Соціальний психолог як суб'єкт соціальних перетворень
В американському суспільстві соціальний психолог виконував дві основні ролі: академічного вченого, що добуває наукові істини; соціального технолога (маніпулятора), що вирішує практичні завдання, як правило, за замовленням бізнесу й держави. «Дослідження в дії» К. Левина, що з'явилися першим у США прикладом діяльності вченого-громадянина, залишилися виключенням із загальної традиції. В 60-е роки цивільна позиція знову стала популярної серед американських психологів - недавніх учасників студентських демонстрацій протесту проти в'єтнамської авантюри. Усе більше різкій критиці стала піддаватися роль соціального технолога-маніпулятора.
У західноєвропейському соціальному контексті ця загальна тенденція росту політичної свідомості привела до формування ще одного типу соціальних психологів: ученого-громадянина як суб'єкта соціальних перетворень. Треба відразу відзначити, що ця роль по своєму реальному суспільному значенню далеко уступає ролі традиційної прикладної соціальної психології, у якій домінує тип соціального технолога, а академічний учений і, тим більше, соціальний критик або «емансипатор» користуються незначним впливом.
Характерно, що академічні вчені, приваблювані під тиском суспільної думки до рішення практичних завдань, намагаються всіляко зберегти традиційний образ незалежного дослідника. Показова в цьому плані позиція видного соціального психолога М. Ірле. «Мене страшно лякають, - пише він, - як ті представники соціальних наук, які заявляють, що наука повинна вчити суспільство тому, що треба робити, так і ті представники природничих наук, які думають, що суспільство повинне повчати науку, що робити їй. Будучи вченим, я відмовляюся бути членом еліти суспільства, так само як і входити в групу експертів-рабів. Дотепер мене поки ще ніхто не переконав у тім, що вчені неодмінно позбавлені здатності бути вільними і відповідальними й тому стоять перед вибором: бути рабом або паном. Якби мене хто-небудь зміг переконати в цьому, я б кинув науку негайно».
Однак в останні роки подібна точка зору втрачає свою популярність, особливо в молодих учених, серед яких все більший авторитет здобуває цивільна, альтруїстична позиція. За словами П. ван Стрина: «Коли виникає питання про те, чиїм інтересам служить робота соціального психолога, відповіді в цілому виявляють тенденцію до поляризації між альтруїзмом і негативним цинізмом. Більшість дослідників розглядають свою наукову працю як необхідну для загального блага, оскільки вона орієнтована на одержання щирих знань. Найбільш нетерплячі з них останнім часом всі частіше звертаються до прикладної соціальної психології в надії скоріше побачити в справі результати своєї роботи. Вони думають, що якщо досліджувати соціальну проблему сучасного суспільства, те це допоможе тим, хто від її страждає». З огляду на, що цей тип соціального вченого досить добре відомий, звернемося до характеристик ролі вченого-громадянина, представленого в західноєвропейській соціальній психології фігурами «соціального критика» і «емансипатора».
Соціальний психолог-критик - це, як правило, молодий учений, що сформувався під впливом ідей неомарксизму, Франкфуртської школи і її відгалужень. Своє основне завдання він бачить в «тотальній критиці», заснованої на негативній діалектиці Т. Адорно. Найбільш слабке місце в його позиції - «зупинка» на стадії абстрактних міркувань, відсутність конструктивних пропозицій.
В парадигмах такі пропозиції сформульовані досить виразно. Їх загальну цивільну спрямованість можна визначити двома поняттями, найбільше часто вживаними при характеристиці цивільної ролі соціального психолога в суспільстві, - залучення (involvement) і співробітництво з тими, у чиїх інтересах повинна вирішуватися соціальна проблема (маються на увазі масові соціальні групи, у першу чергу трудящі).
Соціальний психолог-громадянин повинен брати активну участь у рішенні соціальних проблем, ставлячи свої знання на службу більшості. Його функції при цьому різноманітні. Він повинен: 1) розвивати в практиці наукову теорію; 2) використовувати свої професійні знання на всіх етапах здійснення соціальних реформ; 3) поширювати ці знання в масах, для того щоб люди могли брати компетентну участь у рішенні соціальних проблем; 4) піклуватися про ріст своєї професійної компетентності, лавіруючи між твердим професіоналізмом і втратою цієї якості 5) дотримувати етичного кодексу психолога.
Не ставлячи під сумнів прогресивні гуманістичні спонукання тих учених, які призивають наукове співтовариство відповідати цим високим цивільним стандартам, треба все-таки засумніватися в реальності їхнього послідовного втілення - занадто врозріз вони йдуть із системою цінностей тих, хто визначає в ньому соціальну політику.
Проте сам факт наявності чітко сформульованих ціннісних стандартів у груповій свідомості й ідеології західноєвропейських соціальних психологів - явище, досить значне по своїх потенційних наслідках.
