Отже, незалежно від якого завдання соціального працівника у роботі з вихованцями інтернатних закладів відштовхуватися, повертаємося до проблеми виховання дитини. В даному випадку виховання виступає як дуже широке поняття, адже метою цього процесу в інтернатному закладі є створення можливостей для нормалізації життя дитини відповідно до її потреб шляхом корекції та адекватного розвитку психологічних якостей, світосприйняття, самоідентифікації і інших моментів.
2.2 Спілкування з дитиною в інтернатному закладі
Потрібно розглядати психологічні особливості роботи в інтернаті в двох аспектах – по-перше, робота повинна бути направлена на корекцію деформованого світосприйняття дитини, поведінки, на соціалізацію дитини і нормальний її розвиток, на вироблення навичок, необхідних для самостійного життя після виходу із закладу тощо. Але другий дуже важливий психологічний аспект роботи – це особливості спілкування працівника з дитиною, оптимальне сприйняття працівником дитини і навпаки, дитиною працівника. Соціальний працівник має направляти значні зусилля на цей аспект роботи.
Дубровіна не рекомендує будувати працівникам інтернатного закладу стосунки з дітьми по моделі сімейних стосунків. Це зазвичай не приносить очікуваних результатів – ці стосунки не є для дитини повноцінним замінником спілкування з матір’ю та батьком і сімейного виховання – проте часто призводить до емоційного вигорання самого працівника (Дубровіна пояснює це поняттям «емоційне донорство»).
Також Дубровіна описує важливу негативну тенденцію у стосунках працівників з дітьми, пов’язану з такою особливістю даної категорії дітей, як гіпертрофована залежність їх емоційного благополуччя від ставлення до нього дорослого. Часто вихователі та педагоги інтернатних закладів використовують силу залежності дитини від їхнього настрою, уваги, авторитету для управління її поведінкою. Однак при цьому не враховуються негативні наслідки такої емоційної залежності, одним з яких є ефект звуження мотивації, її жорсткої прив’язаності до конкретної ситуації (в даному випадку мотивації, що породжується вимогами дорослих). Вихователь повинен намагатися ослаблювати вплив такої залежності, розвивати автономію дитини від дорослого.
Працівник, не знаючи психічних особливостей розвитку дітей-сиріт, часто провокує учня на конфлікт, не замислюючись над тим, що дитина може зовсім ненавмисно себе так поводить, а це викликано її особливостями психіки. Щодо поширеної особливості дітей, що потрапляють до інтернатів – педагогічної занедбаності, то її результатом часто є недостатній інтелектуальний розвиток, це може виражатися в несформованості або нерозвиненості пізнавальних процесів, а саме нестійкої уваги, слабкої пам’яті, слабко розвинутого мислення, низькій ерудиції. При роботі з дітьми необхідно зважати на такі можливі їх особливості, інакше робота буде неефективною і на додачу можлива психологічна травматизація самої дитини. Наприклад, учитель, незнайомий з особливостями розвитку дитини, думатиме, що учень погано навчається, або виконує ті чи інші завдання, тому що не хоче навчатися краще. Така думка створить певний психологічний бар’єр між вчителем та учнем. Педагог думатиме, що він викладається повністю, а учень не хоче вивчити навіть елементарного. Дитина в свою чергу відчуватиме ворожий настрій вчителя до себе.
Тому кажемо, що соціальний працівник повинен вивчати дітей, з якими працює, та по можливості стимулювати педагогів та інших людей, що працюють з дитиною, на вивчення її особливостей. На основі психологічного портрету дитини обираються методи роботи з нею, адже лише адекватні до психологічних особливостей дитини дії спеціалістів, що працюють з нею, будуть максимально ефективними і не травмують дитячу психіку. Але саме по собі спілкування в ході роботи є надзвичайно важливим, і спілкуючись з дитиною потрібно зважати на її вірогідні відмінності від дітей, які виховувалися і виховуються в благополучних сім’ях.
2.3 Процес виховання дитини в інтернатному закладі
Варто зазначити, що одним із найскладніших наслідків виховання в дитячих будинках є порушення емоційно-вольової сфери. Порушення подібного роду проявляються найчастіше в підвищеній тривожності, емоційній напрузі, психічній втомі, емоційному стресі, підвищеній агресивності, недовірливості, емоційній холодності та ін. О. Поляновська вважає необхідним приділяти особливу увагу та працювати саме з цією особливістю стану дітей: «Якщо вчасно не звернути увагу на подібні прояви або неправильно їх оцінити, це може спонукати до розвитку в дитини неврозів та психічних розладів, які можуть в подальшому вплинути на інтереси особистості, мотиви її поведінки та визначати вчинки учня».
