Психологія як наука про поводження. Видатні вчені
Іван Петрович Павлов (1849-1936)
Робота Павлова по научанню допомогла Уотсону змістити акцент із суб'єктивних ідей до об'єктивних, а також до кількісно вимірних фізіологічних процесів - таких, наприклад, як виділенню шлункового соку або руху мускулів. Вона надала новий метод вивчення поводження й нові засоби для здійснення спроб його контролю й модифікації.
Сторінки життя
Іван Павлов народився в Рязані в середній полосі Росії. Він був старшим з одинадцяти дітей сільського священика. Життя в такій великій родині з раннього віку привчила його до працьовитості й відповідальності - до тих якостей, які він зберіг протягом всього свого життя. У дитинстві він протягом декількох років не міг відвідувати школу через травму голови, що переніс у віці семи років. Батько вчив його удома, а в 1860 році хлопчик надійшов у семінарію, щоб підготуватися до прийняття сану священика. Пізніше, прочитавши про дослідження Дарвіна, Павлов змінив свої наміри. Він пройшов кілька сотень миль до Санкт-Петербурга, щоб там надійти в університет. Він вибрав спеціалізацію зоопсихології.
Одержавши університетську освіту, Павлов став представником інтелігенції, нового стану, що народжується в російському суспільстві, що відрізнялося від основних класів - аристократії й селянства. Павлов був "занадто освічений і занадто інтелігентний для селян, із середовища яких він вийшов, але занадто простий і занадто бідний для аристократії, до якої ніколи не зміг би примкнути. Такі соціальні умови нерідко породжували особливій, відданій науці інтелектуалів, все життя яких була присвячена тому заняттю, що виправдувало їхнє існування. Таким був і Павлов, у якого фанатична відданість чистій науці й експериментальним дослідженням завжди харчувалася силою, енергією й простотою російського селянина".
Павлов одержав ступінь в 1875 році й почав викладати медицину, але не для того, щоб стати практикуючим лікарем, а в надії зайнятися фізіологічними дослідженнями. Він учився два роки в Німеччині, потім повернувся в Санкт-Петербург, де протягом декількох років обіймав посаду асистента дослідницької лабораторії.
Відданість Павлова експериментальній науці була всецілою. Його не цікавили практичні питання - заробітна плата, одяг, умови життя. Його дружина Сара, на якій він женився в 1881 році, присвятила себе тому, щоб оберігати чоловіка від мирських турбот. На самому початку свого шлюбу вони уклали угоду про те, що вона повністю бере на себе всі поточні турботи й не допускає, щоб його відволікали від занять наукою. Він же, у свою чергу, зобов'язався ніколи не пити, не грати в карти й ходити в гості або приймати гостей тільки по вечорах у суботу й у неділю. Він дотримувався твердого графіка й працював сім днів у тиждень із вересня по травень; улітку їхав у село.
Його байдужність до побутових турбот яскраво демонструє той факт, що Сара повинна була нагадувати йому про одержання платні. Вона розповідала, що йому не можна було доручити купити для самого себе одяг. Коли йому було вже за сімдесят, він вискочив із трамвая, у якому їхав на роботу, не дочекавшись повної зупинки, упав і зламав ногу. жінка, Що Стояла поруч, викликнула: "Боже мій, адже це геній, а він навіть не може вийти із трамвая, щоб відразу не зламати ногу!".
Родина Павлова злидарювала до 1890 року, коли він у віці 41 року став професором фармакології Військово-медичної академії в Санкт-Петербурзі. В 1883 році, коли Павлов працював над докторською дисертацією, народилася перша дитина. Тендітна й хвороблива дитина не зможе вижити, говорили лікарі, якщо мати й дитина не зможуть відпочити за містом. Павлову вдалося позичити грошей на поїздку, але було занадто пізно: дитина померла. Якийсь час Павлов змушений був ночувати на ліжку у своїй лабораторії, а його дружина й друга дитина жили в родичів, тому що вони не могли дозволити собі зняти квартиру.
Група студентів Павлова, знаючи про його фінансові утруднення, передала йому гроші під приводом покриття витрат на лекції, які були підготовлені за заявкою. Павлов витратив усе на своїх лабораторних собак, нічого не залишивши собі. Його відданість науці була так сильна, що життєві дрібниці його не турбували. Він говорив, що це його не турбує.
В 1923 році Павлов відвідав Сполучені Штати, щоб бути присутнім на конференції в Нью-Йорку. На Центральному вокзалі його негайно ограбували на дві тисячі доларів. Він присів відпочити на лавочку й поклав портфель поруч. Він був так поглинений дивлячись на людей, що зовсім не стежив за портфелем, а потім просто встав і пішов. Із цього приводу він висловився так: "Ну й добре. Не випливало виставляти спокусу перед очима бідняків".
Павлов був відомий своєю гарячою вдачею. На роботі він нерідко вибухав гнівними тирадами на адресу своїх помічників. Під час більшовицької революції 1917 року він обрушився на один зі співробітників, що спізнився на роботу на десять хвилин. Стрілянина на вулицях не могла бути виправданням для припинення роботи. Як правило, ці спалахи швидко забувалися. Співробітники й студенти знали, чого від них чекають, тому що Павлов завжди ясно говорив їм про це. У спілкуванні з навколишніми Павлов завжди був прямою й чесною людиною, хоча й не занадто тактовним.
