробка нового поняттєвого апарату потрібна була Фрейду для тлумачення сновидіння, тобто «заміщення сновидіння прихованими його думками», адже Фрейд визнавав «існування прихованих думок як психічного матеріалу найвищого порядку, який має всі ознаки найвищої розумової діяльності, але не потрапляє у сферу свідомості до того часу, поки сновидіння не спотворять його». Такі «приховані думки» є, вважає Фрейд, у кожного, бо навіть «найнормальніша людина» здатна бачити сни.
Великої ваги надавав Фрейд і символіці сновидінь. Пояснюючи її, він зазначає, що «постійне відношення між елементом сновидіння та його перекладом ми називаємо символічним, сам елемент сновидіння – символом позасвідомої думки сновидіння». Взагалі Фрейд виділяв чотири види відношень між елементами сновидіння та його власним змістом, а саме: частини й цілого, натяку, образного уявлення, символіки. Поступово символічне відношення висунулося на перший план і зазнало найпослідовнішого висвітлення.
Що ж містять у собі символи сновидіння, як вони «розшифровуються»? На думку Фрейда, сновидіння (через символи, натяки, образні уявлення, певні деталі тощо) дають змогу лікареві-психоаналітику зрозуміти приховані бажання людини, визначити об'єкт любові чи ненависті, злочинні нахили, самообожнювання, тугу за смертю і т.ін. До речі, Фрейд широко застосовував сновидіння в процесі аналізу художньої творчості конкретних митців, тематичної спрямованості конкретних творів, художніх образів, сюжетних ліній. Загалом він виявляв значний інтерес до історії мистецтва, до особи митця, прагнув показати стимулюючу роль позасвідомого, сновидінь, дитячих сексуальних потягів у творчому процесі. Найпершою спробою цілісного застосування психоаналізу до художньої творчості можна вважати дослідження Фрейдом життя і творчості видатного італійського митця Леонардо да Вінчі.
Свій психоаналіз Фрейд будує на дитячих спогадах митця, на дослідженні його сновидінь. Леонардо залишив свідчення про шуліку, який неодноразово в різні періоди його життя «приходив» до нього уві сні. Фрейд пов'язує символ шуліки з поняттям «мут», яке в давньоєгипетській міфології інтерпретувалося як мати, богиня неба, мати матерів. Поняттю «мут» у єгиптян відповідав ієрогліф «шуліка», і серед зображень «мут» найчастіше траплявся образ напівжінки-напівшуліки. Єгипетська міфологія з глибокою повагою ставилася й до інших символів матері – богині Сехмат (жінка-лев), богині Баст (жінка-кішка). Фрейд тлумачить появу в сновидіннях митця шуліки як відтворення образу матері, якої Леонардо не знав. Крім цього, теоретик звертається до міфологічних образів численних тварин, появу яких у сновидіннях людини трактує як шлях до розкріпачення позасвідомого. На думку Фрейда, сексуальний потяг до матері «сублімувався» (перетворився) в Леонардо в інші форми творчої активності. Саме на цьому шляху слід, стверджує Фрейд, шукати пояснення геніальності митця. Пізніше один з учнів Фрейда Альфред Адлер введе поняття «компенсація» – подолання тих чи інших ознак неповноцінності через розвиток протилежних рис характеру й особливостей поведінки. На думку А. Адлера, талановитість чи геніальність окремих митців є компенсацією певних моральних чи фізичних травм. Розглядаючи психіку як автономну сферу, психоаналітики називають компенсацією принцип психічної саморегуляції, врівноваження свідомих і позасвідомих тенденцій.
