Серед елементів релігійного комплексу В. Джемс надає особливого значення релігійному почуттю. Філософи, психологи, теологи, досліджуючи свідомість віруючого, прагнули віднайти унікальний зміст релігійних почуттів, однак пошуки не були успішними. На противагу теологічній інтерпретації релігійного почуття як даного Богом елементу людської діяльності, В. Джемс трактує його по-іншому. Він не приймає визначення релігійного почуття як почуття залежності чи тлумачення, які пов'язують цей феномен з почуттям нескінченного. На його думку, не існує також абстрактного релігійного почуття: «Є релігійна любов, релігійний страх, релігійне почуття піднесеного, релігійна радість тощо. Але релігійна любов — це лише спільне для всіх людей почуття любові, звернене на релігійний об'єкт. Релігійний страх — це звичайний трепет людського серця, але пов'язаний з ідеєю божої кари. Релігійне почуття піднесеного — це те особливе здригання, що ми зазнаємо в нічну пору в лісі або гірському міжгір'ї, тільки в даному випадку воно народжується думкою про присутність надприродного...» [6, с. 38]. В. Джемс вбачає специфіку релігійних почуттів не в психологічному змісті, а у спрямуванні на релігійний об'єкт, у значенні в житті людини.
За Г. Гефдінгом, будь-яке релігійне почуття містить трагічний елемент, оскільки вищі почуття, пов'язані з щастям, витісняють нижчі, долаючи їх. Релігійні почуття важко описати, оскільки їх сутність проявляється в крайніх виявах, Абсолютах. Такі прояви є свідченням того, що людина причетна до чогось Вищого, Величного, що перевершує її і сприяє утвердженню щастя, гармонії. В. Джемсу імпонують розмисли американських філософів Едвардса та Емерсона про релігійні почуття як невід'ємний атрибут людської душі, які здатні розширити, оновити внутрішнє життя людини та інтенсифікувати його.
Смислове поле релігійних почуттів надзвичайно різноманітне. Зазвичай святі, посилюючи негативні прояви релігійних почуттів, у такий спосіб сприяли інтенсифікації їх позитивного потенціалу: «Ніякий душевний порух, окрім релігійного, не може дати людині таких переживань» [6, с. 54]. Отже, релігійним почуттям характерна амбівалентність, яка є виявом переживань як своєрідної внутрішньої діяльності.
Релігійні почуття, викликаючи в людини неймовірну радість, збуджують, активізують її. До позитивного потенціалу цих почуттів В. Джемс додає те, що вони долають меланхолію, депресію, надають людині душевної рівноваги та сенсу життю. Іноді порив релігійного почуття буває настільки сильним, що відразу оновлює все життя. Мабуть, «не випадково стільки найвеличніших релігійних геніїв пройшли свій шлях до Дамаска» [10, с. 700] під впливом релігійного почуття.
В. Джемс зазначає, що різноманітні релігії відрізняються між собою, перш за все, різним віровченням. Загальним для всіх релігій є почуття, яким насичені і душевне страждання, і звільнення від нього [6, с. 402]; душевне звільнення, у процесі якого особлива роль належить релігійному почуттю.
За В. Джемсом, філософські тлумачення не можуть удостовірити релігійні почуття: «...Почуття є глибинним джерелом релігії, а філософські і богословські побудови є тільки вторинною надбудовою, подібно перекладу оригіналу чужою мовою» [6, с. 343]. На його думку, релігійне почуття є тим основним чинником, що сприяє виникненню філософського богослов'я та систем релігійної філософії. Він зазначає, що розум не спроможний проникнути в сутність благоговійного почуття: «Коли ми зустрічаємось з такими проявами розуму, де він виявляє свою здатність розглядати все без винятку зі сторони умов існування, то відчуваємо в цьому загрозу нашому інтимному життю і запереченню його джерел» [6, с. 24—25]. Проте філософ зізнається, що «почуття обмежене і сліпе; воно не здатне дати собі звіт в собі самому» [6, с. 343]. Тут необхідний розум: по-перше, щоб надати релігійним почуттям сенсу, по-друге, щоб вони стали відомі іншим. Розум проявляє релігійне почуття, відкриває його світу і, надаючи метафізичного сенсу через слово, прагне задовольнити глибинну потребу розуму — потребу в сенсі.
Отже, релігійні почуття, так само і інші почуття, дуже складні і динамічні. Може змінюватися їх зміст, інтенсивність, емоційне забарвлення шляхом взаємопереходу одного в інше. Існування тіньової сторони творення посилює його світлі аспекти, надаючи вселенській драмі надзвичайної глибини. Американський вчений С. Гроф вважав, що якщо ми зосередимо свої зусилля на санації зла, всіх негативних почуттях, то «без могутнього супротивника Бог стане такою само собою розуміючою, гарантованою зручністю» [4, с. 111 —112]. Чим глибше і проникливіше виражені негативні почуття, тим більша ймовірність вияву інтенсивних позитивних почуттів.
