Професор Е. Минковський колись утішав нас, імовірно щиро, говорячи, що ми повинні позбутися від комплексу малої цінності у відношенні до західної психіатрії, тому що навіть у самих примітивних й бідних зовнішніх умовах хворої може почувати себе краще й швидше поправлятися, чим у найсучасніших і щонайкраще обладнаних лікарнях. До аналогічного висновку прийшов комітет експертів Всесвітньої організації психічного здоров'я. На думку комітету «найважливішим терапевтичним фактором у психіатричній лікарні є невизначений елемент, який можна було б назвати атмосферою лікарні».
«Клімат», «атмосфера», genius loci - поняття, хоча часто вживані, але важко визначні. Нерідко досить увійти в чийсь будинок, школу, місце розваг, місце роботи, щоб відразу відчути, що тут атмосфера приємна або неприємна. Важко, однак, уточнити, від чого це почуття залежить. Про приємну атмосферу говорять, коли дане місце діє сприятливе, коли ми тут почуваємо себе вільно, де тепло, сердечно й ми не побоюємося критики, осуду, лихослів'я, де ми не нудьгуємо й почуваємо себе корисними, схвалюваними, якоюсь мірою важливими.
Протилежні риси характеризують середовище з неприємним кліматом. Від такого середовища хочеться бігти; перебування в ній стомлює, мучить, дратує, тому що зусиллям волі потрібно стримувати тенденції до втечі або агресії.
Отже, атмосфера або клімат якого-небудь середовища є як би сукупністю емоційно-почуттєвих відносин, що панують у ній, які кожний вхідний у дане середовище сприймає цілісно що як притягає або відштовхує.
Рисою, що інтригує, кліматом або атмосферою, що найкраще виражає поняття genius loci, є своєрідне безсмертя. Міняються люди, що створюють дане середовище, а клімат зберігається так, ніби він був пов'язаний з місцем, а не з людьми, що, мабуть, було б абсурдом (звідси, в остаточному підсумку, виводиться назва genius loci). Таким чином, будинок, школа, місце роботи, лікарня й т.д. мають свою атмосферу, незважаючи на те, що люди міняються, одні йдуть, інші приходять. Не знаю, як пояснюють дане явище соціологи, але можна думати, що соціологічні структури більше стійкі, ніж індивідуальні (психологічні). Ці структури, принаймні, певною мірою, визначають емоційне відношення членів групи друг до друга, які, таким чином, входячи в неї, мимоволі переймаються певним емоційним кліматом.
Психіатричне відділення можна трактувати як малу групу, тобто таку, у якій домінують безпосередні контакти (face-to-face), що розпадаються на чотири підгрупи: лікарів, сестер, санітарок і хворих. У цій групі існує певна ієрархія влади, що складається відповідно до представленій послідовності. Хворі повинні скласти найважливішу групу, тому що завдяки їм, члени інших груп мають роботу й у якімсь змісті ціль своєї активності, але в дійсності вони займають нижчу позицію в ієрархії влади. Важко навіть собі представити, щоб було інакше, щоб хворі почали керувати членами інших підгруп. Існує самоврядування хворих і багато чого робиться для того, щоб розходження в згаданій ієрархії нівелювати, проте, однак, при зовнішнім згладжуванні ступенів влади, хворі залишаються скоріше тими, котрими управляють, ніж тими, які управляють іншими.
У соціальному житті не тільки людей, але також і тварин спостерігається ієрархія влади. Курка вищого соціального рангу клює курку більше низького рангу, що та покірно терпить і у свою чергу розряджає свою агресію на нижчестоящі в ієрархії курках. Це - так званий pecking-order, порядок клювання. Але не тільки агресія розряджається відповідно рівням ієрархії. Також соціальне наслідування поширюється в групі згідно тому ж порядку. В обговорюваній тут соціальній групі лікарі перебувають на вищому рівні ієрархії й тому їхнє відношення до хворого є настільки важливим.
Монолітність групи визначається займенником «ми», так званим wee feeling. Якщо усередині групи створюється границя, що розділяє її членів на «ми» і «вони», тоді з однієї групи утворяться дві. Представлена у вступі проблема границі між нормою й патологією має не тільки теоретичне значення. Щоб могло утворитися терапевтична співдружність, «люди в білому» і «люди в піжамах» повинні бути з'єднані займенником «ми». Коли пацієнти залишаються «іншими», тоді вони утворять окрему групу, щоправда, саму численну, але розташовану на найнижчому рівні в ієрархії, тому що позначену якістю ненормальності.