Перегляд функцій соціального психолога в суспільстві, загальна методологічна й соціально-філософська переорієнтація західноєвропейських соціальних психологів не могли не позначитися на виборі й оцінці методів дослідження, використовуваних при рішенні практичних соціальних проблем.
По канонах традиційної «ідеології застосування» і прикладне соціально-психологічне дослідження завжди опиралося на гіпотезу, перевірену в лабораторному експерименті. Інші засоби перевірки гіпотез (спостереження, інтерв'ю, свій і чужий життєвий досвід) розглядалися при цьому як другорядні через їх недостатню наукову коректність.
У Західній Європі ці подання були піддані рішучому перегляду, що йшов по двох взаємозалежних лініях - зниженню ригоризму (твердості) методів і їх феноменології. Результатом цих тенденцій з'явилося підвищення ролі спостереження (особливо включеного), новий підхід до функцій лабораторного експерименту, звертання до досвіду повсякденного життя, у тому числі відбитому в художній і публіцистичній літературі.
На користь зниження вимог до строгості методів приводиться звичайно наступний аргумент. Строге дотримання правил наукового методу саме по собі не гарантує успіху в застосуванні отриманих даних. Тому положення про пріоритет соціальної науки над прикладною в практиці застосування соціально-психологічних знань повинне бути переглянуте. Вибір методу й вимоги до нього повинні визначатися так само, як і в прикладних природничих науках, - конкретним ситуаційним контекстом.
Звертання до повсякденного індивідуального й суспільного досвіду, викликане в значній мірі методологічними установками «розуміючої» психології й соціології, висунуло на перший план метод спостереження й описовий аналіз. Серед західноєвропейських соціальних психологів він знаходить усе більше прихильників. Так, на думку Ван дер Влиста, описове дослідження зовсім незаслужено перебуває на правах бідного родича пояснювального дослідження. «Яким би не був їх статус відносно один одного, опис може бути не менш строгим, вимогливим і коштовним». Недостатня увага до феноменологічного методу, уважає П. ван Стрин, шкідливо не тільки тим, що збіднює саме психологічне дослідження, але й тим, що позбавляє соціальних психологів зручної форми поширення соціально-психологічних знань, що конче потрібно для досягнення взаєморозуміння із представниками інших наук, замовниками й широкою громадськістю.
Якщо нагадати, що однієї з функцій соціальної психології вважаються пропаганда знань і масовий соціально-психологічний «лікнеп», то цілком зрозумілим стає заклик учитися цьому в художньої літератури. Тому, «якщо читати повести із соціально-психологічної точки зору, то можна помітити, що в них утримуються теорії соціального життя, як ті, які вже створені наукою, так і можливі їхні альтернативи». До цього можна було б додати, що добутку художньої літератури найчастіше виявляються набагато більш наукове академічних праць. Прихильники звертання до літератури за досвідом викладу й аналізу справедливо проводять аналогію між практичним соціальним психологом і письменником. І той і іншої виступають як, що опосередковують ланки, між соціальною теорією й повсякденним досвідом людей. Що стосується можливого обвинувачення в «журналізмі», П. ван Стрин дає на нього наступна відповідь: «Усе, що не є «науковим» у точному значенні цього слова, клеймується цим ярликом. Воно має на увазі упередженість, перебільшення й оману. Це, однак, риси поганої журналістики. Талановита журналістика - це та, котра швидко реагує на все актуальне; вона передбачає й стимулює інтерес аудиторії, асимілює складність (соціальної дійсності) і робить її доступної для розуміння. Соціальний психолог повинен був би пишатися цими якостями, якби він їх мав, а соціальному психологові в прикладній науці без них навряд чи можна обійтися».
Прагнення до конкретного аналізу конкретних проблем у конкретних умовах лежить в основі й інших рекомендаціях із застосування різних методів у прикладному дослідженні. Так, ван дер Влист на основі великого емпіричного матеріалу робить висновок, що при проведенні прикладного дослідження необхідно дотримувати два основні правила: 1) розглядати проблему конкретно з максимальною увагою до її специфіки: 2) з обережністю ставитися до результатів крос-культурних досліджень - вони не є автоматично релевантними. Обоє цих висновку обумовлені загальною недовірою до статусу сучасної соціальної психології як науки.
Переорієнтація в області методів, обумовлена новими методологічними позиціями, привела й до перегляду ролі лабораторного експерименту. При цьому треба відзначити трохи несподівану позитивну його оцінку як методу прикладного дослідження. У світлі настільки широко розповсюдженої й гострої критики на адресу цього методу можна було б припустити, що новий підхід відкине його повністю. Однак відбулося інше: були виявлені його реальні достоїнства, що дозволяють зробити лабораторний експеримент ефективним інструментом прикладної науки. Однієї з робіт, у яких обґрунтовується така можливість, є стаття англійського соціального психолога, представника Бристольської школи Дж. Тернера - «Деякі міркування із приводу генералізації даних експериментальної соціальної психології».