Хоча В. Джемс цікавиться чуттєвою сферою, проте він високо оцінює роль ідей в житті людини. Ідеї, викликаючи відчуття реальності, то «привертають, то відштовхують нас», зумовлюючи то ненависть, то благословення. Такі ідеї, за В. Джемсом, утворюють тло нашої думки. «Як час, простір і ефір пронизують усі тіла, так само, відповідно до нашого внутрішнього почуття, абстрактні сутності добра, краси, сили, значущості, справедливості пронизують собою все добре, прекрасне, могутнє, значне і справедливе» [6, с. 58]. Ідеї відкривають перед людиною Всесвіт, надають предметам «абстрактної сутності», конкретизуючи їх сенс і цінність. Іноді інтелектуальні феномени викликають навіть інтенсивнішу реакцію, ніж почуттєві. Як наслідок — «в багатьох умах «наука» займає місце релігії; людина науки осягає «закони природи» як об'єктивні реальності, що викликають в неї благоговійні почуття» [6, с. 59]. Висвітлюючи позитиви чуттєвої природи людини, В. Джемс підносить і значущість інтелекту.
Неймовірною переконливістю В. Джемс наділяє почуття реальності невидимого, яке для деяких людей набуває сили одкровення. Містичні стани не завжди характеризуються видіннями чи голосами; іноді вони є «почуттям присутності невидимого», тобто набувають духовної реальності, яка чуттєво не сприймається. Ці почуття присутності настільки переконливі для тих, хто їх переживає, що ніхто не сумнівається в їх реальності. Вплив ідеї може посилити це почуття; воно стає реальністю, набуваючи статусу релігійного уявлення.
Процес визрівання релігійних уявлень є надто складним, пов'язаним із фантазією. Визріваючий образ прагне прояснити себе. Але іноді цей процес трансформується в галюцинацію і немовби зупиняється на півдорозі; він стає «цілком об'єктивованою і локалізованою в просторі ідеєю» [6, с. 63]. Сила уяви настільки переконлива, що набуває онтологічного статусу, буттєвої даності. Там, де ідея досягає вищого ступеня реальності, вона не тільки асоціюється з образом, а й асимілюється, зливається і ототожнюється з ним. Як дуже яскраве уявлення прагне перейти до відчуття, набувши форми галюцинації, так живі ідеї самостійно перетворюються на уявлення. Силу, впливовість ідей В. Джемс ототожнює із процесом навіювання. «Насправді «навіювання» — це лише друга назва сили ідей, оскільки вони впливають на віру і поведінку людини» [6, с. 99], — констатує він. Ідеї по-різному впливають на людей: важливу роль відіграють і умови, і час. Найдієвішим навіювальним впливом наділені ті ідеї, які мають силу одкровень.
За В. Джемсом, чинниками впливу на інтенсивність навіювань є сила особистої віри, ентузіазм, приклад оточуючих, привабливість новизни. Духовне зцілення буде ефективним лише в тому разі, коли людина прагнутиме до нього, відмовившись від зусиль особистої волі. Так уявляли і переживали релігійні ідеї ті, хто був глибоко віруючим. «Скрізь, де думка про Бога охоплювала душу і наповнювала всю істоту людини, скрізь, де вона вказувала шляхи святого життя, надихала на подвиги і перероджувала моральний світ, скрізь вона запалювала пломеніючу віру, викликала трепет любові і спричиняла сльози блаженства, — скрізь вона набувала цю живу, репрезентативну форму» [12, с. 1310]. Релігійні уявлення здатні посилювати, інтенсифікувати почуття, немовби їх оприсутнювати.
Глибоке почуття реальності, що навіює ідея, дає змогу людині внутрішньо зливатися з нею і переживати її як безпосередню дійсність. Чуттєві образи можуть викликати ті зусилля уяви і думки, які релігійні містики називають «умним робленням»; але найчастіше вони виникають під впливом складних і сильних емоцій, спричинених ідеєю і впливом страху, подиву і любові до вищого ідеалу досконалості та блаженства.
Образ ідеального світла завжди супроводжували різні уявлення, він складав загальний фон, на якому розгорталися складніші картини, образи, що уявлялися, споглядалися містиком в основному внутрішньо, в уяві; але іноді вони характеризувалися такою яскравістю, що проектувалися за межі свідомості і наближалися до галюцинацій. Головним елементом всіх містичних переживань і видінь є зорові уявлення, завдяки яким, як зазначав Плотін (205— 270), можна «бачити приховане від очей». Із зоровими образами асоціюються суб'єктивні звукові враження: слова, що чуються в серці, внутрішні та зовнішні голоси. У деяких містиків до цього «дійства» залучаються інші почуття — відчуття нюху, смаку.
Асоціації посилюють яскравість видінь, надаючи їм неповторності. Однак інколи сильні яскраві чуттєві асоціації по-справжньому виявлялися, настільки сильною була вразлива уява. Наприклад, ельзаська монахиня Люція Шнабельбург відчувала під час молитви сильну солодкість в роті, завдяки якій могла продовжувати молитву декілька годин. Деякі люди здатні переводити конкретні сприйняття і абстрактні ідеї на мову відчуття, нюху, смаку.