Життєве й наукове знання в роботі психолога
Життєвий досвід пізнання інших людей і самого себе в будь-якої людини узагальнюється в таких цілісних психічних утвореннях, як концепція життя й смерті, Я-Концепція, концепція іншої людини, концепція людини. Це ідеї, побутові теорії, якими обґрунтовуються (у більшому або меншому ступені усвідомлено) всі форми взаємодії людини з іншими людьми й із самим собою. Вони входять у зміст позиції як прояв Я-Зусиль людини по організації взаємодії з іншими людьми.
Узагальнений досвід проявляється в текстах людини у вигляді життєвих істин, на які він орієнтується, будуючи відносини з іншими людьми. Такими істинами, як зміст цілісних психологічних утворень, людина задає границі своєї психічної реальності. Прикладами таких істин можуть бути наступні:
Мої батьки повинні любити мене (зміст концепції іншої людини).
Я не маю права помилятися (зміст Я-Концепції).
Всі люди думають тільки про себе (концепція людини).
Я знаю собі ціну (зміст Я-Концепції).
Я ніколи не брешу (зміст Я-Концепції).
Подібні варіанти узагальненого життєвого психологічного знання пронизують тексти людини, що створює їх у взаємодії з іншими людьми.
Психологові-Консультантові доводиться мати справу із власним життєвим знанням про людей і життєве знання іншої людини.
Життєве знання психолога про людей пов'язане з його особистими переживаннями, з тими подіями, які визначили (або визначають) сферу його психічної реальності, регулюють його Я-Зусилля, сприяють прояву якостей його Я в текстах, які структурують психічну реальність. Життєве знання психолога, як і взагалі людей, доводиться фактом існування його Я, втіленому в переживанні: "Я знаю це".
Головним аргументом істини стає віра в екзистенціальні якості Я, здатного до пізнання істини.
Життєве знання людини, з яким працює психолог, змінюється в самих сутнісних його характеристиках - характеристиках істинності. Ситуація консультування вже апріорі припускає, що життєвого знання людини недостатньо для реалізації логіки індивідуального життя. У самих головні для людини параметрах його знання відбулася зміна, що і привело до нерозуміння людиною того, що відбувається з ним або з кимсь ще.
Психолог, професійно маючи справу з будь-яким варіантом побутового знання про людину, вступає в область відносини із цим знанням. Його можна виділити як особливий зміст, особливий предмет, його можна обговорювати - усвідомлювати його походження й особливості функціонування. Воно узагальнено, виходить, має відносно стійку форму існування (насамперед, словесну).
Психолог може усвідомити як свій життєвий досвід, так і життєвим досвід іншої людини за допомогою наукових понять. Завдяки їхній структурі життєвий досвід може бути включений в іншу систему відношенні, в інший текст, що відбиває зміст психічної реальності, при цьому він змінить контекст свого існування.
Зміни, які при цьому відбуваються (за рахунок зміни відносини), можуть бути описані в характеристиках психологічної дистанції й будові внутрішнього діалогу.
Життєве знання як предмет усвідомлення за допомогою Я-Зусиль може бути відсунуте на границю психічної реальності й у такий спосіб стати основний створення її нової якості. Воно робиться засобом диференціації Я - не-я у внутрішньому діалозі людини, якщо з'являються підстави для його узагальнення й фіксації. Причому чим більше на цьому матеріалі фіксується свідомість людини, тим більше до нього проявляється відношення, тим більше змін у ньому відбувається. Таке відношення може навіть привести до руйнування предмета відносини - того узагальненого життєвого знання, що становило його суть. Це ситуація, аналогічна тієї, котру можна спостерігати при багаторазовому повторенні того самого слова. Воно - це слово - втрачає зміст.
Схожа ситуація виникає й при постановці питання про граничну мету будь-якої людської дії, якщо багаторазово запитувати: "Для чого (або навіщо)?". Зрештою, просто нема чого відповісти, тому що зміст вичерпаний.
У свій час Аристотель говорив, що предмет варто пізнавати до певної межі. Це необхідно для того, щоб зберегти його цілісність.
Життєвий досвід пізнання інших людей, що є в кожної людини, жадає від психолога дбайливого відношення до нього під час його професійної роботи, цілеспрямованого впливу на іншу людину. Це повною мірою ставиться й до досвіду самого психолога. Усвідомлення цього досвіду, зміна до нього відносини, виділення його у вигляді особливого предмета роблять таке усвідомлення ситуацією руху до граничних екзистенціальних змістів, що організують і обґрунтовує все життя людини. Питання про мерю, ступінь усвідомлення стає, по суті справи, одним із самих актуальних.
У професійній практиці психологів завжди обговорюється питання про зміст відносини до предмета, про можливість зафіксувати предмет, до якого варто виявити відношення (або можна це зробити), про мистецтво прояву відносин.