«Люди в білому» діляться, на три підгрупи. Кожна з них має інший соціальний і економічний статус і займає іншу позицію в ієрархії лікувального закладу (лікарні або психіатричного відділення). Дивним образом, чим вище людина перебуває в ієрархії, тим більше зменшується частота його контактів із хворими. Найбільше контактують із хворими санітарки, а найменше - голова адміністрації. Справа стосується, зрозуміло, кількості, а не якості контактів, тому що інший характер має контакт лікаря із хворим, інший - медсестри й, нарешті, інший - санітарки. Подібна ситуація не приносить користі хворим, тому що найбільше з ними взаємодіють ті, які в силу своєї низької соціальної позиції, низької зарплати можуть почувати себе скривдженими й у силу згадуваного packing-order свою агресію можуть розряджати тільки на хворих, тому що єдино вони коштують нижче їх у лікарняній ієрархії. Що цього, загалом, не відбувається, видимо, можна пояснити відомою слов'янською м'якістю, що проявляється ніжністю й сердечністю у відношенні до більше слабкого. Проте варто більше думати про те, як поліпшити положення цієї самої нижчої підгрупи серед персоналу. Представляється, що використовуваний протягом декількох років звичай проводити медичну практику в ролі санітарок (і санітарів) деякою мірою буде сприяти підвищенню позиції цієї підгрупи. Крім того, належало б більше часу, чим дотепер, присвячувати їхньому професійному навчанню, особливо тому, що звичайно вони не мають ніякого професійного утворення.
Однієї з головних проблем психіатричного пацієнта є його почуттєва ізоляція від оточення. Вона приймає різні форми, але завжди викликає в пацієнта підвищену потребу почуття, теплої атмосфери, майже материнської опіки. Особливо гостро ця проблема виступає при шизофренії, і, на думку багатьох авторів, тепле почуттєве відношення є найважливішим терапевтичним фактором при цій хворобі. Особою, що, головним чином, задовольняє емоційно-почуттєвий голод хворого, є медсестра. Можливо, це випливає з деяких рис особистості, що привертають до професії медсестри, що є більше покликанням, ніж професією. При оцінці результатів як психологічних, так і соматичних методів занадто мало підкреслюється значення реалізованої медичними сестрами опіки. Робота сестер здійснюється в тіні, тому що все світло концентрується на роботі лікаря. У той же час на них лежить тягар безпосередньої опіки над хворим. Вони повинні опанувати дуже важким мистецтвом імпровізованої психотерапії, тобто вмінням дозволяти конфлікти, знижувати напруга хворого, переборювати його опір, викликати посмішку на його особі, мистецтвом, про яке мало пишеться в підручниках психотерапії і яке напевно нерідко буває сутужніше, ніж те, що офіційно називається психотерапією. На тих відділеннях, на яких медичні сестри перебувають постійно, а лікарі міняються, вони є центральними фігурами, що створюють клімат у відділенні.
Що стосується підгрупи лікарів, істотне значення має факт, що вони займають чільну позицію в ієрархічній структурі психіатричного співтовариства.
Особливо це стосується старших лікарів і так званого «керівництва». Відомий факт, що конфлікти лікарів між собою, а також конфлікти між лікарями й сестрами відбиваються на психічному стані хворих, що хворі деякою мірою виконують покладені на них надії, що поводяться так, як цього від них очікують; якщо не вірять у можливість їхнього видужання, те часто вони дійсно не поправляються. Клімат, що панує серед лікарів, проникає в інші підгрупи, особливо в підгрупу хворих.
На противагу підгрупам, що складаються з персоналу, підгрупа хворих нестабільна, її члени постійно міняються. Для соціолога ця група може бути цікавої тому, що вона перманентно перебуває in statu nascendi. Груповий зв'язок між хворими, незважаючи на відносно короткочасне перебування в лікарні, створюється, загалом, легко. В одних хворих вона сильніше, в інших слабкіше; є й такі, які в усі час перебування в лікарні ізолюються від інших. Як представляється, сила групового зв'язку виражено корелює з результатами лікування й грає в терапії істотну роль. Між хворими створюються симпатії, антипатії, специфічний стиль спілкування між собою й з персоналом, поширюються плітки, а іноді дуже влучні спостереження щодо персоналу. Іноді дружба, що виникла у відділенні, зберігається роками; бувають навіть випадки любові й вступу в шлюб. Соціальне життя хворих, отже, досить багата, тільки не завжди доступна спостереженню лікарів. Хворі нерідко зовсім інакше виглядають під час бесіди з лікарем або в передполудневі годинники, у які життя обертається навколо медичних занять, ніж, у клубі або в червоному куточку. Пізнання хворого з боку його соціального життя у відділенні розширює психіатричний обрій. Нерідко психіатр буває здивований тим, що так мало знає про свій хворого. Кататонічна загальмованість зникає під час танцю в клубі, шизофренічний аутизм трансформується в живу зацікавленість стражданням іншої людини, а схильність до крадіжок, за які людина вже неодноразово була суджена, переміняється на перебільшену чесність при завідуванні клубним буфетом.