В 1836 році Дарвін женився й через три роки переїхав із дружиною в Даун, невелике село в шістнадцяти милях від Лондона. Там, удалині від шуму міського життя, він міг цілком присвятити себе роботі. Дарвін ніколи не відрізнявся міцним здоров'ям і нерідко страждав від різних фізичних недуг, по черзі скаржачись на приступи блювоти, скупчення газів, фурункули, поява шкірної висипки, запаморочення, тремтіння в руках і подавлений стан. Ці симптоми свідчили, очевидно, про наявність у нього розладів невротичного характеру й проявлялися щораз, коли яка-небудь зовнішня подія порушувало звичний ритм його життя. У такий спосіб хвороба стала свого роду екраном, що захищала вченого від повсякденної суєти, забезпечуючи йому необхідна самітність і можливість цілком сконцентруватися на роботі над новою теорією. Один з його біографів визначив його недугу як «хвороба, що породжує творчий процес».
Дарвін вів відокремлений спосіб життя, уникав поїздок у гості й сам намагався нікого до себе не запрошувати. Він навіть установив дзеркало за вікном свого кабінету, щоб стежити за тими, хто приїжджав його відвідувати. День за вдень, тиждень за тижнем, він страждав від болів у шлунку й всі ці роки сільського самітництва відмовлявся спати всюди, крім свого надійного будинку. Його постійно терзали занепокоєння.
Варто сказати, що для занепокоєння були серйозні підстави. Ідея еволюції природи зустріла суворий осуд реакційно настроєних діячів церкви й деяких учених. Духівництво бачило в ній погрозу морального розкладання й підриву суспільних підвалин. У своїх проповідях священики невпинно підкреслювали, що якби не було розходження в походженні людей і тварин, то не було б і розходження в їхньому поводженні, і в підсумку звірина жорстокість знищила б паростки цивілізації. Сам Дарвін іноді називав себе «диявольським проповідником» і визнавався друзям, що робота над теорією еволюції подібна сповіді присудженого до смерті (Desmond & Moore. 1991). Він знав, що після опублікування своїх ідей буде проклятий як єретик.
Пройшли довгих 22 року, перш ніж Дарвін зважився познайомити мир зі своїми відкриттями. Йому хотілося, щоб до моменту опублікування його теорія опиралася на незаперечні наукові докази. Тому він працював не поспішаючи, діючи гранично уважно й обережно.
В 1842 році Дарвін склав перший 35-сторінковий начерк своєї теорії. Два роки через начерк перетворився у есе, що однаково не влаштовувало автора. Він продовжував зберігати свої відкриття в строгому секреті, довіряючи їх лише геологові Лайелю й ботанікові Джозефові Хукеру. Наступні 15 років пройшли в болісних міркуваннях, ретельному вивченні зібраного матеріалу, перевірці й повторному огляду доказів з метою зробити свою теорію невразливої у всіх відносинах.
Невідомо, скільки б ще часу Дарвін продовжував відкладати публікацію своєї роботи, якби в червні 1838 року не одержав листа від молодого натураліста Альфреда Рассела Уоллеса, що зробило на нього ефект бомби, що розірвалася. Уоллес, перебуваючи у Вест-Індії, під час відпустки по лікуванню хвороби зумів загалом розробити свою теорію еволюції, багато в чому подібну з дарвінівської, хоча й не мала у своїй основі настільки багатого аналізованого матеріалу. Найжахливішим було те, що, за словами самого Уоллеса, ця робота зайняла в нього всього три дні. Він цікавився думкою вченого про своє відкриття й просив про сприяння в його опублікуванні. Представте стан Дарвіна, що віддав майже 20 років життя щоденним кропітким дослідженням!
Подібно ученим, Дарвін відрізнявся крайнім честолюбством. Ще до експедиції на «Бигле» їм був зроблений запис про прагнення «зайняти гідне місце у світі науки». Згодом він додав до неї такі слова: «Я хотів би надавати якнайменше значення таким дрібницям, як слава. Мені не подобається, коли в основі творчості лежить прагнення до першості, але я був би уражений, якби хто-небудь зміг опублікувати мої ідеї раніше мене».
За словами Лайела, Дарвін знав, що якщо допоможе Уоллесу опублікувати його роботу, то роки завзятої праці над теорією еволюції зійдуть нанівець, а він сам втратить право на авторство. Дарвін буквально розривався перед важким вибором. Кончина сина, що вмер від скарлатини в ці ж дні, поставила його на грань розпачу. З тугою міркуючи про лист Уоллеса, у підсумку він із завидною безпристрасністю прийшов до наступного висновку: «Схоже, це буде надто жорстоко, якщо я втрачу пріоритет відкриття, яким фактично володів уже стільки років. До того ж я не вважаю, що відмова від публікації відіб'ється на науковій стороні питання… Публікація ж буде занадто несправедлива стосовно мене».
Лайел і Хукер запропонували, щоб лист Уоллеса й уривки з майбутньої книги Дарвіна були зачитані на зборах Линеєвської спілки (наукового суспільства, названого по ім'ю шведського натураліста Линея) 1 липня 1858 року. Ця подія ввійшла в історію науки, а всі 1250 екземплярів першого видання «Про походження видів» були розкуплені в перший же день продажу. Книга породила небачений сплеск емоцій суспільної думки й незліченні суперечки. Дарвін, хоча й під вогнем критики, виграв свою битву за місце в історії.
