Одночасно все більшу вагу набирають крос-культурні дослідження, менш зв'язані теоретичними прихильностями.
У Західній Європі когнитивизм придбав солідну форму школи соціальних уявлень, що також досить стійка, хоча й має авторитет більше локальний, регіональний.
На початку 90-х років провідний психологічний журнал Франції "Бюлетень психології" присвятив цілий номер школі соціальних уявлень. Представляючи добірку статей цього номера, С. Московичи сформулював п'ять принципів (або вимог) до соціальної психології: 1) дослідження конкретних явищ не повинне обмежуватися "мікрорівнем" міжособистісних відносин; 2) необхідно центральна увага приділяти не проблемам стабільності й рівноваги "реальності", а процесам її зміни; 3) необхідно заповнити неприпустимий пробіл у дослідженні когнітивних аспектів комунікації, семантики символічних обмінів між людьми, мови; 4) необхідно досліджувати соціальні подання як результат погодженого вибору між їхніми численними значеннями; цей підхід відкриє шлях взаємодії з іншими науками; 5) уважаючи разом з більшістю соціальних психологів лабораторний експеримент винятково науковим, не можна його представляти у вигляді козла відпущення за всі гріхи соціальної психології. Оправдано застосування й інші методи.
Відмінність своєї школи від інших напрямків когнитивизма Московичи бачить у тім, що вона зосереджена не на тім, як люди думають, не на процесі мислення, а на тім, що вони думають, на змісті уявлень.
Сторонній спостерігач, не знайомий з роботами Московичи початку 70-х років, коли він очолив разом з Г. Теджфелом "європейський бунт" проти парадигми пояснення, ці висловлення навряд чи сприйме як революційні. Якщо ж удатися до того ж прийому й звернутися до багаторазово виданого підручника по соціальній психології за редакцією Московичи, то його зміст сприймається як виклад традиційного американського підручника через призму концепції соціальних уявлень: ті ж теми й розділи й таке ж ігнорування всіх "незручних" питань, що можуть послужити підставою для обвинувачення в "ненауковості". До них у першу чергу ставляться проблеми взаємини етичного й психічного. Без їхнього дослідження важко уявити собі повернення в соціальну психологію "соціального" і "духу", тобто рішення завдання, що, за словами Московичи, його школа ставили перед собою із самого початку. В остаточному підсумку все звелося до вивчення комунікації й мови, зупинивши тим самим радикальний задум на порозі інтегральної моделі соціальної психології.
Трохи далі в цьому напрямку просунулася інша концепція - "соціального конструкционизму", що розвивається протягом останніх 25 років американським соціальним психологом К. Гергеном і його досить численними послідовниками.
У своїй книзі "До перетворення в соціальному знанні" (1982), узагальнивши дискусії про кризу пануючої позитивістської парадигми в соціальній психології й пропоновані альтернативи, він сформулював наступні п'ять положень, які на його погляд, могли б скласти загальну основу для майбутньої парадигми.
1. Знання про соціальне життя варто розглядати не як "відбиття" зовнішньої реальності, а як "перетворення", трансформацію досвіду в реальність мовну, "лінгвістичну онтологію".
2. Поводження людини варто розглядати не як наслідок якихось незмінних законів, програм, а як результат ряду прийнятих їм довільних, вільних, автономних рішень.
3. Знання про соціальне поводження (нормах, правилах і т.п.) і знання про це знання варто розглядати не як процес нагромадження, а як процес нескінченного історичного перегляду, залежно від мінливого соціокультурного контексту.
4. Теорія, у тому числі в соціальній психології, є не просто систематизація знань, а засіб перетворення дійсності.
5. Знання не може бути ціннісне вільним. Проблеми етики (moral debate) повинні грати все більшу роль у дослідженні людського поводження.
Опираючись на ці положення, Герген формулює те, що він називає "соціораціоналістичною метатеорією". На відміну від традиційної теорії, вона виходить із того, що не внутрішні процеси, що відбуваються усередині індивідуальної свідомості роблять те, що називається знанням, а соціальний процес комунікації. "Раціональність породжується саме усередині процесу соціального обміну". Герген на закінчення призиває соціальних психологів "відмовитися від помилкової практики дослідження як перевірки гіпотез в експерименті й задуматися про те як поставити методи на службу вираження думки (intellectual expression), а вираження думки - на службу свого бачення добра. Всі ці положення утворять разом те, що Герген називає "соціальної епистемологією", що претендує вже на статус "другої революції в психології" (першої була когнітивна).
