У стародавніх китайських медичних книгах (наприклад, у “Книзі про внутрішнє” – VIII ст. до н.е.) головним органом, або “князем тіла”, з яким пов’язана психічна діяльність, також називається серце.
Пізніше був установлений зв’язок психічної функції з мозком. У давньокитайських медичних працях закладається вчення про темперамент. За основу китайські, а також індійські лікарі брали три елементи – подібне до повітря начало “ці”, жовч та слиз. Залежно від домінуючого елемента виділяли три типи людей: а) сильні, хоробрі, схожі на тигра ( з домінуванням жовчі); б) рухливі, неврівноважені, як мавпи (з домінуванням “ці”); в) малорухливі, повільні (з домінуванням слизу).
Демокрит (бл. 460 - бл.370 до н.е.) першим висуває розгорнуту теорію пізнання на основі розрізнення чуттєвого та розумового знання.
Видатному мислителеві стародавньої Греції Сократу (бл. 469-399 до н.е.) належить відомий вислів “Пізнай самого себе”. Під цим розуміється аналіз у процесі спеціальної діяльності (“маєвтика” як пошук істини шляхом постановки запитань) моральних норм людської поведінки. Все це давало можливість по-новому зрозуміти душу. Сократ розглядав її як сукупність психічних властивостей індивіда, який діє відповідно до розуміння моральних ідеалів.
Засновник філософського ідеалізму Платон (427-347 до н.е.), виходячи із сократівського методу діалектики та з тлумачення Піфагором числа як першопричини всього існуючого та основи світового порядку, створив учення про незмінні й вічні “ідеї”. З них утворюється незримий, вищий світ, що лежить по той бік природи. Платон є засновником так званого дуалізму у психології, згідно з яким матеріальне і духовне, тілесне та психічне розглядаються як два самостійних та антагоністичних начала.
Значний внесок в античну психологію зробив Аристотель (384 – 322 до н.е.). Він виклав систему психологічних понять на основі об’єктивного і генетичного методів.
Видатний римський лікар Гален (129-199) використовув при тлумаченні душі поняття “пневма”. Периферична пневма поєднується з центральною, внаслідок чого душа стає здатною розпізнавати тілесні зміни. Такий погляд наближається до поняття про свідомість і відкриває новий етап у розвитку науки, пов’язаний з вивченням свідомості як головного феномена психіки.
У ІІІ-Vст. поняття свідомості завдячуючи працям Платона (бл. 205-бл.207) й Августина (354-430) набуло ідеалістичного тлумачення. Усі знання вважалися вміщеними в душу, яка здатна до самоспостереження, самопізнання, розуміння власної діяльності та набуття таким чином внутрішнього досвіду. Останній відрізняється від досвіду зовнішніх органів чуття. Такий погляд було названо інтроспекціонізмом.
У середньовічній Європі найбільший поштовх розвиткові психологічних поглядів дала система Фоми Аквінського (1225-1274) – томізм. Томізм орієнтувався на вчення Аристотеля.
Переломною епохою у розвитку поглядів на психіку стало XVII століття.
Нідерландський філософ Спіноза (1632-1677) вважав, що свідомість – таке ж реальне явище, як і матерія. Його психологічні погляди формувалися під впливом механіки, оптики, геометрії. Одна з теорем його твору “Етика” проголошувала, що “порядок і зв’язок ідей такі самі, як і порядок і зв’язок речей”. Спіноза був радикальним представником детермінізму, тобто вчення про об’єктивний, закономірний взаємозв’язок та взаємозумовленість речей, процесів і явищ реального світу.
Завдяки англійському філософу і педагогу Джону Локк (1632-1704) в науці змінюється думка про те, що головним законом психології є закон асоціації (зв’язку) ідей. Асоціанізм стає одним із провідних напрямів психології.
У XVIII ст. визріває вчення про психіку як функцію мозку. Цьому сприяли досягнення Галлера і Прохазки у дослідженні нервової системи. Виникло поняття про рефлекторну дугу, за допомогою якого в той час пояснювалися найпростіші форми рухових реакцій.
Видатний учений І.М. Сєченов (1829-1905) у праці “Рефлекси головного мозку” стверджував, що “всі акти свідомого та несвідомого життя за способом походження є рефлекси”. Спираючись на вчення про рефлекси, І.М. Сєченов розробив програму створення об’єктивної психології, яка має базуватися на об’єктивному методі спостереження за еволюцією індивідуальної поведінки. Однак його рефлекторна модель психіки не була експерементально доведена.