3. Фрейд «розшифрував» символіку ряду творів Леонардо да Вінчі, а також В. Шекспіра, Ф. Достоєвського, Т. Манна та інших видатних діячів світової культури. Психоаналітичні дослідження особи митця, інтерпретація конкретних образів стали на початку XXстоліття популярними в різних країнах Європи, зокрема в Україні та Росії. «Розшифруванню» піддавалися життя і творчість О. Пушкіна, М. Гоголя, Л. Толстого. 1916 року у Львові вийшла праця С. Балея, в якій зроблено спробу психоаналітично дослідити стимули творчості Т. Шевченка та Ю. Федьковича. С. Балей вважав, що у творчості Т. Шевченка слід передусім аналізувати «материнську тему», яка, мовляв, служить ключем до розуміння не тільки художньо-образної своєрідності творів поета, а й соціальної їх спрямованості. Дослідник наголошує на «культі жінки» у творчості поета, на його «ніжному погляді на покриток». Саме це, вважає С. Балей, «є не тільки виявом висоти суспільної свідомості поета, вираження його любові до ближнього і співчуття до обездоленого, але й має яскраве особове забарвлення, є свідченням якогось душевного процесу, який лежав поза сферою суспільних інтересів». С. Балей говорить про «кризу психіки» поета, яка була наслідком «ранньої втрати матері». На думку дослідника, творча активність поета – це передусім пристрасне бажання подолати «кризу психіки», відшукати душевну рівновагу й звільнитися від «комплексу сирітства». Він наполягає на збігові «особових «приватних» почуттів» поета й образів його творів.
Мотиви «Едіпового комплексу» С. Балей вводить і в аналіз творчості Ю. Федьковича, вважаючи, що творчий процес письменника стимулювався боротьбою суперечливих почуттів: любов'ю до матері й ненавистю до батька. Загалом праця дослідника не вільна від традиційних помилок, властивих усім спробам застосування психоаналізу до дослідження художньої творчості. Йдеться передусім про переоцінку ролі психофізіологічного чинника в становленні творчості особистості.
Граничні прояви психофізіологізму при дослідженні творчості видатних митців минулого демонструють праці З. Фрейда, присвячені В. Гете і Ф. Достоєвському. Фрейд з глибокою повагою і любов'ю ставився до творчої спадщини цих письменників, перечитував їхні твори, посилався на їхні мистецтвознавчі зауваження. Та створені ним психоаналітичні портрети цих митців виявилися на диво жорстокими й непринадними. Відомо, що Гете знищив більшість документів, щоденників, листів, матеріал яких не відповідав тому «образові Гете», який він хотів залишити нащадкам. Проте Фрейд, спираючись лише на єдиний дитячий спогад Гете, залишений ним у статті «Поезія і правда», «розшифрував» і ненависть Гете до брата, бажання йому смерті, і сексуальний потяг до матері, і вплив дитячих почуттєво-емоційних переживань на створені згодом поетичні образи.
Що ж до особистості Ф. Достоєвського, то Фрейд розглядає її в чотирьох аспектах: як письменника, як невротика, як мислителя-етика і як грішника. Написана 1928 року стаття «Достоєвський і батьковбивство» є прикладом застосування в процесі аналізу особи письменника всіх специфічних психоаналітичних підходів. Життя і творчість великого письменника розглядаються тут із залученням ідей «Едіпового комплексу», «комплексу батьковбивства», з урахуванням невротичних страхів, епілепсії тощо.
Цінність деяких спостережень і висновків Фрейда безперечна, але не слід забувати, що глибоке розуміння творчості неможливе без осягнення проблеми «митець та його час». Розкриття цієї проблеми – єдиний шлях, який дає змогу збагнути сутність творчого процесу будь-якого митця – від геніального до пересічного, в будь-які часи та в будь-якого народу. Епоха створює митця, визначає його етичні та естетичні ідеали. Вона ж примушує митця займати певну громадську позицію, зумовлює політичну та філософську насиченість його образів. Усі інші фактори є другорядними чинниками творчого процесу. Якщо знехтувати це, відірвати митця від ґрунту, який живить його, то будь-яка розмова про його творчість зведеться до відвертого спрощення.