І якщо на додаток до цього руху з моєї сторін, мій клієнт або людина, з яким я працюю, здатний хоча б почасти почувати моє відношення, те тоді, я вірю, ми переживаємо справжній досвід зустрічі особистостей, у якому кожний з нас міняється.
Однак у різних психотерапевтичних школах існують різні думки із приводу внутрішньої психолог чіткої позиції консультанта. Погляди Роджерса, чий підхід відомий як терапія, центрована на клієнті (ТЦК), можуть бути протипоставлені точці зору класичного психоаналізу, для якого характерний не діалогічний (партнерський) а, навпроти, директивний, навіть авторитарний стиль діяльності. Анонімність і нейтральність є професійно значимими якостям психоаналітика, а в самому процесі лікування виділяють реальні й терапевтичні відносини (перенос і робочий альянс). Важливо, що фігура аналітика, що мовчазно сидить в узголів'я психоаналітичної кушетки, невидимого пацієнтові, непроникного й безпристрасного, дуже далека від властивого гештальт-терапевтові або роджеріанцу емоційно виразного поводження й безпосереднього реагування на те, що говорить і робить клієнт.
Ретельно дозовані, добре обмірковані висловлення психоаналітика звичайно являють собою інтерпретації несвідомого матеріалу, що виявився на сеансі. Ще Фрейд увів основне правило, що організує психоаналітичну ситуацію: пацієнта просять говорити все, що він думає й почуває, нічого не вибираючи й не опускаючи з того, що приходить йому в голову, навіть якщо здається, що сповіщати про це не прийняте, недоречно або попросту смішно. Збройний теорією аналітик зайнятий інтерпретаціями, що дозволяє йому зберігати позицію об'єктивного спостерігача. Цікаво, що, всупереч сформованій традиції йменувати професіонала психотерапевтом, Фрейд порівнював психоаналітика з хірургом, ціль якого - зробити операцію якнайкраще й ефективніше, не відволікаючись особливо на кров, лементи й страждання пацієнта. Описуючи так зване правило помірності, він указував:
Аналітичне лікування варто проводити, наскільки це можливо, в умовах позбавлення - у стані помірності. Ви будете пам'ятати, що хворим пацієнт став через фрустрацію й що його симптоми служать йому як замінники задоволення. Під час лікування можна спостерігати, що будь-яке поліпшення стану знижує темп видужання й зменшує інстинктивну силу, що штовхає його до видужання. Але ця інстинктивна сила необхідна, її ослаблення ставить під погрозу нашу мету - повернення пацієнтові здоров'я... Як би жорстоко це не звучало, ми повинні стежити за тим, щоб страждання пацієнта, які в тім або іншому ступені є ефективними, не скінчились завчасно. Іншими словами, психотерапевтична зустріч у психоаналізі - зустріч винятково із суб'єктом професійної діяльності, реальна особистість психоаналітика представлена в ній лише досвідом і майстерністю. Риси особистості й характеру психоаналітика фрейдовської школи згадуються тільки в єдності з його професійними вміннями, головне з яких - здатність співвідносити свідомі думки, почуття, фантазії й імпульси з їхніми несвідомими джерелами або попередниками. При цьому майстерність аналітика багато в чому визначається старанністю оцінки того, як сильний біль може винести пацієнт, і в дотриманні такту при передачі інсайту, що заподіює біль.
Юнгианський аналітик, крім усього іншого, повинен мати велику ерудицію в області етнографії, міфології, історії релігії, літературно-художньої творчості. Важко уявити собі фахівця в області НЛП, що не володіє основами лінгвістики (та й взагалі не буває невелеречивих, недорікуватих терапевтів). Тілесно орієнтовані підходи висувають підвищені вимоги до фізичної форми терапевта, його гнучкості, пластичності, добірності рухів. Фриц Перлз указує, що в основі майстерності гештальт-терапевта лежить уміння керуватися розумом і здоровим глуздом. Ролло Мей підкреслює важливість особистої чарівності й уміння не дивитися на людей через призму власних забобонів. Його відповідь на питання "Що таке гарний консультант?" виглядає в такий спосіб:
Перелічимо якості, що лежать, так сказати, на поверхні: уміння залучати людей до себе, уміння почувати себе вільно в будь-якому суспільстві, здатність до емпатії та інші зовнішні атрибути чарівності. Ці якості не завжди бувають уродженими, вони з'являються в результаті поступового просвітління самого консультанта й, як наслідок, що проявляється їм доброзичливого інтересу до людей... Як уникнути впливу власних забобонів? Повністю позбутися від них неможливо, але їх можна усвідомити й бути насторожі... Наявність значної напруги, побоювання неуспіху навіть у дріб'язках, надмірний педантизм - все це дає підставу підозрювати існування сильних амбіцій. Як би важливої не вважалася робота з надання моральної підтримки людям - може бути, навіть самої головної у світі - це зовсім не означає, що мир без її не проживе.
Ролло Мей говорить про чотири необхідні внутрішні вимоги, що полягають у тім, щоб усвідомити й стримати свої невротичні обмеження, знайти вміння мужньо приймати невдачу й власну недосконалість, навчитися радуватися не тільки досягнутим цілям, але й самому процесу життя й виявляти цікавість до людей заради них самих, а не в ім'я якихось вищих цілей і цінностей (релігійних, моральних або пов'язаних із суспільним прогресом).