Рефлекторна лінія розуміння психіки була продовжена вже у ХХ ст. І.П. Павловим (1849-1936), який експериментально обґрунтував й розробив учення про дві сигнальні системи. На його думку, тварини керуються у своїй поведінці зоровими, слуховими, нюховими образами, що слугують для них сигналами певних безумовних подразників. Уся психічна діяльність тварин, формування в них умовних рефлексів здійснюються на рівні першої сигнальної системи (“перші сигнали”).
Рефлекторне вчення І.М. Сєченова і І.П. Павлова мало великий вплив на подальший розвиток психологічних поглядів, сприяло виникненню нових наукових течій
Середину і другу половину ХІХ ст. можна вважати періодом становлення психології як самостійної науки. Під впливом дарвінізму, вчення про рефлекс, психофізіології органів чуття, психофізики, досліджень часу реакції та асоціанізму постають програми побудови психології як дослідницької науки.
На зламі ХІХ – ХХ ст. виникають такі галузі психологічної науки, як експериментальна, диференціальна, дитяча і педагогічна психологія, психотехніка. Формуються нові школи та течії психології, серед яких структурна школа Е.Тітченера, вюрцбурзька школа О. Кюльпе, К.Марбе, К.Бюлера, О.Зельца, функціоналізм в американській психології (В.Джемс, Дж.Дьюї, Г.Керр, Р.Вудвортс), біхевіоризм, гетальтпсихологія, фрейдизм. Найбільш відомою школою, що сформувалася в Америці наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст., став біхевіоризм. Його фундатори визнавали предметом психології не свідомість, а поведінку. Видатний біхевіорист Дж. Вотсон (1878-1958) за основу своєї експериментальної програми взяв павлівську схему рефлексів та бехтерєвську реактологію. Девізом біхевіоризму Дж. Вотсон оголосив діаду “стимул-реакція”. Поведінка була побудована з секреторних та м’язових реакцій, що детерміновані зовнішніми стимулами. У зв’язку з цим він вважав людину стимул-реактивною машиною. Він висунув план перебудови суспільства на основі біхевіористської схеми, за якою, маніпулюючи зовнішніми подразниками, можна “виготовити” людину з будь-якими константами поведінки.
У психології наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. починають використовуватися поняття самосвідомості та особистості, які поступово витісняють поняття свідомості та поведінки (вони не зникають, а набувають нового значення, посідають певне місце у новій системі понять про психіку). У концепціях З.Фрейда, К.Г.Юнга, Г.Олпорта, В.Штерна, Е.Шпрангера, представників французької соціологічної школи, а також гуманістичної психології виходить на перший план категорія особистості як системи психічних властивостей, “відкритої системи” тощо. На початку ХХ ст. про потребу введення у науковий обіг синтетичного поняття особистості, індивідуальності “як координованої цілісної системи”, про необхідність всебічного вивчення особистості заявляли М.М.Ланте, І.О.Сікорський, В.М.Бехтерєв та інші дослідники.
У післяреволюційний період вітчизняна психологія розвивалася на основі ідей марксистської філософії, а також під впливом матеріалістичних ідей І.М.Сєченова, І.П.Павлова, О.О.Ухтомського та ін. У теоретичних дослідженнях 20-30-х років розроблялися методологічні засади нової діалектико-матеріалістичної психології. У філософських працях К.Маркса, Ф. Енгельса, В.І.Леніна були виділені й канонізовані певні теоретичні положення, що мали вирішальне значення для подальшого розвитку вітчизняної психологічної науки.
У радянській психології утвердилися методологічні принципи детермінізму,єдності свідомості та діяльності, розвитку психіки в діяльності. У формулюванні цих принципів велику роль відіграли такі психологи, як П.П.Блонський, М.О. Бернштейн, Л.С. Виготський, Г.С. Костюк, О.М. Леонтьєв, С.Л. Рубінштейн, Б.М. Теплов та ін.
За принципом детермінізму психіка визначається способом життя і змінюється зі зміною способу життя. Психіка, свідомість людини детерміновані суспільним буттям, рівнем розвитку виробництва, матеріальних умов життя та культури.
За принципом єдності свідомості та діяльності свідомість становить внутрішній план діяльності, модель дійсності, за допомогою яких регулюється взаємодія людини з навколишнім світом.
Відповідно до принципу розвитку психіки в діяльності психіка людини розглядається як результат діяльності людини. Розвиток психіки на різних вікових етапах залежить від здійснюваних видів діяльності – гри, навчання, спілкування, праці, творчості.
Виходячи з діалектико-матеріалістичних позицій вітчизняні психологи досліджували закономірності функціонування та розвитку особистості як цілісної системи психічних властивостей з певною психологічною структурою, а також різні аспекти особистості – її мотиви та настанови, предметну діяльність, мислення та розумові дії, характер, вміння та навики, пам’ять, увага, сприймання, здібності та темперамент тощо.