Суть цієї революції, по вираженню Гергена полягає в перетворення знаменитої тези Р. Декарта: "Cogito ergo sum" ("Я мислю, отже, я існую") в "Communicamus ergo sum" ("Ми спілкуємося, отже, я існую"). Звідси випливають найважливіші наслідки не тільки для соціальної психології, але й для інших соціальних наук. По-перше, основним полем дослідження стає мова, дискурс (спосіб викладу, доказу й т.п.). По-друге, основним об'єктом дослідження стають "співтовариства співрозмовників, учасників розмови". По-третє, відпадає потреба в пошуку так званих універсальних закономірностей, принципів і т.п. Таким чином, відбувається кардинальна переорієнтація соціальної психології із психології й навіть соціології на лінгвістику й реалізується теза, сформульований на початку століття швейцарським лінгвістом Ф. де Соссюром: "Наука, що вивчає життя знаків у суспільстві можлива (conceivable); вона могла б бути частиною соціальної психології й отже, загальної психології; я буду називати її семіологією (від грецького "семейон" - знак). Семіологія буде показувати, що становить знаки, і яким законам вони підкоряються. Семіотика, (наука про знаки) як відомо, стала в другій половині XX століття однієї з найбільш значимих і бурхливо, що розвиваються наук, перетворилася в сферу міждисциплінарних досліджень, у якій зустрічаються психологія, мовознавство, філософія, культурологія, історія й т.п.
Екскурс в історію семіотики показує, що де Соссюр опирався на ідеї В. Гумбольдта, основоположника філософії мови. У Гумбольдта мова - це не тільки продукт спілкування людей, але й діяльність, прояв енергії духу, не тільки засіб спілкування, але також засіб вираження й знаходження істини. Відома класична формула Гумбольдта про мислення: "Не я думаю, а в мені думає (es denkt)". Для Гумбольдта мова - прояв "духу народу", культури як цілісної органічної єдності, осередком якого є етичні принципи. Ця позиція в цілому була характерна для гуманістичного світогляду того часу.
Як ми бачимо, один з постулатів "соціального конструктивізму" призиває до відома проблем етики в сферу соціально-психологічних досліджень і Герген у роботі 1994 р. присвячує їм цілу главу. Він прагне, з одного боку, відмежуватися від "романтизму" XVIII-XIX століть із їхнім розсудом етичних основ у релігії, або їхнього природного вкорінення в людській природі (уродженості), з іншого боку - попередити докори в зайвому "модернізмі", моральному й історичному релятивізмі. Яку ж позицію по питанню про етичний аспект соціальної взаємодії займає соціальний конструкционизм?
Він не шукає універсальних принципів, не визнає моралізування (тобто осуду вчинків з моральної точки зору), виходить із того, що принципи добра не можуть диктувати конкретні дії безвідносно до місця й часу дії. Це, на думку Гергена, не означає відмови від "морального дискурсу". Але що ж залишається? Він відповідає: "Звертаючись до практичних сторін моральності як соціальному досягненню, ми встаємо перед новими питаннями: наприклад, які лінгвістичні форми можуть бути використані для досягнення задовільних цілей в умовах стресу або конфлікту? Якими лінгвістичними ресурсами володіють люди в подібних умовах? Чи можна збільшити ці ресурси?".
Конструктивізм, за словами Гергена, "сам по собі не є спробою встановити або ввести етичний кодекс будь те на психологічному або філософському рівні. Скоріше він "бере в дужки проблему моральних принципів" заохочуючи замість цього дослідження практики у відносинах між людьми, що дозволяють їм досягти життя, що вони вважають "моральної". Питання не в тім "що є благо?", а в тім, якщо врахувати різнорідність життя людей, "що в їхніх відносинах може сприяти просуванню до взаємоприйнятих умов?" Тому якщо як громадянин прихильник такої точки зору й може випробовувати відразу до нацизму, то як конструкционист він повинен досліджувати той історичний аспект нацизму, що обумовив переконаність однієї соціальної групи у своїй перевазі над іншою. При цьому предметом є дискурсивна практика: обмін думками, наявність різних точок зору, способи доказу й т.п. Досліджується, таким чином, лінгвістична форма, у яку наділяються соціальні відносини.
Такий же підхід характерний для конструкционистів і до дослідження самої, що ні на є психологічної реальності - емоціям. Тут також треба віддати належне конструкционизму: емоції самі оголошуються соціальними відносинами. Однак і в цьому випадку досліджуються не відносини через емоції, як форми їхнього вираження, а форми вираження емоцій у мові: способи визначення "гніву", "радості" і т.п. Перефразовуючи знамениту формулу Джемса "Я плачу не тому, що мені смутно, а мені смутно, тому, що я плачу", слідом за конструкционистом можна сказати: "Я злюся не тому, що я скривджений несправедливо, а тому, що цей учинок я визначив на відомої мені мові як несправедливий.
Майбутнє покаже, наскільки виправдаються прогнози щодо того, що соціальний конструкционизм зможе вирости в повновагу парадигму. Поки можна обмежитися лише констатацією його заслуги в тім, що етичний аспект соціальної взаємодії починає із численними застереженнями, проникати в західну соціальну психологію.