Антоніо Менегетті підкреслює важливість уміння одержувати всеосяжну й різнобічну інформацію про психічний стан і здоров'я клієнта, як щиросердечному, так і тілесному. Характерною рисою онтопсихотерапії є вимога сприймати знання на органічному рівні, здатність онтотерапевта мати доступ до внутрішнього миру іншої людини за допомогою свого власного тіла, його внутрішніх органів. "У процесі психотерапії, - пише Менегетті, - недостатньо бачити клієнта й чути його слова. Для одержання повної картини терапевт повинен як би доторкнутися до нього поглядом, а потім всім тілом прислухатися до резонансу від цього дотику". Думаючи, що клієнтом людини робить його нездатність зрозуміти й відчути власну природу (в онтопсихології вона називається ін-сі - "сутність у собі"), Менегетті вчить терапевта орієнтуватися насамперед на первинну мову організму. Він указує, що досягнення точного знання неможливо без внутрішньої волі, і це знання легко втратить терапевт, скований традиційними поданнями.
Мабуть, внутрішня воля - це якість, що вважається атрибутом ефективного терапевта у всіляких, часом діаметрально протилежних по своїх концептуальних поданнях школах і напрямках психотерапії. Воля й спонтанність, називані також автентичністю, а іноді конгруентністю, ґрунтуються на відповідності між почуттями, думками й діями психотерапевта. У своїй роботі він постійно зіштовхується з людьми, які думають одне, говорять інше, а роблять третє. Не являючи приклад цілісності і єдності щиросердечного життя, консультант буде далекий від супровідну цю цілісність переживань благополуччя й гармонії. Тільки вільна людина може допомогти звільнитися іншому.
Внутрішня воля психотерапевта проявляється в умінні довіряти собі - своїм спонуканням, інтуїції, раптово виниклим бажанням або здогадам. Добре засвоєної теорії й систематичних знань у вибраній області недостатньо для успішної роботи. Ще в 1926 році Альфред Адлер говорив про те, що психотерапевтичний інструментарій є другорядним у порівнянні з умінням розуміти внутрішню динаміку процесу росту й розвитку особистості. Він порівнював майстерність терапевта з умінням диригента розуміти складні мелодії й керувати їхнім виконанням, уважно стежачи за звучанням кожного окремого інструмента в єдиному оркестрі людської психіки. Ефективний консультант - це психолог, що легко орієнтується в динамічному потоці почуттів, думок, потягів і установок іншої людини, одночасно сприймаючи у всій повноті складну систему його життя й будь-яку подробицю цієї системи, як і пов'язаних з нею зовнішніх обставин. Працювати з особистістю і її проблемами "можна не інакше, як тільки зрозумівши спочатку ціле й простеживши єдиний зв'язок, що проникає в усі частковості. Цей зв'язок, ця лінія повинні показати нам щиросердечне життя, у якій ніщо не перебуває в стані спокою, у якій усякий елемент, що рухається, є завершення попереднього руху й початок нового.
Ефективна психотерапія веде до того, що простір волі, обмежене спочатку рамками психотерапевтичного сеансу, неминуче розширюється для клієнта. У зв'язку із цим деякі, досить далекі друг від друга по теорії й методам напрямку (скажемо, аналітична, клієнт-центрована й гештальт-терапия), схильні розглядати терапевтичну ситуацію подібним образом, проводячи аналогію з найдавнішими видами ритуальних практик. Психотерапевтичний сеанс створює особливий простір-притулок, де клієнт може-в умовах повної безпеки, під турботливим доглядом терапевта й з його участю й допомогою - пережити й випробувати новий досвід переживання, нові способи почувати, думати й діяти. Кабінет психотерапевта являє собою якийсь теменос, замкнуте обгороджений простір, що перебуває під заступництвом і захистом божества. Ситуація конфіденційності, довіри й безпеки спонукає до розвитку й росту, а турбота консультанта створює необхідну підтримку й опору.
Можна сказати також, що психотерапія є свого роду метакса, серединна область між крайностями екзистенціальної самітності, недовіри й безвихідності, повної відкритості миру, прийняття й любові, взаєморозуміння й довіри, ощадливості й підступництва, щирості й простоти, емоційної напруги й щиросердечного спокою. Психотерапевт є посередником між всіма цими (і багатьма іншими) інтенціями особистості, надаючи широкий спектр можливостей для їхнього безкарного здійснення. Саме терапевтичне відношення (бельгійсько прийняття, емпатія, доброзичлива участь, позиція професійної зацікавленості, допомога, підтримка росту й позитивних змін) дозволяє клієнтові зробити усвідомлений вибір, що опирається на реальний досвід.
Ціль терапії - привести клієнта до прийняття відповідальності за свої вчинки й прийняті рішення, навчити додержуватися цих рішень і усвідомленню того нескінченного ланцюга виборів, які і є життя. Теоретичні знання в жодному разі не здатні замінити реальні дії й учинки особистості, що живе у світі, серед інших людей. Для того, щоб такі знання стали частиною екзистенції, справжнього існування, що описують як буття у світі (Ж.-П.Сартр), буття з миром (М.Гайдеггер) і буття перед особою іншого (Э.Левинас), необхідний не тільки мир, але й Інший, Значимий Інший. Ефективний психотерапевт здатний з однаковою волею як стати Іншим, так і перестати бути їм - після того, як зцілювальна робота закінчена.
Література
1. Айзенк Г.Ю. Сорок лет спустя: новый взгляд на проблемы эффективности в психотерапии. — М., 2000
2. Куттер П. Сучасний психоаналіз. - К, 2004.
3. Лапланш Ж., Понталис Ж.-Б. Словник по психоаналізу. - К., 1996
4. Лоренцер А. Археологія психоаналізу. - К., 2003.
5. Мей Р. Мистецтво психологічного консультування. - К., 1999