«Про походження видів» і інші роботи
Відзначивши факт мінливості видів живих істот, Дарвін зробив висновок про спадкоємну передачу розходжень від покоління до покоління. Оскільки в природі, міркував далі Дарвін, процес природного добору приводить до виживання тих організмів, які щонайкраще підходять до середовищу перебування, у безперервній боротьбі за існування перемагають ті, хто успішно пристосовується до змін зовнішнього середовища; не здатні до адаптації гинуть.
Дарвін сформулював свою ідею про боротьбу за виживання після читання книги економіста Томаса Мальтуса «Досвід про закон народонаселення», написаної в 1789 році. (У свій час ця ж книга надихнула й Альфреда Уоллеса.) Мальтус затверджував, що виробництво продовольства у світі росте в арифметичній прогресії, у те час як населення Землі – у геометричній. Це неминуче приведе до ситуації, коли більшість людей зштовхнеться з погрозою голодної смерті. Вижити в таких умовах зможуть тільки найдужчі й жорстокі.
Дарвін поширив цей принцип на всі живі організми й розробив свою концепцію природного добору. Відповідно до його подань, особині, що перемогли в боротьбі за існування й якщо достигли зрілості, прагнуть передати своєму потомству навички й переваги, що дозволили їм перебороти бар'єр природної селекції. Далі, оскільки мінливість є одним із проявів закону спадковості, вона неминуче позначиться й на новому поколінні, причому окремі його представники будуть мати більшу перевагу в боротьбі за існування в порівнянні з родителями. У підсумку ці якості, передаючись із покоління в покоління, можуть викликати помітні внутрішньовидові зміни. Іноді внутрішньовидові розходження стають настільки глибокими, що, як підтвердили дослідження, приводять до утворення нових видів.
Дарвін не розглядав природний добір як єдиний механізм розвитку еволюції. Він розділяв переконання Ламарка в тім, що зміни, придбані організмом у період його життя, можуть передаватися в спадщину.
Хоча деякі релігійні діячі напрочуд прихильно поставилися до ідей еволюційної теорії, основна маса сприйняла її в багнети, оскільки була переконана в її несумісності з канонічною біблійною картиною створення миру. Один високопоставлений служитель церкви назвав її «спробою скинути Бога», додаючи при цьому, що «якщо вважати теорію Дарвіна щирої, те варто визнати помилкової Книгу Буття, а відомі всім нам, християнам, Божественні одкровення – обманом».
Протягом року після опублікування роботи «Про походження видів» не вщухали дебати в Оксфордському університеті й на засіданнях Британської асоціації розвитку науки. Серед виступаючих минулого біолог Томас Генрі Гексли, що захищав Дарвіна, і єпископ Семюэль Уилберфорс (що одержав за свої красномовність кличку Мильний Сем), що відстоювала точку зору Біблії. «Розглядаючи теорію Дарвіна, Уилберфорс поздоровив себе… що він – не нащадок мавпи. На що пішла негайна репліка Хаксли, що він скоріше зволіє бути нащадком мавпи, чим людини, що використовує свої знання й красномовство на те, щоб опорочити вченого, що присвятив своє життя пошукам істини».
Іншим доповідачем був Роберт Фитцрой, що був капітаном на «Бигле» під час подорожі Дарвіна. Будучи релігійним ортодоксом, він винив себе за допомогу, зроблену дослідженням ученого. Під час свого виступу Фитцрой потрясав над головою величезною Біблією, заклинаючи слухачів вірити слову Божому, але його виступ потонув в обурених лементах тих, що зібралися. П'ять років через нещасний капітан покінчив життя самогубством.
Недавні відкриття істориків дозволили по-новому глянути на те, що кануло в Лету, наукове протистояння. Очевидно, характер звіту про дебати в Оксфорді був обумовлений антиклерикальною позицією Гексли і його спробою (можливо й ненавмисної) зміцнити свій образ передового вченого. Фактично слухання носили характер не відкритої полеміки, а серії підготовлених доповідей, і саме друг Дарвіна Джозеф Хукер, а не Гексли дав відсіч єпископові Уилберфорсу. Сам же Дарвін зберіг з єпископом гарні відносини, озиваючись про його аргументи як про «надзвичайно митецький, хоча й позбавлених наукового змісту».
Боротьба навколо теорії еволюції продовжилася й у нашім столітті. В 1925 році в місті Дейтоне, штат Теннессі, відбувся так званий «мавпячий процес» над шкільним учителем Джоном Скоупсом, що познайомив своїх учнів з навчанням Дарвіна. У цьому ж штаті майже піввіку через, в 1972 році, один священик обвинувачував теорію Дарвіна в тім, що вона «породжує моральне розкладання, похіть, аморальність, користолюбство й такі злочинні дії, як уживання наркотиків, розбій і приголомшлива своя жорстокість акти геноциду». В 1968 році Верховний Суд США скасував закон, що забороняв викладання теорії еволюції в школах, однак проведене в 1985 році дослідження показало, що майже половина дорослого населення Америки рішуче її відкидають.