Дитина, яка розвивається поза миром (а такі історії відомі - це діти, вигодувані тваринами), якими б природними задатками вона не володіла, не стає людиною, її психіка не стає людською. І от, коли читаєш Платона й сприймаєш його навчання як художню метафору, дивуєшся, наскільки проникливо і яскраво він показав процес прилучення індивідуальної свідомості до загальнолюдської свідомості, процес вростання кожного індивіда в мир духовної людської культури.
Візьмемо іншу проблему: уявлення про душу як про початок, що покликано направляти життя людини, але яке саме має потребу в турботі з метою збереження її чистоти, «звільнення від оковів тіла». Довгий час ці ідеї залишалися, мабуть, найбільшою проблемою для психології й довгий час психологією не приймалися. Та «нова експериментальна психологія», з якої ми сьогодні почнемо знайомитися, оголосила поняття душі метафізичним і відмовилася від розгляду як самого цього поняття, так і пов'язаних з ним морально-етичних висновків. І тільки в останні десятиліття духовні аспекти життя людини стали інтенсивно обговорюватися в психології у зв'язку з такими поняттями, як зрілість особистості, ріст особистості, здоров'я особистості й т.п. І багато чого з того, що зараз виявляється, цілком перегукується з етичними наслідками вчення про душ видатних античних філософів.
Ми переходимо до нового великого етапу розвитку психології. Початок його ставиться до останньої чверті XIX в., коли оформилася наукова психологія. У джерел цієї нової психології стоїть французький філософ Рене Декарт (1596-1650). Латинський варіант його ім'я - Ренатус Картезиус, звідси - терміни: «картезіанська філософія», «картезіанська інтуїція» і т.п.
Декарт закінчив єзуїтську школу, де виявив блискучі здібності. Особливо він захоплювався математикою. Вона захоплювала його тим, що стоїть на ясних підставах і строга у своїх висновках. Він вирішив, що математичний спосіб мислення повинен бути покладений в основу будь-якої науки. До речі, Декарт зробив видатний внесок у математику. Він увів алгебраїчні позначення, негативні числа, винайшов аналітичну геометрію.
Декарт уважається родоначальником раціоналістичної філософії. Відповідно до його думки, знання повинне будуватися на безпосередньо очевидних даних, на безпосередній інтуїції. З її воно повинне виводитися методом логічного міркування.
В одному зі своїх добутків Р. Декарт міркує про те, як найкраще-добратися до істини. Він уважає, що людина з дитинства усмоктує в себе дуже багато оман, приймаючи на віру різні твердження й ідеї. Тому якщо хотіти знайти істину, то для початку треба все взяти під сумнів. Тоді людина легко може засумніватися в показаннях своїх органів почуттів, у правильності логічних міркувань і навіть математичних доказів, тому що якщо бог зробив людину недосконалим, те і його міркування можуть містити помилки.
Так, піддавши все сумніву, ми можемо дійти висновку, що немає ні землі, ні неба, ні бога, ні нашого власного тіла. Але при цьому обов'язково щось залишиться. Що ж залишиться? Залишиться наш сумнів - вірна ознака того, що ми мислимо. І отоді ми можемо затверджувати, що існуємо, тому що «...мислячи, безглуздо припускати неіснуючим те, що мислить». І далі знаменита декартівська фраза: «Мислю, отже, існую» («cogito ergo sum»).
«Що ж таке думка?» - задає собі далі питання Декарт. І відповідає, що під мисленням він має на увазі «все те, що відбувається в нас», усе, що ми «сприймаємо безпосередньо саме собою». І тому мислити - значить не тільки розуміти, але й «бажати», «уявляти» - , «почувати».
У цих твердженнях Декарта й утримується той основний постулат, з якого стала виходити психологія кінця XIX в., - постулат, що затверджує, що перше, що людина виявляє в собі, - це його власна свідомість. Існування свідомості - головний і безумовний факт, і основне завдання психології полягає в тім, щоб піддати аналізу стану й змісту свідомості. Так, «нова психологія», сприйнявши дух ідей Декарта, зробила своїм предметом свідомість.
Що ж мають на увазі, коли говорять про стани й змісти свідомості? Хоча передбачається, що вони безпосередньо відомі кожному з нас, візьмемо для приклада кілька конкретних описів, узятих із психологічних і художніх текстів.
От один уривок із книги відомого німецького психолога В. Келера «Гештальтпсихологія», у якому він намагається проілюструвати ті змісти свідомості, якими, на його думку, повинна займатися психологія. У цілому вони становлять деяку «картину миру».
«У моєму випадку «...» ця картина - блакитне озеро, оточене темним лісом, сіра холодна скеля, до якої я притулився, папір, на якій я пишу, приглушений шум листя, і цей сильний галос, що йде від човнів і улову. Але мир містить значно більше, ніж ця картина.
Не знаю чому, але переді мною раптом мигнуло зовсім інше блакитне озеро, яким я любувався кілька років тому назад в Іллінойсі. Віддавна для мене стала звичним поява подібних спогадів, коли я перебуваю на самоті.
І цей мир містить ще безліч інших речей, наприклад, мою руку й мої пальці, які містяться на папері.
Зараз, коли я перестав писати й знову оглядаюся навколо себе, я випробовую почуття сили й благополуччя. Але миттю пізніше я відчуваю в собі дивна напруга, що переходить майже в почуття загнанності: я обіцяв здати цей рукопис закінченої через кілька місяців».
