На першому етапі розвитку американської соціальної психології домінувала модель людини, що сформувалася під впливом класичного біхевіоризму. Її основним недоліком був «антименталізм», відмова досліджувати внутрішні психічні процеси. Відносини з іншими людьми трактувалися на основі гедоністичного принципу найбільшої особистої вигоди.
Біхевіориська модель поступилася місцем когнітивної моделі, що ставить у центр уваги саме те, що відкидалося біхевіоризмом: свідомість як систему знань (пізнавальних схем, уявлень). Недоліком цієї моделі з'явилася її «мотиваційна стерильність», ігнорування внутрішніх спонукань, інтересів, бажань людини.
Ця слаборозвинена сторона біхевіориської і когнітивної моделей паралельно розроблялася в соціальній психології психоаналітиками, а також К. Левиним і його послідовниками. Очевидне достоїнство теорій поля полягає в тім, що джерело мотивації не замикається межами психіки індивіда, а вбачається у взаємодії з навколишнім середовищем, у тому числі з іншими людьми.
Цей аспект сутності людини як соціальної істоти домінує в моделі рольової людини, основи якої були розроблені більше 40 років тому Мидом. Вона переживає в цей час період бурхливого відродження в різних теоріях і плинах символічного, що завойовує все більший авторитет.
Маючи на увазі сказане вище, перейдемо до короткої характеристики основних діючих в американській соціальній психології моделей.
«Людина механічна, реагуюча (reacting)». Основна модель біхевіоризму.
Перенесена із психології з відповідним концептуальним апаратом, куди входять такі поняття, як: стимул, реакція, підкріплення, драйв, зменшення (редукція) драйву й т, п. Індивід трактується як біологічний організм, що реагує рефлекторно на зовнішні подразники. Має здатність до научання, адаптується до умов навколишнього середовища за законом ефекту «задоволення запам’ятовує, біль стирає». Може імітувати інших людей, асимілюючи тим самим їхній досвід, його психічна енергія являє собою функцію від зменшення драйву або функціонального підкріплення, спрямованість енергії пояснюється звичками. Пластичний, формується суспільством, що створює зовнішні умови, що діють як сигнали й підкріплення поводження. Може вступати у взаємодію з іншими людьми (організмами). Його поводження при цьому представляє «функцію від винагороди, тип і обсяг людського поводження залежать від типу й обсягу винагороди й покарання, що воно доставляє». Соціальне поводження - це «обмін щонайменше між двома людьми діяльністю відчутної або невловимої, вартої більш-менш дорого, прибуткової або програшної».
У наведеному описі немає ні єдиного привнесеного авторського слова, воно складено з основних постулатів психологічних і соціально-психологічних теорій. Разом з тим воно виглядає буквально карикатурою на людину навіть із погляду здорового глузду, не говорячи вже про гуманістичні традиції філософської думки. До цієї моделі з більшою підставою можна віднести слова досить авторитетного фахівця, редактори багатотомного видання «Психологія: дослідження науки» 3. Коха: «Сучасна психологія створила образ людини, що настільки ж спрощений, як і принизливий».
Разом з тим у соціальній психології, як науці про взаємодію, взаємини, взаємовплив людей не менший вплив зробила ідеологічна модель - «гедоністичної, економічної людини», побудована Бентамом, що задовго до Торндайка був переконаний у тім, що «нашими суверенними панами є біль і задоволення». На відміну від Торндайка він назвав свій закон принципом корисності, намагаючись представити опис поводження людини в буржуазному суспільстві, заснованому на принципах торгівлі всім і вся, як вічну систему закономірностей поводження людини. Найбільш відомі сучасні «теорії обміну» (Хоманс, Тибо й Келлі) побудовані відповідно до того ж принципу: «закони торгівлі - це закони природи, а виходить, закони Бога» (Берк). Зокрема, для Хоманса «елементарні соціальне поводження» є особистий контакт між двома індивідами, у якому винагорода або програш визначають їхнє поводження.
Ми не бачимо змісту в тім, щоб зупинятися на кожному з п'яти постулатів, запропонованих Хомансом як основу для пояснення емпіричних даних багатьох соціально-психологічних досліджень, оскільки досить розглянути лише те, що вважається основним досягненням Хоманса, а саме, так зване «правило розподіленої справедливості». Воно виводиться з п'ятого постулату, що говорить: «... чим менш вигідно для людини реалізується правило розподіленої справедливості, тим імовірніше він буде проявляти ознаки емоційного поводження, що ми називаємо гнівом». Саме правило говорить: людина, що вступає у відносини обміну з іншою людиною, буде очікувати, що доходи кожного з них будуть пропорційні витратам - чим більше доходи, тим більше витрати.