У ситуації психологічного консультування загальний предмет, що визначає взаємодія психолога й іншої людини, виникає на основі представленості у свідомості психолога життєвого знання як одного з варіантів конкретизації наукового знання. Це дозволяє йому зробити наукова теорія як зміст професійного мислення. Використовуючи її поняття, психолог може трансформувати життєвий досвід у теоретичний, і навпаки, у такий спосіб увести в ситуацію консультування нові критерії істини. Це ті критерії, які специфічні для наукового знання. У чому його специфічність?
У наукового знання, що існує як система понять, є дві важливих властивості, які роблять його відносно незалежним від інших видів знання. Недарма існує навіть особлива мова науки, що дозволяє говорити про неї як про окрему сферу людської свідомості.
Специфічною властивістю наукового знання є те, що воно пов'язане з особливим видом активності людини - інтелектуальною діяльністю. Наукове знання виступає результатом цього виду роботи, у якому укладений багаторічна праця людей або зусилля однієї людини. У світі давно існує поділ праці, і не всі люди займаються цим видом діяльності. Одна з особливостей цієї праці полягає в тому, що людина, що здійснює його, ототожнює цінність свого життя й істини, їм що добувається (в історії науки це бувало не раз). Є ще один вид знання, для якого характерно те ж саме - це релігійне знання; за нього також люди віддають (або готові віддати) життя.
Така спільність наукового й духовного знання дозволяє з високим ступенем ефективності використовувати їх для відновлення логіки індивідуального людського життя.
Спільність наукового й духовного знання, необхідність духовної практики для психолога - це особлива тема, що виникає в консультуванні під час обговорення з людиною його екзистенціальних проблем.
Сьогодні авторитет науки в очах багатьох людей, безцінність для життя не є настільки значимими. Для цього є багато причин. Одна з них полягає в тому, що наукові дані не гарантують людині рецептів його особистого щастя.
Наука своїм існуванням затверджує не прихожу цінність щирого знання, що виміряється життям людини, що стали його власником.
Коли ми використовуємо це знання, то включаємо у своє життя іншої людини (або людей). Ідеї стають формою інтелектуального донорства, що відновлює, продовжує, перетворить психічну реальність людини, стосовно якого це донорство здійснюється.
Крім інтелектуального донорства існує емоційне, коли люди підтримують один одного своїми почуттями, а ситуація спілкування нагадує ту, про яку Г. Іванов в одному зі своїх чудових віршів сказав: "Поговори зі мною про дрібниці, про вічність із мною поговори..." Природно, що крім інтелектуального й емоційного донорства є ще й фізичне, коли ми просто годуємо іншої людини або даємо йому кров.
Донорство у всіх видах ефективно тільки тоді, коли воно приймається іншою людиною. Це повною мірою ставиться й до ситуації сприйняття людиною наукового знання в психологічному консультуванні, так само, як і в ситуації сприйняття самим психологом наукового знання.
Ще одною специфічною властивістю наукового знання, що психолог може використовувати у своїй практиці, працюючи з іншою людиною адресність наукового знання. У науці завжди досить точно можна визначити автора тієї або іншої інформації, будь те конкретна людина або наукова школа. Таким чином, при використанні наукового знання у відносинах між психологом і іншою людиною з'являється третя людина, якого можна назвати мудрецем або вченим. Виникає можливість використовувати його авторитет як харизматичної особистості. Особа, що володіє авторитетом мудреця, виконує роль арбітра. Посилаючись на нього, психолог не просто щось говорить, він опирається на досвід, життя цієї людини. Відомо, що при спілкуванні двох чоловік між ними виникає безпосередній емоційний контакт, що далеко не завжди сприяє сприйняттю інформації, що люди можуть і хочуть передати один одному. Введення третього співрозмовника в цю ситуацію робить спілкування опосередкованим, у цьому змісті введення персоніфікованого наукового знання виконує ту ж функцію повною мірою.
У засобах масової інформації часто зустрічаються безадресні посилання на авторитет науки у формі таких фраз-кліше, як, наприклад, "У науці встановлено", "Психологи встановили", "Учені довели" і т.п. Це спроба підвищення цінності інформації. Справжня наука завжди відкрита, у ній повідомляється, хто, коли і як зробив те або інше відкриття, одержав те або інше знання, наука вміє говорити "Я". Це дуже важлива особливість наукового знання, що проявляється й у використанні психологом цього знання в роботі з іншою людиною, і в його власному розумовому процесі при рішенні професійних завдань.
Отже, психолог сам контролює своє мислення, тобто він мислить професійно, може повідомити про процес і результати свого мислення колегам у формі наукових понять, таким чином, він застосовує життєвий досвід своїх переживань для структурування його в системі наукових понять.