Він прекрасно усвідомлював свій вибуховий темперамент. Коли один зі співробітників лабораторії більше не зміг терпіти образ, він попросив звільнити його від виконання обов'язків, "Павлов відповів, що його образливе поводження є не більш ніж звичка... і саме по собі не є поважною причиною для звільнення з лабораторії". Невдача експерименту могла повалити Павлова в стан глибокої депресії, але зате успіх викликав таку радість, що він поздоровляв не тільки своїх співробітників, але й собак.
Павлов був одним з деяких росіян учених, які допускали до роботи у своїх лабораторіях жінок і євреїв. Він приходив у лють при найменшому натяку на антисемітизм. У нього було гарне почуття гумору, і він умів цінувати жарт. Під час церемонії вручення почесного ступеня Кембриджського університету студенти з балкона спустили до нього на коліна іграшкового собачку на мотузці. Павлов потім тримав цього собачку на своєму робочому столі.
Його відносини з радянським урядом були важкими; він відкрито критикував жовтневу революцію 1917 року й радянську систему. Він писав листи протесту Йосипу Сталіну. Він бойкотував наукові конференції в знак протесту проти режиму. Тільки в 1933 році Павлов визнав, що СРСР все-таки домігся певних успіхів.
Незважаючи на своє негативне відношення до влади, Павлов одержував щедру підтримку від радянської бюрократії й мав дозвіл проводити свої дослідження без урядового втручання.
До кінця своїх днів Павлов залишався вченим. Він проводив спостереження за самим собою, коли бував хворий, і день смерті не став виключенням. Ослабшавши від запалення легенів, Павлов покликав лікаря й описав свої симптоми: "Мій мозок працює не цілком добре, з'являються нав'язливі думки й мимовільні рухи: можливо, розвивається омертвіння". Якийсь час він обговорював свій стан з лікарем, а потім заснув. Прокинувшись, Павлов сіл у ліжку й почав шукати свій одяг з тією же нетерплячою енергією, що була властива йому все життя. "Настав час вставати! - крикнув він. - Допоможіть мені, я повинен одягтися!" І із цими словами він упав на подушки й умер.
Умовні рефлекси
Під час своєї довгої й видатної кар'єри Павлов працював над трьома основними проблемами. Перша стосувалася функції серцевих нервів, друга - первинних органів травлення. Його блискучі роботи із проблем травлення принесли йому світове визнання й Нобелівську премію 1904 року. Третьою областю його наукової діяльності, завдяки якій він зайняв видатне місце в історії психології, стало вивчення умовних рефлексів.
Умовні рефлекси
Відкриття умовних рефлексів, як і багато інші видатні "т" рефлексів, які наукові досягнення, відбулося, на думку вчених, зовсім випадково, коли Павлов, досліджуючи роботу травних залоз, - для того, щоб одержати можливість збирати шлунковий сік поза організмом собаки, - скористався методом хірургічного втручання.
Один з аспектів роботи Павлова складався в дослідженні функцій слини, що мимоволі виділяється, як тільки в рот собаки попадала пищачи. Павлов звернув увагу, що іноді слина починала виділятися ще до того, як собака одержував їжу. Собаки пускали слину, коли бачили їжу або навіть людину, що регулярно кормил їх. Реакція слиновиділення, таким чином, виявлялася обумовленої роздратуванням, що по попередньому досвіді асоціювалося з їжею.
Ці фізичні рефлекси, як спочатку називав їхній Павлов, збуджувалися в собаках під впливом подразників, відмінних від вихідного (тобто від їжі). Павлов дійшов висновку, що це відбувається через виникнення асоціативного зв'язку між годівлею й цими подразниками (видом людини й видаваними їм звуками).
Відповідно до "духу часу", що у ті часи панував у зоопсихології, Павлов (як і Торндайк, і Леб до нього) зосередився на психічних переживаннях лабораторних тварин. Це видно по первісному терміну, що він застосував для умовних рефлексів - фізичні рефлекси. Він писав про бажання, подання й вола тварин, інтерпретуючи події в дусі суб'єктивності й антропоморфізму.
Пізніше Павлов відмовився від усяких психічних визначень на користь винятково об'єктивного, описового підходу. "Спочатку в наших фізичних експериментах... ми свідомо прагнули пояснити наші результати, уявляючи собі суб'єктивний стан тварини. Але із цього не вийшло нічого, крім стерильно-чистого протиріччя й вираження особистих поглядів, які неможливо було перевірити. А тому нам не залишалося нічого іншого, як тільки проводити наші дослідження па чисто об'єктивній основі".
Дослідження умовних рефлексів
Перші експерименти Павлова були зовсім простими. Він тримав у руці шматок хліба й показував його собаці, перш ніж дати його з'їсти. Згодом собака починав пускати слину, як тільки бачила хліб. Відділення слини в собаки в той момент, коли їжа попадає в рот, є природною реакцією травної системи; для того, щоб викликати таку реакцію, ніякого научання не потрібно. Павлов назвав це вродженим, або безумовним, рефлексом.