Коментарі тут зайві, настільки ясно видна екстраполяція капіталістичних відносин, що панують у суспільстві. Досить показово також, що коментатори цієї теорії Дойч і Краус зовсім не зауважують цього й, більше того, уважають, що висловлені Хомансом постулати, у тому числі й правила «розподіленої справедливості», пояснюють багато аспектів соціального поводження. Вони вважають цілком природний і нормальним ринковий підхід до відносин між двома людьми, що видно з наступного висловлення: «Розглядаючи будь-який акт, цілком релевантне думати про його вартість для ініціатора й винагороді або доході для споживача. Наприклад, якщо А. просить У надати йому допомогу, те цей акт коштує А певна кількість одиниць (у зв'язку з визнанням власної неповноцінності або невміння), і той же акт винагороджує В деякою кількістю одиниць (визнанням його переваги); якщо В робить А якусь допомогу, те це буде щось коштувати В (плюс його витрати у зв'язку з тим, що він відкладає свої власні справи, допомагаючи А) і винагороджує А, якому він допомагає певною кількістю одиниць».
Так відбулося своєрідне злиття двох, у сутності тотожних моделей: механічної людини з його прагненням до задоволення й втечею від болю й гедоністичного (а фактично економічного) з його прагненням виграти, а не програти на ринку «людських відносин». Обидві моделі знаходять друг у другу взаємну підтримку й стимулюються конкретним соціально-економічним контекстом.
Їхнє сполучення лежить в основі моделі взаємодії індивіда й суспільства, яку можна було б назвати моделлю «пластичної людини». Відповідно до цієї моделі, найбільше яскраво представленої ідеями Б. Скиннера, людина є повністю продукт зовнішніх обставин, впливу суспільства, результат впливу заохочень за соціально схвалювані реакції й покарань за несхвалювані. Звідси треба висновок: цілеспрямовано використовуючи систему заохочень і покарань, можна (і потрібно) формувати людини по вибраній моделі. Саме ж суспільство зміниться як результат формування особистостей потрібного типу. Іншими словами, починаючи із правильної в загальному (хоча й однобічної) посилки про те, що особистість формується суспільством (вірніше було б сказати - у суспільстві), Скиннер і прихильники «соціальної технології» по досить своєрідній, але цілком зрозумілій логіці містять, що причина недосконалості суспільства - недосконалість тридцятилітніх його індивідів. Саме цей ідеологічний поворот і пояснює штучно підтримує популярність серед широкої публіки в США ідей Скиннера по перетворенню суспільства. По цій же причині біхевіоризм займає провідні позиції в різних теоріях соціалізації й соціального контролю.
Разом з тим не можна не визнати, що Б. Скиннер - це лише одне крайнє, найбільш консервативне крило біхевіоризму. Не випадково Мак Девид і Херери, оцінюючи статус біхевіоризму в 1968 р. словами «значення росте», в 1974 р. заявляють про те, що біхевіоризм «втрачає свою особу».
Дійсно, біхевіоризм в цей час являє собою досить строкату картину. У теоретичному плані можна виділити принаймні три основних напрямки: конвенціональний (або звичайний) біхевіоризм (Халл, Міллер і Доллард, Маурер, Берлайн, Харлоу), радикальний, що представляється Скиннером і його послідовниками, і, нарешті, що висувається зараз на перше місце соціальний біхевіоризм, що представляють А. Бандура й А. Стаатс.
Як відомо, біхевіоризм у цілому розвивався по шляху усе більше вторгнення в схему «стимул-реакція» різних проміжних змінних, і в цей час лише радикальні біхевіористи захищають свою цитадель від настань «менталізму». Однак найбільший крок уперед (або, скоріше, назад від догми) зробили соціальні біхевіористи, які успішно конкурують із представниками психології (А. Маслоу). Працюючи в основному з людьми, а не із тваринами, найчастіше в умовах реального життя, а не тільки в стерильній обстановці лабораторного експерименту, вони не могли не виявити вад у твердій і однобічній формулі «стимул - реакція». Установивши істину, що людина - не тільки продукт зовнішніх обставин, але й активний їхній творець, вони змінили парадигму однобічного впливу «середовище - індивід» на двосторонню «середовище» - =«індивід».
До цього висновку соціальних біхевіористів привели факти, що свідчать про провідну роль у поводженні людини таких факторів, як оцінка можливих наслідків своїх дій, у тому числі й досить віддалених; самооцінка - можлива оцінка іншими; когнітивні процеси - коротше, вся та «менталістика», що і понині відкине радикальний біхевіоризм. Саме із цієї причини соціальні біхевіористи виявилися найбільш підготовленими до «психологічного» буму, характерному для США 70-х років, до того, щоб виконати роль «прикладного гуманізму». У цей час вони лідирують у бурхливо, що розвивається області, методів самоконтролю, саморегуляції й самопрограмування. При цьому прокламуються такі завдання: «Зробити людину вільною, інженером своєї долі, ученим для себе, треба уміти протистояти тиску зовнішніх обставин». Стаття А. Бандури «Теорія поводження й моделі людини» - досить яскраве свідчення еволюції біхевіоризму й того як, звертаючись до практичних потреб людини, психологія змушена ставити вічні, філософські проблеми, які вона раніше повідомляла псевдо проблемами. «Міркування про природу людини неминуче ставлять фундаментальні питання про детермінізм і людську волю», - визнає А. Бандура.