Подолання негативних стереотипів у свідомості й поведінці більшості вихованців вимагає не тільки певного часу й зусиль педагогів, а й застосування відповідних реабілітаційних методик. Головна соціальна і психолого-педагогічна ідея, покладена в основу діяльності закладів інтернатного типу, полягає в тому, щоб забезпечити рівні можливості для всіх дітей і підлітків в оволодінні освітою, у гармонійному розвитку, громадській діяльності відповідно до природних задатків, схильностей, здібностей і таланту. Це має створити необхідні умови для активного саморозвитку і самовдосконалення людини як активного творця нових вимірів суспільного розвитку. Тут варто зазначити думку дослідників, що навчальна та трудова діяльність повинна бути націлена на досягнення успіху, що посилює мотивацію саморозвитку особистості. Дитина отримує уявлення про сильні сторони свого розвитку, і спираючись на них досягає високого рівня загальноосвітньої та початкової підготовки. Різноманітні види діяльності дозволяють дітям включитися до навчально-трудового процесу відповідно до індивідуальних особливостей.
Потрібно систематично проводити з дітьми роботу, щоб максимально знизити рівень соціальної дезадаптації. Поляновська рекомендує грати з дітьми в рольові ігри, у яких ігрова ситуація наближена до життєвої. При вивченні різних тем на уроках варто обов’язково наводити приклади з життя, де діти зможуть використати ті чи інші знання, вчити дітей прийомам самовдосконалення та саморозвитку, розробляти проекти, спрямовані на вирішення проблем, які можуть у них виникнути після закінчення закладу.
Дубровіна також пропонує програвати життєві ситуації в ході групових занять для розвитку спілкування з однолітками (зокрема це можуть бути різні конфліктні ситуації). Для цього вона пропонує використовувати різноманітні ігрові завдання. Взагалі Дубровіна стверджує, що «…вміння психолога «працювати» в реальній життєвій ситуації, використовувати будь-яку подію в житті вихованців для просування їх у психічному розвитку, зміни їхніх стереотипних установок є одним з найбільш ефективних способів роботи…» з дітьми в інтернатних закладах. [6]. Крім того, Дубровіна вважає корисним навчати дитину не лише правильно поводитись у різних ситуаціях, але й вміти начебто вийти за межі актуальної життєвої ситуації. Для цього можна проводити з дітьми різноманітні ігри, в яких вони повинні уявляти собі, що буде робити їхній одноліток (з якими зазвичай ідентифікується дитина), чим може закінчитися той чи інший його вчинок. Проте Дубровіна зазначає важливу деталь щодо сприйняття дітьми такої форми роботи, як групові заняття. Ставлення до групових занять у вихованців інтернатних закладів може виявитися негативним, адже вони майже постійно відчувають перевантаження спілкуванням. Для боротьби з цим чинником (перевантаженням) автор пропонує такі психологічні методи, як аутогенні тренування та розвиток навичок саморегуляції.
Щодо того, яким чином уникнути формування у дітей такого явища як позиція утримання, О. Поляновська пропонує: привчати дітей до посильної побутової праці (поливати квіти у класній кімнаті, слідкувати за чистотою в ній); на уроках трудового навчання виготовляти вироби, які діти зможуть використати (коробочки, іграшки, годівнички для птахів); на уроках математики пропонувати задачі, де в змісті простежується цінність людської праці; на уроках читання пропонувати тексти про життя різних людей, з описом того, як складалась їх доля, як вони йшли до досягнення успіху та ін.
Одним із шляхів виховання в школі-інтернаті є позакласна виховна робота. Позакласною роботою є організовані і цілеспрямовані заняття з учнями, які проводяться школою спільно з позашкільними закладами в позаурочний час для поглиблення та розширення знань, умінь та навичок, розвитку самостійності, індивідуальних здібностей, нахилів учнів, а також задоволення їх інтересів і забезпечення розумного відпочинку. Складаючи органічну частину життя школи-інтернату, позакласна діяльність допомагає дітям успішно навчатися, виробляти в них навички суспільно корисної праці, свідому дисципліну, колективізм, розвиває ініціативу, сприяє моральному, розумовому, фізичному вихованню, естетичному вихованню школярів, задовольняє їх культурні потреби і направляє їх активність в русло корисної діяльності. Позакласна виховна діяльність робить життя школярів змістовнішим, цікавим, цілеспрямованим, заняття – радісними і яскравими, культура поведінки учнів значно виростає. Покращуються форми взаємостосунків на основі гуманності.
У вирішенні завдань формування всебічно розвиненої, гармонійної особистості позакласна робота в школі-інтернаті є необхідним і систематичним доповненням до уроків. Її слід розглядати як одну з умов всебічного розвитку особистості учня. Основні напрямки позакласної виховної роботи: освітня позакласна робота, суспільно-соціальна робота, техніко-трудова робота, спортивно-туристична робота. В психологічному аспекті особливо важливий такий напрямок як суспільно-соціальна робота: «Її мета – формування світогляду, пояснення учням найважливіших політичних подій, залучення їх до суспільного життя, патріотичне, правове, економічне виховання, виховання на народних традиціях. Вся ця робота пов’язана з формуванням моральності».