У цьому уривку ми знайомимося зі змістом свідомості, що один раз знайшов у собі й описав В. Келер. Ми бачимо, що в цей опис входять і образи безпосереднього навколишнього світу, і образи-спогаду, і скороминущі відчуття собі, своєї сили й благополуччя, і гостре негативне емоційне переживання.
Приведу ще один уривок, цього разу взятий з тексту відомого натураліста Г. Гельмгольца, у якому він описує процес мислення.
«...Думка осіняє нас раптово, без зусилля, як натхнення «...» Щораз мені доводилося спершу всіляко перевертати моє завдання на всі лади, так що всі її вигини й сплетення залягли міцно в голові й могли бути знову пройдені напам'ять, без допомоги листа.
Дійти до цього звичайно неможливо без довгої тривалої роботи. Потім, коли пройшло стомлення, що наступило, була потрібний годинка повної тілесної свіжості й почуття спокійного добробуту - і тільки тоді приходили гарні ідеї».
Отже, на дослідження от якої складної реальності наважилися психологи наприкінці минулого століття.
Як же таке дослідження проводити? Насамперед. уважали вони, потрібно описати властивості свідомості.
Перше, що ми виявляємо при погляді на «поле свідомості», - це незвичайна розмаїтість його змістів, що ми вже відзначали. Один психолог порівнював картину свідомості із квітучим лугом: зорові образи, слухові враження, емоційні, спогади, бажання - все це може перебувати там одночасно.
Однак це далеко не все, що можна сказати про свідомість. Його поле одернування ще й в іншому змісті: у ньому чітко виділяється центральна область, особливо ясна й виразна; це - «поле уваги», або «фокус свідомості»; за межами її перебуває область, змісти якої невиразні, неясні, нерозчленовані; це - «периферія свідомості».
Далі, змісту свідомості, що заповнюють обидві описані області, перебувають у безперервному русі. В. Джеймс, якому належить яскравий опис різних феноменів свідомості, виділяє два види його стану: стійкі й мінливі, швидко минущі Коли ми, наприклад, міркуємо, думка зупиняється на тих образах, у яких наділяється предмет нашого міркування. Поряд із цим бувають невловимі переходи від однієї думки до іншої. Весь процес у цілому схожий на політ птаха: періоди спокійного ширяння (стійкі стани) перемежовуються зі змахами крил (мінливі стани). Перехідні моменти від одного стану до іншому дуже важко вловити самоспостереженням, тому що, якщо ми намагаємося їх зупинити, то зникає сам рух, а якщо ми намагаємося про їх згадати по їхньому закінченні, те яскравий почуттєвий образ, що супроводжує стійкі стани, затьмарює моменти руху.
Рух свідомості, безперервна зміна його змістів і станів В. Джеймс відбив у понятті «потік свідомості». Потік свідомості неможливо зупинити, жодне минулий стан свідомість не повторюється. Тотожним може бути тільки об'єкт уваги, а не враження про нього. До речі, утримується увага на об'єкті тільки в тому випадку, якщо в ньому відкриваються всі нові й нові сторони.
Далі, можна виявити, що процеси свідомості діляться на два більших класи. Одні з них відбуваються як би самі собою, інші організуються й направляються суб'єктом. Перші процеси називаються мимовільними, другі - довільними.
Обидва типи процесів, а також ряд інших чудових властивостей свідомості добре демонструються за допомогою приладу, яким користувався у своїх експериментах В. Вундт. Це - метроном; його пряме призначення - задавати ритм при грі на музичних інструментах. У лабораторії ж В. Вундта він став практично першим психологічним приладом.
В. Вундт пропонує вслухатися в серію монотонних клацанням метронома. Наприклад, ми можемо почути його як серію парних клацань із наголосом на кожному другому звуці (« тик-так», « тик-так»...). Друге клацання звучить настільки голосніше і ясніше, що ми можемо приписати це об'єктивній властивості метронома. Однак таке припущення легко спростовується тим, що, як виявляється, можна довільно змінити ритмічну організацію звуків. Наприклад, почати чути акцент на першому звуці кожної пари («так-тік», «так-тік»...) або взагалі організувати звуки в більше складний такт із чотирьох клацань.
Отже, свідомість по своїй природі ритмічно, містить В. Вундт, причому організація ритму може бути як довільної, так і мимовільної.
За допомогою метронома В. Вундт вивчав ще одну дуже важливу характеристику свідомості - його «обсяг». Він задав собі питання: яка кількість окремих вражень може вмістити свідомість одночасно?
Досвід Вундта полягав у тому, що він пред'являв випробуваному ряд звуків, потім переривав його й давав другий ряд таких же звуків. Випробуваному задавалося питання: однакової довжини були ряди або різної? При цьому заборонялося вважати звуки; випливало просто їх слухати й скласти про кожний ряд цілісне враження. Виявилося, що якщо звуки організовувалися в прості такти по двох (з наголосом на першому або другому звуці пари), те випробуваному вдавалося зрівняти ряди, що складаються з 8 пар. Якщо ж кількість пар перевершувало цю цифру, то ряди розпадалися, тобто вже не могли сприйматися як ціле. Вундт робить висновок, що ряд з восьми подвійних ударів (або з 16 окремих звуків) є мірою об'єму свідомості.